Павлюк Злата. Міграції: Поезія. – Львів: Апріорі, 2016. – 192 с.
Писати передмову до книги жінки, з якою обвінчано одружений двадцять шість років і з якою маємо двох дорослих доньок…
Що може бути простішим і що може бути важчим, відповідальнішим і перед людьми, і перед Всевишнім?..
Вірші, які вже були для мене майже релігією, нас познайомили, зблизили.
Адже саме прочитавши Людині вірші у районній газеті, де я тоді працював, повернувшись зі служби в армії, після військового училища в Ленінграді, та із будівництва дороги в забайкальській тайзі, я полюбив цю авторку заочно, а потім, при знайомстві, – закохався й очно, й, можна сказати, наочно… А ще була спільна для нас гуманітарна наука, яка згодом забрала Людмилу з поезії, як виявилось, на довгі роки, скерувавши її на захист дисертації, викладацьку працю у Львівському національному університеті імені Івана Франка, авторство професійних наукових книг, участь у авторитетних міжнародних програмах, конференціях.
Прочитані мною ще тоді, у 1986 році, вперше, її вірші видались подібними до її авторки, як море до своєї краплини, як іскра до свого вогню, як сльозина до… сльозини.
У дитинстві і юності вона культивувала дивовижні квітники біля батьківської хати, а в наші спільні студентські роки ми ходили в гори, їздили на море і в моє рідне село.
Наш спільний рідний факультет журналістики був сповнений духу свободи й відкритого, душевного спілкування… і навіть у застійні часи жив своїм автономним, справжнім, творчим життям.
Тобто поезія жила навкруг нас і до нашого з Людою знайомства, і в його час, і дотепер, стаючи не хімічними таблетками, а лікарськими травами для душі – ромашкою, подорожником, м’ятою, звіробоєм…
Дружина-друг зі своєї доброї волі стала першочитачем моїх віршів і, треба сказати, їх найстрогішим критиком, запропонувавши, до речі, своє вибране з моєї лірики, яке й вийшло друком окремою книгою “Гра і битва” з моєю передмовкою у 2014 році.
І ось тепер, коли вона – автор багатьох аналітичних публікацій на суспільно-політичні теми в Україні, англомовних добротних аналітичних текстів у світових мас-медіа, яка могла би вже давно захистити докторську дисертацію, а за сімейним хронометражем – у час, коли ми віддали заміж старшу доньку Надію… – раптом як пізній цвіт на голову – розміщує свої вірші (нові!) у Фейсбуці, під псевдонімом Злата Павлюк!..
А тепер ось – рукопис її книги лірики, який Люда тривожно, можливо, навіть боязко, поклала переді мною, ніби виправдовуючись за незварені борщі, за не… не… Не менше тих лірично-драматичних покаянних “не” болить і в моїй чоловічій душі, яка часто скакала на Пегасі до Музи, обділяючи людським теплом ближніх, зокрема Всевишнім дану дружину, яка тут пише:
* * *
Якась неждана примха-дивина –
Заговорити строфами і римами.
Це звідки? …Дивувалася сама –
Стоп-кран зірвала чи джек-пот отримала.
Насправді це з розлуки і з вини,
Із літ, що, обірвавшись, стали зимами.
Черемхи цвіт став снігом сивини,
Слова – війни цієї псевдонімами.
Із кожним, хто пішов, глибшає сум,
Пронизливий, ламкий, але не зляканий.
І пишеш вірші – струшуєш росу,
І часто пишеш – просто щоб не плакати.
Мої думки – мені ж і заповіт,
Мої рядки – доріг майбутніх колії.
І творить вірш обітований світ,
Чи той, що є, у полум’ї, знеболює.
Аз грішний із самого початку інтуїтивно відчував, що поезія якщо вже приходить до людської душі, то не так просто й легко залишає її, і якщо не стає книгами віршів, то трансформується за найвищим духовним законом – у релігійний більше чи менше одієвлений світогляд, допомагаючи біль перетворювати на свічково-зоряне світло.
Знаю, наприклад, поетесу, яка віддала свій квиток члена Спілки письменників керівництву Спілки, попрохавши, щоби забули про неї як письменника, – і пішла в церкву, молитися… І нема її в літературі. Бо Царство небесне і суєтна, занадто світська, література – для багатьох антиподи. Хоча саме через літературу душа людська часто прилітає до слізно-світлої, очищувальної молитви, обійми Всевишнього.
Отож, беручи близько до серця кожен рядок Людмили (Злати) Павлюк, дівоче прізвище якої – Петрук – у парі із нашим теперішнім спільним нагадує про служіння апостольське, відчуваю, що у цьому випадку все саме так: її душа, як і моя, до речі, не готова ще прийняти, наприклад, чернечий постриг, але вже має високу й глибоку потребу неканонічної сповіді, нехай не завжди через ангелів, а через людей, через суспільно-політичні терни, – але до зірок… і не заради лаврів, це я знаю точно, а тільки через те, що там загорілася ота лампада з димовим гарячим німбом тонких енергій некрикливого поклику, манлива потреба відвертої етичної і естетичної розмови самої із собою, з предками й нащадками, із внутрішнім, а значить – і зовнішнім, Всесвітом, де дихає світлом Той, хто нас послав сюди, щоби ми повернулися, скрипучий душевно-тілесний біль перетворивши на вічне світло.
* * *
Не заглиблюючись занадто у текстуальний аналіз цих сповідальних віршів у сенсі застосування якогось особливого інструментарію (це, як правило, завжди дуже суб’єктивне, або суто формальне, а будь-яка форма конечна в часі), зауважу для початку, що це – справжня, делікатно-павутинкова лірика, авторові якої я вірю. Якщо там навіть є те, чого не розумію, не хочу запитувати у Людмили безпосередньо: можна розкладати алгеброю гармонію, але не варто препарувати охудожнену тайну, особливо якщо це тайна жінки, бо саме з неї має шанс початися легенда…
Поряд із назвою, яка, признаюся, не зовсім у моєму стилі (віддаю перевагу останнім часом нашим, українським, словам у назві), зрозумілими назвами розділів (“На цій війні”, “Останній ворог – смерть”), читаю таке, що не можу одним махом контекстно пояснити, але відчуваю, люблю: назви, наприклад, розділів “Розпізнавання”, “Подвійна зірка”, “Озеряни”… і тут же “Лабораторія Психе”…
І –
У царстві Іду не до рацій,
Тут вир танталових забав,
Бікфордів шнур для сублімацій
І пристрастей одвічних бал.
Або –
Про час, уже прожитий на землі, –
Світлина-сон із дивних фотосесій:
Півтіла – бальна сукня-кринолін,
Ще половина – тінь, в sic transit сенсі.
Поезія Людмили – творча лабораторія жінки-інтелектуала, нейропсихолога і філософа, яка виросла на волинському Поліссі, в історичному містечку Луків, де, за легендою відомого мистецтвознавця Бориса Возницького, була резиденція містичного Ордену тамплієрів і де його рицарі нібито заховали Чашу Грааля…
Тут вона облаштовувала екзотичні квітники біля хати, вивчала мови на горищі (як “по секрету” розповідали мені її родичі), збирала гриби, ягоди, слухала живі розповіді чудового музиканта свого діда Каленика про свою землячку Лесю Українку, адже він жив недалеко від Колодяжного, від лісової пісні… і малювала-акумулювала звукову, дотикову, кольорову картину своєї душі, яку оце тепер явила нам окремою ліричною книгою-сповіддю, де розмаїття ритмів, рим, образів є свідченням того, що її поетичний вибух пов’язаний із внутрішнім глибоким і високим, болючим переформатуванням (міграцією!) сучасного пост- чи передапокаліптичного світу разом із його уявленнями про засвіт, яке вибрані і звані, серед яких, дай Бог, Люда, почали із себе, бо ж той, хто переміг себе, здатний перемогти цей світ, принаймні темне зло в ньому…
І, може, – навернення до поезії (за її ж словами – “грім у дощі завівся”) у духовно-літературному контексті – лише перехідний етап перед молитовно-ритуальним чи світоглядно-сакральним наверненням до Бога із, скажімо, духовним, віртуальним чи й реальним походом у монастир чи заняттям індивідуальними духовними практиками, з якими на певних рівнях пересікається поезієтворчість, бо людина (за Чеховим) – те, до чого вона прагне…
* * *
Люблячий читач символічно знайде в цих незлих тихих, тепло-інтимних Людиних словах і класицизм, готику, й бароко, і романтизм, і модерн… чуттєвість і тонкий гумор, згадувані вже іншомовні слова та старослов’янізми, неологізми на кшталт “сосни сяєвопровідні”… І все це подано без зайвої претензії і суєтного марнославства, якого так багато нині у сучасному травмованому літературному середовищі… у світі, де лакмусом епохи є саме поет – надчуттєва, гіперчутлива душевно-тілесна субстанція із відповідним (“яблуко від яблуні”…), як правило, продуктом, плодом, як-от:
* * *
Ця книга складена з доріг,
Складних очікувань вокзальних,
Зарубок на вогкій корі,
Та інших знаків індексальних.
Ця книга із твоїх долонь
Коли й не просиш – відкриває,
Як ми близькими є давно,
Близькими – ближче не буває.
Оце корона королю,
А це вогонь, що не холоне,
Тоненька стежка з кришталю,
І самоцвіти на долонях.
Вже потім знатимем – чому.
А поки що – цей шлях під гору.
І хоч – радій, а хоч – сумуй,
Тому, що вже вершина скоро.
Часом вірші Людмили здаються мені подібними до моїх (адже наші біополя за 28 років достатньо “притерлися”, породили третє, четверте, нове…), часом такими, які б аз грішний ніколи не створив – як чоловік із сільським, а не містечковим, як вона, корінням, бо воно, коріння, тобто місце й умови життя поета до його п’яти років і формують його стиль та енергетику.
* * *
У нас направду з дружиною іноді інші суспільно-політичні погляди, інші смаки у виборі їжі, меблів тощо, але є щось спільне, тоненьке, вібруюче, несказанне, як і між вибором: писати вірші чи не писати, адже людині, яка не вірить у Бога, нема про що писати, а людині, яка вірить, також нема потреби – адже існують священні книги…
Тому пишуть, як правило, в межових станах, коли народжується в душі щось нове, справжнє, коли болить…
А душевний біль – вісник перемін у внутрішньому, та й зовнішньому, світах, де найбільше випробування для людини – свобода…
Борючись із тим екзистенційним і сакральним болем, Людмила, як і кожен справжній поет, свідомо чи надсвідомо пише на три теми: космос і батьківщина, кохання – з усіма їх підтемами і підтекстами, одним із яких є “наша” війна:
* * *
Друзям-волонтерам
.
Оце лише на день, на два
Твій час удома –
Знов ждуть тебе, де вже бував,
Де пил і втома,
Бинтів покоси на траві…
…А тут – жоржина.
За всіх спасибі, хто живий.
…Стебло пружинить.
Поставиш квіти на столи,
Свічу запалиш,
Поглянь, якими ми були,
Якими стали.
Наше космічне кохання:
“Тут ось – ти весь”. “І ти вся…”
Весь всесвіт в тобі вмістився.
Коханий мій, милий, дарлінг,
А щось мусить бути й далі.
Від погляду до екстазу
Відчути усе й одразу.
Знайомі місця ін-темні.
І все ж бо, які ж ми чемні.
Позбавлені сну і сану,
Світимося з екрану.
Зчитуємо з каналу
Мову недосконалу.
Дощ накрапає часто.
Грім у дощі завівся.
Нас від розриву щастя
Вихлюпне через вінця.
Або –
* * *
Я у тебе є, щоби любити,
Дати тобі амфору й нектар.
Стежку зледенілу розтопити,
Що веде від фінішу на старт.
Я у тебе є, щоб ти побачив
Гострий гребінь скель із висоти,
Щоб вітри затримати гарячі,
Як будеш над прірвою іти.
Ти у мене є, щоб упізнати
Долі карколомний перелом.
Поглядом відсторонити натовп,
Пригорнути затишним крилом.
…Наше дзеркало національного космосу:
* * *
Чашу, яку дає Отець, не відхилиш,
Ще не випили, але знаємо про той день.
Ключами спокути двері усі відкрили.
То до нас слава, то вічне життя йде.
–––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––-
Усе вдалося, усе збулося, усе здійснилося
У житті кам’яному, що весну народило живу.
Що було страхом і смертю – усе наснилося.
Що було любов’ю і вірою – сталося наяву.
А цей вірш – ніби рецензія поета на саму себе, на співтворчість нашу в сенсі тексту й життєтекту:
* * *
Що в цім голосі,
В очах?..
Трохи – шовку,
Трохи – криці.
Все, що нам призначив час,
Вже засвічено на лицях.
У тумані вздовж ріки
Зріють трави заповідні,
І течуть у вірш рядки
Твої срібні, мої мідні.
.
Інколи здається, що ці вірші творить мудра жінка, породжуючи відповідні ритми й асоціації, частіше – що дівчина-підліток, яка затримується в аурі особливих жінок, якою, безперечно є Людмила, дуже довго, навічно…
Але насправді – кожен справжній поет – мудра дитина…
Тому вишукувати, видлубувати у цих лірично-драматичних міграціях-медитаціях якісь “недоліки”, “якби” – це майже все одно, що критикувати молитву, яку судить лише Всевишній, як поезію – час і Всевишній…
Хочу цитувати-смакувати цю лірику ще і ще, болісно й терпко переживаючи кожне слово, яке світиться мені то екзотичним бра, то зіркою, то містичним місячним сяйвом, то східним чи західним сонячним світлом, то свічковою сяєвопровідністю…
* * *
Хочу додати лише до сказаного наразі, що дуже любив покійного Людиного батька, який став прототипом головного героя (Василя Ворона) моєї знакової (принаймні для мене) повісті “Біографія дерева племені поетів”. Ми пройшли з дружиною Людмилою разом значний для нас і для наших рідних по духу і по крові духовний шлях.
Йдемо далі…
Щоби не запитувати у дружини про те, чи є у її віршах реальні присвяти-посвяти мені, я вирішив, що всі вони про нас. Про наше минуле і майбутнє… Але ще зазначу, що сам присвятив дружині чимало віршів, один із яких – “Жінка”, з рядками:
Не було ні радості, ні горя.
Снилася, як небо журавлю,
Жінка, що хотіла бути морем,
І яку, як пісню, я люблю.
