Цілком погоджуюся зі словами, які приписують великому німецькому поетові Йоганну Вольфґанґу фон Ґете: щоби зрозуміти, відчути поета – треба побувати на його батьківщині. Адже кожен поет описує свої первісні враження від цього світу, які склалися в нього у його дитинстві – десь до п’ятирічного віку…
Я б лише уточнив: на малій батьківщині.
Малу батьківщину Світлани Луцкової я знаю, відчуваю, люблю, часто буваю там… бо це і моя батьківщина – історична Волинь.
Поетичне прізвище (псевдо?..) у Світлани має корінь «Луцк» – що дає їй етичне та естетичне право бути княгинею, скажімо, Волинської області в межах сучасного адміністративно-територіального поділу, чи її поетом.. ідентифікувала ж себе сама Лариса Петрівна Косач Українкою.
Зустрічався зі Світланою в душевному товаристві земляків і колег, коли викладав літературну творчість в Острозькій академії, де, виявляється, раніше працювала ця жива, світла, волинська жінка, яку змусила доля покинути рідне гніздо, щоби зостатися живою і поїхати до Італії, де й живе тепер… і працює, і вирощує сина… і пише вірші, беручи активну віртуальну участь в літературному процесі на поетичних сайтах, в літературних тусовках, допомагаючи морально й матеріально (знаю) своїм браттям по крові і браттям по духу…
Чому Світлана Луцкова пише вірші?..
Сумніваюся, що хтось із представників людства може вичерпно відповісти на це питання словами: чому людина складає вірші, творить…
Тому й не запитую Світлану про це в епізодичних телефонних розмовах та емейлових листах, бо в самій Італії, до речі, об’їздивши пів світу, аз грішний ще фізично не був… Хоча метафізично, здається, давно знаю її, древню, спартанську, первіснохристиянську, із руїнами древнього Риму, готичними соборами та природно-райськими узбережжями, віллами… легендарними Данте, Петраркою, Боккаччо, палаццо дей Норманні – де Фрідріх ІІ влаштовував збори поетів… Мені здається, що я був на тих зборах і ще буду… разом зі Світланою Луцковою.
Адже жити з лірично-драматичним серцем в Італії – це вже поезія.
Адже для щастя потрібно так мало: усвідомити – що ти щасливий!..
* * *
Якби Світлана почала писати вірші уже в Італії, можна було би допустити, що це у неї від болючої ностальгії, замість молитви, до молитви, заспів (адже поезія – то музика, що написана словами), «підтанцьовка» до небесного танцю душі, підготовка до розмови із Всевишнім, врешті – своя молитва.
Але вона рятувала свою душу процесом народження віршів ще до Італії, в Україні, де – сама з родини вчителів – працювала журналістом…
Попри все і вся, Світлана Луцкова не асоціюється мені з українським діаспорним поетом, як дехто із українськомовних поетів, представників різних еміграційних хвиль, той же Євген Маланюк, Богдан Рубчак, скажімо, чи вже молодший Василь Махно…
Але вона не є мені і сільським поетом, хоча, як і я, народилася в селі (с. Майків Гощанського району Рівненської області)…
Вона є поетом органічним, бо виросла з волинською природою – як мавка, як русалка, як верба, як лелеченя у гнізді на солом’яній стрісі, під якою тепер висить сателітарна антена…
Такий собі натуральний постмодерн життєтексту.
Хоча у самим текстам віршів Світлани ніяких ізмів не пришиєш при всьому теоретично-практичному бажанні. Вони прозорі, світлі, добрі й теплі, як… курячий дощ (краплистий дощ у сонячний день)…
Пам’ятаю, як ми любили такий дощ у дитинстві.
Тепер він мені здається золотим.
Як і, я впевнений, Світлані.
Але мені лише з відстані часу.
А їй – і з відстані часо-простору…
Хоча, здається, італійські ландшафти, кольори, запахи, звуки, доторки не знайшли собі затишного місця у гніздечках художніх тропів нашої поетеси, яка
…вчить за образи кровні
Платити лише добром,
Й розписує чорні повні
Зеленим своїм пером…
Тобто, християнські світоглядні мотиви – очевидна основа авторки основа Її книги віршів, до якої причетні видавництво «Навчальна книга – Богдан» та сама чудовий поет і художник Ганна Осадко, які були співтворцями і моїх двох книг.
Тому я спокійний за добру і високопрофесійну Світланину компанію і за обрамлення її пронизливої і довірливої, як розмова перевірених у боях і житейських перипетіях друзів, лірики, як-от:
Знаю, хащі провин відпускають на світ одиниць.
Їхні бранці подібні на душі завчасно померлих.
Танцівниці дощу у зів’ялі долоні суниць
Неохоче збирають розсипані поспіхом перли.
Тобто, як бачимо-чуємо, Луцкова конструктивно не задумується над ритмами, римами, метафорами, бо вона володіє ним як музикант інструментом, – автоматично, фокусуючи енергію своєї душі на вольтовій дузі-містку передачі її умовному чи конкретному реципієнту, врешті – самій собі далекій… минулій чи майбутній, у вертикаль чи горизонталь, – не має значення, бо духовні речі не мають конструкції і полюси в них міняються місцями за певних екзистенційних умов.
Чому книга названа «Екслібрис квітня» – не знаю і не хочу наразі знати від самого її автора, адже це дає мені, усім нам первинним і первісним її читачам більший розмах для фантазій: можливо Світлана Луцкова, як і кожна Жінка, хоче завжди зоставатися весняною, квітневою… бо ж екслібрис – (лат. Ех libris – книжковий знак, невелика художньо виконана етикетка, де вказано, кому належить книжка) – це своєрідний маркер своєї території часу, де поетичній душі найкомфортніше – як у маминому лоні… А можливо…
Жінки-міщанки люблять секрети, а Жінки-поети і Жінки-Музи поважно люблять тайни.
Нехай це буде тайною Світлани Луцкової.
Адже й сама поезія – велика Тайна.
І чим далі географічно та ментально читач від Волині, тим, здається мені, дивовижніший художній світ поставатиме для нього із віршів цієї книги, адже все справжнє, органічне, велике видно з відстані… чому такий солодкий дим вітчизни, така смачна вода з рідного колодязя і чорний хліб дитинства після довгої часовопросторової розлуки – у прямопропорційній залежності.
Як не крути, а Світлані, як і кожній особистості, яка творить вірші, не вдалося уникнути їх тритемності (батьківщина, кохання (його у книзі багато, як-от вірш «Йому»), небо) чи тритематичної триєдиності – коли в одному вірші «зачеплено» ці три теми одночасно. Або є ще субтемні (тематичні) вірші на кшталт: «Синові», «Ягоди-сумниці», «Весна в селі. Україна», «Авель і Каїн» (філософсько-психологічна тема неба), «Поетам», «Зима», «Вечір на Гарді», «М’яч», «Перевертень», «Соняхи», «Риби», «Передчуття», «(за М. Цвєтаєвою)», «Сережки»…
Чимало мотивів у книзі свідомо чи підсвідомо присвячено музиці: від «Патетичного романсу» – до «Вальс квітів», «Острозький вальс», «Співана поезія», де окремі вірші уже пісні – з реальними приспівами, а ще тематичний блок – власне тема поезії: «Буденний вірш», «Вокзальні римування»…
Цікава назва «Дівчинка пише вірші», адже вона підтверджує сказані вище слова: «Адже кожен поет описує свої первісні враження від цього світу, які склалися в нього у його дитинстві – десь до п’ятирічного віку»…
Бо направду вірші у жінці пише ота збережена нею в собі дівчинка…
Звідси й екзистенційна сповідь автора у вірші «Стала зрідка писати…» – про закономірні відчуття людини на віковому екваторі:
Стала зрідка писати, напевно, ще рідше, ніж плакати, –
Зачаровану вершницю твій поцілунок не спас.
А узліссями тиші блукає стриножена папороть
і виношує квітку. Та, зрештою, що їй до нас…
Тобто з одного боку Світлана Луцкова ніби й нічого нового формально, тематично, образно ніби й не відкриває снобу-читачу, якщо забрати екзотичний автобіографічний життєтекст, хоча вона й інколи експериментує з формозмістами («Бере-дзень»), який явно – Поезія, але вона й нічого не закриває йому, не спотикає його цілком милою і професійною, адекватною психо-фізичному, фізіологічному її стану своєю лірично-драматичною вербальною стихією, окремі тонкі енергетичні згустки якої мають повне право стати піснею зараз чи в майбутньому, десь та-ам… тобто зостатися, бо ж нікому (за Тютчевом) «не дано передбачити, як наше слово відгукнеться»…
* * *
А наразі вірші цієї книги – поезія, яку просто хочеться смакувати, не розкладаючи її природну гармонію алгеброю, не вкладаючи у формули, моделі, рамки…
Отож, хто має серце, нехай радіє, біжучи під курячим дощем без парасолі (тобто парасолею є саме небо), ось такому, приміром, відкриваючи навмання:
Оголюється серце. О, коли б
По-справжньому зуміла змалювать я
Вогонь осінній і дими колиб,
І нас – дітей кленового багаття,
Або:
Неспівоча пташина – твоя молода сивина –
Розгорнула крило і, збентежена, знову принишкла.
Три миттєвості літа, – й життя розбивається на
Три верлібри казкові, на три золочені горішки.
Чи:
***
Церква літа. Фрески в церкві
Чебрецеві, сонця лик.
Мерехтить свіча люцерки,
Мироточить кривавник.
Там, у церкві літа – рими
Різнотрав’я, дзвін бджоли
Й ми – безпечні пілігрими.
Не питай лише, коли
І кому просили долі,
Затіняючи полин,
Там, у церкві, три тополі
І самотній тополин.
І так далі, з поезією курячого дощу – до золотого снігу дитинства, під парасолею неба – до усвідомлення болючого пульсуючого щастя як любові до життя в усіх його медових і болючих проявах – попри все і вся…