Ігор Павлюк – має багато титулів, але не потребує їх. Ця людина відома не лише в Україні, відносно нещодавно він отримав світове визнання. У 2015 році Ігор Павлюк здобув міжнародну перемогу у Великій Британії за книжку «Політ над Чорним морем». Лауреат Народної Шевченківської премії (Залізний Мамай), всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка, імені Бориса Нечерди, імені Маркіяна Шашкевича, імені Григорія Сковороди, міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф», нагороджений міжнародною почесною медаллю «Олександр Довженкo», лауреат премії англійського ПЕН-клубу. Доктор наук із соціальних комунікацій. Член Асоціації європейських письменників. Його творчість вивчають у школі.
– Як досвіт життя за кордоном змінив ваш світогляд, чи це вплинуло на творчість?
– На світогляд це не вплинуло, цей досвід радше підтвердив мої відчуття світу. Серйозна зміна, велике переродження, в мене відбулася сім років тому, коли метафізичний світогляд перестав мене влаштовувати, можливо я його переріс. Я відчув , що мені необхідно щось змінити, оскільки те, що раніше давало мені стимул, мотивацію жити, енергію, почало викликати депресію, безсоння, не хотілося їсти… Я дістався екзистенційного дна. Почалася творча і життєва (у поетів вони невіддільні) кризи, болючий, у психофізіологічному сенсі переломний момент. У цей момент (я вічно пам′ятатиму його) в мені щось перемкнулось, – я відкрив для себе інший шлях – релігійний. Після цього все стало простішим і зрозумілішим, нові координати розширили мої горизонти, я звільнився від літературозалежності, став вільним. Тобто, якщо тоді не міг уявити своє життя без участі в літературному процесі, то зараз запросто. Раніше я не бачив цілісної картинки, бо варився у всьому цьому літературному суєтному казані, багато чого не помічаючи із середини, загострюючи увагу на чомусь, що того не вартувало, сприймав все близько до серця. Проте зараз я спостерігаю збоку, із церковної дзвіниці, тому мені доступно набагато більше, вище, глибше і разом із тим тонше. Аз грішний навчився відпускати до Неба різний егрегорний непотріб. Коли вийшов із глибокої депресії і почав все переоцінювати, то помітив таку цікаву річ: раніше я рівнявся на світових найкращих поетів, а вони майже всі, як виявилося… покінчили життя самогубством… Стало страшно. Роками проживаючи ці нАстрої і настрОї, я став залежним від їх саморуйнівних тенденцій. Можливо, звідси депресії… А коли перейшов до релігійного світобачення, то моїм прикладом став Христос. Це змінило мене внутрішньо (і, здається, навіть зовнішньо), адже я зрозумів, що весь цей шлях був посланий мені Універсумом, щоби я став тим, ким був запрограмований. Це зміцнило мене. Врешті-решт всі великі митці переживали власну драму: для того аби воскреснути, вони мали померти, стати безпристрасними до грошей, слави, визнання, тобто всього матеріального, що може тебе обтяжувати. Адже все, що матеріальне, – не вічне. Так сталось і зі мною. Я знову, як у дитинстві, вчуся помічати щастя-радість у простих речах… Можливо, тут вплинули на мене подорожі. Бо коли приїздиш у країни, які набагато бідніше, де рівень життя нижчий, то бачиш, як люди цінують навіть найменші прояви щастя: горнятко гарячої кави, усмішку дитини… то хочеш того чи ні, а змінюєшся, це відбувається на підсвідомому рівні.»
– Ви жили в Америці певний час, навіть була можливість залишитись, чому ви все ж таки обрали Батьківщину?
– Так, я подорожував Америкою, певний час жив у Нью-Йорку, Вашингтоні, але мені постійно хотілося повернутись додому, в Україну. Хоча була можливість залишитись, одружитись з якоюсь багатою панею, та навіть і зараз є така можливість, але я відчуваю що мені того вже не треба. Це якась генетична особливість письменників. Ми постійно прагнемо повернутись до витоків, коріння, дна своїх джерел. Я навіть жартую, що половину життя письменник прагне вирватись із села до міста, а іншу частину життя він намагається повернутись назад, до себе раннього… Більшість класиків були білими воронами на своїй Батьківщині, вони відрізнялися своїми поглядами, а люди, як і чорні ворони, зазвичай не долюблюють тих, хто відрізняється від зграї. Тому ясно, чому справжні письменники шукали кращої долі деінде, зазнавали кривавої розправи від співвітчизників, але потім ставали вічними… Так, до речі, було із Христом. Всі духовні подвижники – мученики.
– Як люди які вас оточують впливають на ваші погляди? Працюючи із студентами, чи вчитеся у них чогось?
– Звичайно. На мене впливає навіть мій внук, він вчить мене простим, але геніальним, безпосереднім речам. Наприклад, він не піде «на руки» до людей, які йому не подобаються, довіряючись своїй інтуїції, на відмінну від дорослих, які десь можуть переступити через себе і спілкуватися із неприємними їм людьми із корисних, скажімо, причин, що неприродно, ти наче обдурюєш сам себе, Всевишнього… зраджуєш свою природу. Діти ж можуть нагадати тобі сакральну мудрість, у наслідок чого ти духовно ростеш. Моя молодша донька вчить мене казати «ні», коли це доречно, не оправдовуватись там, де це зайве. Сучасне життя уже інше, жорсткіше по-своєму, бо я виховувався ще в радянському просторі, де людина більше залежала від державної системи. Держава створила певний шаблон, за яким всі жили: від піонерів до комуністів… а зараз більше свободи, хаосу… Але в тому є свої принади, більше можливостей для реалізації глибинних основ людської натури. Тому й зі студентами у мене відбувається такий собі вигідний взаємообмін енергіям. В мене є досвід, знання, а вони приносять нове бачення, ідеї, щось свіже, відкривають мені якісь нові літературно-житейські імпульси, із якими не впадати у крайнощі, фільтрувати емоційно заражену інформацію, узагальнювати адекватно. Письменник – як губка, лінза, космічна чорна діра,має накопичити в собі, сконцентрувати енергію-інформацію і викласти її сучасникам та нащадкам якомога образніше, у стислому формозмісті.
– Часто стається, що письменнику перестає подобатись його твір, з вами таке траплялось?
– Тут я дещо нестандартний письменник. Не тому, що вважаю бездоганним те, що написав, а просто, спостерігаючи за іншими митцями, які заперечували свою попередню (юну, молоду) творчість, викреслювали якісь слова, лайку тощо, я зрозумів, що так не робитиму, бо у зрілому віці вже не напишу так, як у юності, молодості… Тоді я писав свіжо, у мене був пружний, пристрасний погляд на світ, деталі того, що я відчував, переживав. Якщо в юності я любив творити поезію, для чого не треба було особливих житейських знань, а треба було лише вміло передати історію людських емоцій, то з віком я, не покинувши поезії, щоправда, перейшов на драматургію, прозу, де вже можна висвітлити якісь епічно-драматичні теми, де потрібен житейський болючий досвід. Зараз у мене є певна майстерність як письменника, але вже нема тієї свіжості, безпосередності, доброго наїву… Тобто в кожного періоду є свої плюси й мінуси. Той літературний шлях, який я пройшов, був необхідним, аби я зміг прийти до Всевишнього, знайти свій власний шлях до Істини. До речі, я завжди прагнув писати просто про складне, а не навпаки, бачачи в цьому екзистенційну суть творчості, щоби моя поезія стала піснею, а проза – казкою, драма – своєрідним вертепом…
– В чому ви бачите свою місію як письменника?
– Раніше я би не зміг відповісти на це запитання, але зараз можу дуже просто. Прийшовши до релігійної концепції світобачення, я зрозумів, що моє покликання – вести людей до релігії. Для мене література – це коридорчик, передпокій Храму. Все інше не має смислу. Якщо дорога не веде до храму, то вона нікуди не веде… Якщо людина одразу прийшла до релігії, література їй практично не потрібна. Я дивлюсь на це з гумором і розумію, що література для розваг мене не цікавить, вона має вести до Раю… А якщо ні, то вважаю такий твір шкідливим – як бур’ян на житньому полі. До речі, так зване «мистецтво для мистецтва» також може бути сакральним парадоксально. Поезія-молитва – це спосіб бути по-справжньому щасливим і вільним, ніколи не самотнім… Хочу, щоб люди завдяки моїй тексто- та життєтворчості це відчули і співтворили далі… Щастя ж просте насправді. Гадаю, поет може не ставитися із пристрастю до політики, але він не може не акцентувати увагу на духовності. Хоча мені свого часу пропонували місце у «прохідному списку» партії, я відмовився. Так, я виграв би у фінансовому плані тощо… проте втратив би ту ниточку, яка приведе мене до виконання мого основного призначення…
– Де найчастіше до вас приходить натхнення?
– В абсолютно несподіваних місцях і годинах… У цьому і є божественна загадка творчості! Якась ідея може застати тебе зовсім зненацька, тому завжди і скрізь ношу блокнот із собою, як бачите… Адже якщо вчасно не записати думку, то вона швидко і часом перзповоротно втікає… До речі, швидкість думка найбільша у знаному нам Всесвіті: «Найпрудкіше думка лине: за одну малу хвилину облітає всенький світ», як у нашого класика. Отож ловімо момент!..
Інтерв′ю взяла Вероніка Кононенко