Григорій Сковорода і Юрій Клен переконані в тому, що імперії падають, бо у своїх ідеологічних підвалинах містили гріх та ембріон занепаду; прийдешність України та її держави має покоїтися на духовних підвалинах, які є полярними до тих сил, що несуть війни, катастрофи та руїни. Цими духовними підвалинами є ідеалістичний світогляд, глибока віра в Бога, прагнення до гармонії із собою і світом, вроджений естетизм, свободолюбність і прив’язаність до рідної землі.
Вперше образ Сковороди з’являється у 7-му уривкові прологу до поеми ”Попіл імперій” Юрія Клена (хоч і друкується цей пролог під назвою “Частина перша”):
Колись тут життєрадісним аскетом
блукав мудрець у морі трав,
що був філософом, поетом,
і світську славу занедбав.
Його господь водив по цих дорогах.
Благословив він ніч і день
і насадив серед ланів розлогих
свій “Сад Божественних” пісень.
Із топографії уривка, згадуваної назви “Преображенський скит” не важко дізнатися, що мова йде про чудові київські схили, листяні масиви на горах і в ярах, долини, якими мандрував свого часу “життєрадісний аскет” Г.Сковорода, печери Києво-Печерської лаври, яка стала центром поширення й утвердження християнства в Київській Русі. Лавра була одним із найвидатніших релігійно-культурних центрів. Саме тут працювали відомі літописці Нестор – автор “Повісті временних літ”, Никон, Сильвестр, тут було складено “Києво-Печерський патерик”, працювали іконописна, мозаїчна та ювелірна майстерні. Тут у гробницях з кипарисового дерева зберігаються мощі відомих діячів культури часів Київської Русі – Нестора-літописця, художника Алімпія, лікаря Агапіта, чернігівського князя Святослава (Миколи Святоші). Тут, на території, поховано ряд визначних осіб пізнішого часу: генерального суддю українського війська Кочубея та полтавського полковника Іскру, засновника Москви Юрія Долгорукого та ін. Тут, у 1929 році, у Будинку відпочинку для науковців у Преображенні, скиті Києво-Печерської лаври, поруч із Голосієвом та Китаєвом, перебував сам Юрій Клен, мав нагоду відчути божу благодать цього комплексу святості і мудрості, про який писав: “Тут пориває туга в край надземний”; тут він написав цикл “Осінні рядки”.
Це святе місце нашого народу і дух Сковороди витає над ним. Образи Сковороди і Києво-Печерської лаври у вступній частині епопеї є антитезою до Петербурга, у якому бурлять сатанинські пристрасті: князівни пестять потужну плоть “святого колдуна” – Грегуара Распутіна, піп Гапон міняє своє срібне кадило на червоний прапор, ширяться ідеї “Капіталу” і готується війна. Саме через образи Сковороди, Києво-Печерської лаври, Китаєва (що, як відомо, з ХVІІ ст. підпорядковувався Лаврі), через ідилічний настрій усієї інтродукції автор піддводить читача до головної думки епопеї: демонічній силі білої, червоної, брунатної імперій можна протиставити тільки одну силу – християнську мораль, з якою пов’язуються добро, краса, праця, воля і справедливість. Цю, в своїй основі сковородинівську ідею, Юрій Клен порушив ще в ранніх творах – сонеті “Сковорода” та поемі “Софія”. М.Орест писав: “У вірші “Софія” маємо потужний поетичний документ ідеалістичного збагнення світу. Ідеальне існування нашої святині, на яке зложилися святість і духова значність тисячолітніх помислів у ній і навколо неї, перевершило реальність її існування в камені і металі; поет близький до того, щоб сказати, що в цім ідеальнім існуванні Софії криються в найменшій мірі потенції і її кожночасного існування матеріяльного, тоді як навіть руйнація храму, бувши ділом темних і злочинних ментальностей, мусить відійти в повне небуття” [Орест М.Заповіти Юрія Клена // Орлик.-1948.-Ч.2.-С.6]. З особливою силою ці ідеї розгорнуті в “Попелі імперій”.
Зворушливо в поемі звучить розділ “Плачі Єремії”. Це піднесена, і разом з тим зворушлива, жалібна пісня, повна ніжної і тужливої туги про ті часи, коли автор знав “благодать господню ранками”. Як той біблійний пророк, що побивався колись над руїнами Єрусалима і виливав на каміння свою душу, так плаче він тепер над руїною України, бо “змертвів дух” людей, “нікчемним розумом великі, душею й серцем” стали вони “каліками”, “збродом недолуг”. Серце його роздирають ридання:
Усім гаряча спрага горло сушить:
спалити все на попіл,
загинути в потопі?
В яких дощах омиєте ви душу?
Хто це сказав, що створено людину
по образу господню?
Ні, в темряві безплодній
її диявол замісив із глини.
Хто це сказав, що плоть людська ожила,
натхнена божим вітром?
О ні, диявол хитрий
їй вихором нап’яв жаги вітрила.
І мчить вона у пориві сліпому,
де їй рокочуть труби,
крізь чорну смерть і згубу,
до обріїв нових – у невідоме.
Скеруй, о Боже, лет її угору,
у чисті височини,
бо час, мов срібло рине
з твоєї шати в темряві простори.
Зло, що панує в суспільстві, Юрій Клен приписує деградації і змертвінню людської душі, яку підточує дух матеріалізму, рабського плазування на колінах перед усім існуючим, капітуляції перед матерією. Ці ідеї гостро порушив Сковорода у своїх філософських трактатах “Начальная дверь ко христианскому добронравию”, “Кольцо. Дружеский разговор о душевном миръ”, “Разговор, называемый алфавит, или букваръ мира”. Їх коротко можна викласти так: далеко ми відійшли від християн, ніхто з нас не хоче забути про справи житейські та заглянути в себе, щоб знайти душевний мир. Що більше згоди з Богом, то більше душевного миру. Бог – у думках нематеріальних та в чистому серці [Сковорода Г. Повн. зібр. тв.-К., 1973.-Т.1.-С.415-423].
Цей же комплекс ідей він розгортає в “Саде божественных пъсней”:
Оставь, о дух мой, вскоре все земные места,
Взойди, дух мой, на горы, где правда живет свята.
Або:
Щаслив тот и без утех, кто победил смертный грех,
Душа его божий град, душа его божий сад.
Певна річ, Юрій Клен був здивований цільністю натури Сковороди, його філософією гармонійної єдності слова і діла, думки і вчинку, умінням протиставити усякому матеріальному культ живого і формотворчого духа, волею дотримуватися суворо-аскетичної, славної хрестоносно-лицарської традиції українського народу. У пору дошукування причин української бездержавності, глибокого внутрішнього розладу, коли давалася взнаки невідповідність між моральним імперативом і важким життям на чужині, він часто звертався до образу Сковороди. Виразно проступає у їх творах внутрішня близькість, позначена не впливами чи випадковими паралелями, а загальними родовими рисами напружених духовних і моральних пошуків причин трагедії українського народу.
Про загрозу матеріалізму, що може зруйнувати національну культуру, Юрій Клен пише у “Першій розмові з душею”:
Дух вічний там, де морок висне,
буяв у хаосі первіснім.
Із мли формуючи світи,
він керував їх до мети.
Хто є та незбагненна сила,
що пломінь в серці запалила
і світь уводить в вічний рух?
То не матерія, а дух.
У “Другій розмові з душею” (четверта частина поеми) звучить оптимістична віра в те, що люди ще повернуться до духу традиціоналізму. Про це, зокрема, мовить поетові “Душа”:
Чекай, чекай, щоб я розквітла
у променях безсмертних світла,
бо я ще проростень, стебло,
що ледве з засіву зійшло.
Цей релігійно-містичний діапазон розширюють і інші фрагменти поеми: “Міста, ясні троянди жаролиці…” (первісно надрукований у другому збірнику МУРу під заголовком “Міста”), “Діалог людини з землею”, “Сузір’я”, “Соняшник” та інші. Це цілий комплекс контекстів, які неминуче розширюють тематику його сонета “Сковорода” та поеми “Софія”. І наскільки б цей комплекс не був розпорошеним і стилістично строкатим, через нього наскрізним сюжетом проступає “сковородинівська” ідея епопеї, про яку ще писав М.Орест: “Ю.Клен розуміє історію як втілення ідейно-психологічних величин, переважно негативного порядку. Негативні елементи, містячись в ідеях, з яких поставали імперії та царства, були гріхом проти абсолютної істини і вони ж, ці елементи зла, зумовлюють також і загибель імперій та царств. Але перше, ніж розпастися на попіл, злочинність їх може набути нечуваних потрясаючих розмірів… Що ж може бути протиставлене ненатлому бурханню розгнузданої стихії людського і тим самим світового зла, що спроможне покласти йому край? Автор “Попелу імперій” говорить: ідеалізм. Єдиною силою, якою можна побороти цей демонічний комплекс, є беззастережний ідеалізм, пристрасна зброя добра” [Орест М.Заповіти Юрія Клена.-С.6-7].
Як відомо, поема Юрія Клена “Попіл імперій” залишилась незавершеною. Поет у своїй нотатці про цей твір писав: “Четверта частина філософська, що шукатиме шляхів виходу з сучасного хаосу, намічена в загальних рисах і ще не набрела форм” [Державин В. “Попіл імперій” Юрія Клена та новітня спроба переоцінки його поезій // Визвольний шлях.-1959.-Кн.1-С.195]. Нотатка з’явилася 18 серпня 1946 року у журналі “Нові дні”, а 30 жовтня 1947 року Ю.Клен уже помер. В.Державин вважає, що за рік, що минув, багато чого змінилося, бо не було потреби включати до 4-ї частини поеми ряд віршів не філософського, а воєнно-описового змісту. “Ю.Клен уявляв собі “Попіл імперій” як епопею у чотирьох частинах: теперішня 4-та ще не була виділена з третьої, а коли це сталося, то плянована, кінцева частина (“філософська”) автоматично перетворилася з четвертої на п’яту” [Там же]. Отже, Юрій Клен не встиг композиційно і стилістично впорядкувати твір, і до останньої, 5-ї частини належить не лише “Діалог людини з землею”, а й “Друга розмова з душею”, “Сузір’я”, “Соняшник”, а “Вальпургієву ніч” вмістити перед 5-ю частиною. Від цього увиразнилася б головна ідея твору: протиставлення святості і мудрості – ментальності російської царської імперії, більшовизму, фашизму та іншим порочним силам. В.Державин наводить (за копією машинопису) один із віршів Юрія Клена, яким, на його припущення, мала б закінчуватися епопея:
Широку далечінь, людино,
Безмірно серцем покохай,
Снігами криті верховини
І недосліджений ще край,
Та не лише дзвінкі простори,
Що стелить зорам далина,
А ще й ту далеч неозору,
Ту голубу глибінь без дна,
Яку з нічого дух твій творить
За видноколом неземним.
Ту самоту, яка говорить
Про вічне голосом німим.
І з рідним розлучись, і з милим,
Бо тільки з віддалі близьке
Стає чітким і зрозумілим –
Безсмертно-ясне і тривке.
Не бійсь пустелі і безмежжя,
Що перетне його твій шлях.
Хвилює вітер і бентежить,
Тобі співаючи у снах.
І кличе й владно вабить туга,
Все розгортаючи простір;
Ні жінки стрінеш там, ні друга,
Лише холодний спокій зір.
Та той, хто, доконавши пробіг,
Ту пустку пройде навпростець,
Дізнається, що є по той бік
І де самотности кінець.
І хоч це всього-навсього здогад, та йому не відмовиш у глибині мотивації, а головне – органічній прив’язаності до візій Сковороди у творчості Юрія Клена: імперії падають, бо вже у своїх ідеологічних підвалинах містили гріх та ембріон занепаду; прийдешність України та її держави має покоїтися на духовних підвалинах, які є полярними до тих сил, що несуть війни, катастрофи та руїни. Цими духовними підвалинами є ідеалістичний світогляд, глибока віра в Бога, прагнення до гармонії із собою і світом, вроджений естетизм, свободолюбність і прив’язаність до рідної землі. Власне, той психологічний комплекс, контури якого окреслюються у сонеті “Сковорода” і контекстах, які його розкривають. Б.Бойчук та Б.Рубчак мають рацію: “У своїй суті філософія Юрія Клена – ідеалістична філософія західнього християнського гуманізму” [Бойчук Богдан, Рубчак Богдан. Юрій Клен // Координати. Українська поезія на Заході. Антологія.-Нью-Йорк, 1969.-Т.1.-С.5].
Олександр Астаф’єв, м.Київ.