Буденний ритм поступово фінішував у сонячних обіймах, за кожним вікном рідного містечка гомоніло собі таке різноманітне й не схоже одне на одного життя родини, а барвисті квіти, перемереживши собою красу оздобленого ковальським візерунком знайомого балкону, радо стрічали мене, уже запрошуючи до оселі.
Аромат свіжозвареної кави одразу наповнив кімнату своїми невидимими, але такими відчутними й принадними хвилями, а я мимоволі упіймала щойно народжену думку і, наче потай від гостинного господаря, що хазяйнував на кухні, швиденько занотувала її у свій записник: «Кипить кава – випаровується увесь біль і страшна хвороба»… Чомусь дуже хотілося, аби Всесвіт почув це, щиро вірилося у силу такого побажання. Направду ж, міць і чудодійна властивість потужності сказаного і навіть подумки висловленого зі щирою вірою іноді вражає, хоча ми ой як мало про це все знаємо, розуміємо й довіряємо!..
Однак, він кожну свою нову мить приймає насамперед із вдячністю Богу та глибокою вірою у зцілення, бо понад усе – хоче жити! Незважаючи на те, що пережив втрату волосся і зубів, бо ось уже два роки, як страшна онкологія з ураженням трьох органів та метастазами зробила його інвалідом І групи пожиттєво.
А тоді вересень 2014 року навіть і приблизно не віщував біди, просто тривала печія справді вже допекла так, що дільничний терапевт порадила пройти УЗД, аби виявити причину такого неприємного стану. Той день перекуйовдив не лише злякану мить жахливого діагнозу, а, здавалось, сперезав долю страхітливими ранами розпачу, котрі щодуху били на сполох нечутними дзвонами усього його єства… Вдосталь гірко виплакавшись удома наодинці з рідними стінами над виявленою пухлиною чималого розміру у печінці, Ігор Васильович подався зі старшим сином в онкодиспансер сусідньої області, де, підтвердивши несподівану біду, хворого направили до столиці. Дві неділі усіляких виснажливих досліджень та аналізів висмоктували останні соки перед прірвою невідомості, єдиною втіхою зігрівали два рідних промінчика – сини, а остаточний вердикт приголомшив і вдарив-обшпарив, як то кажуть, нижче пояса. Виявляється, те лихо уразило своєю чорнотою спочатку легені, а вже згодом, обпаливши печінку та підшлункову, розкидав навкруг свої загрозливі щупальця-метастази. Та найбільше обпекла душу коротка фраза сивочолого лікаря, котрий, наче знущаючись, переглянувши ТАКЕ у картці хворого, запитав: «Ну що, Кузенко, як справи?» …А відтак – і убивча фраза: «Знаєте, скільки такі живуть? Три місяці».
Один Бог святий знає, звідки взялися сили й наснага, бодай там що, – додому?! Лише одне вистукувало в унісон із кров’ю на вилицях: «Якщо три місяці, то це вже Різдва мені не бачити?!» І тоді, зваживши усю власну долю на уявних терезах, чоловік… купив собі вишиванку із неймовірними блакитними волошками…на смерть.
…Слухала я цю вражаючу життєву історію, ледь стримуючи сльози і затамовуючи подих, мимоволі пропускала крізь душу голос цього статного чоловіка, що раз по раз тремтів од хвилювання, а поряд на дивані усміхалися його вишиванки: оті волошки він таки одягнув, але, на превелике щастя, ідучи на Різдвяне Богослужіння; інші сорочки, теж вишиті хрестиком вправними майстринями, – до других гарних свят, а от три і інших – напрочуд дивували своєю красою по-особливому! Оздоблені бісером, вони вражали, передусім тим, що Ігор Васильович створив їх власноруч! Рятуючись отак од пазурів непроханої болячки! До речі, найпершу, із чарівними мальовничими віолами («Анютины глазки») він потай вишив для любої дружини, висловивши кожною бісериночкою усю глибоку любов та вдячність за порятунок. А на журнальному столику поруч ледь помітно, але так тішили дві ластівочки, котрі в обіймах аж зажмурилися від якогось свого щастя – отак уперше цей чоловік довірився нитці та голці і забарвив кольорами свою зболену од недуги душу. Дивний поклик до рукоділля відчув саме тоді, коли, повертаючись зі столичного інституту, завітав до родичів на Житомирщину… попрощатись.
Та велика віра і всепрощення, уміння зосередити усі сили й молитви на бажання жити й радіти любій дружині, синам-соколам, дідовій зірочці-онучечці, чи не сотні принадних троянд на дачі, споглядати результат своєї праці – викувані ним огорожі радують око навколо обох церков у нашому місті, на інших приватних садибах – таки перемогло! Тому і до Чернівецької клініки допоміг добратися саме священик тамтешньої церкви. Тому й витримав 6 (!) «хімій»! Тому й не зважав на безпардонних людей, котрі, дивлячись на чоловіка, що у лікарняній палаті онколікарні ретельно підбирає кольори і дарує їм уже нове замережане життя, вважали його просто таки несповна розуму. Хтозна, які слова до Господа линули з чоловікової душі, але ж вишивав він там саме Великоднього рушничка до кошика: на все – воля Божа! Тому й трапилася його дружині після проведеного непростого часу біля ліжка чоловіка, у далекій дорозі на чужину на чергові заробітки супутниця-землячка, котра, дізнавшись про їхню біду, зі свого прикладу порадила рятівний лік – плід дерева гравіоли. Уже за три дні передача з-за кордону була у руках Ігоря Васильовича. Хай хто що говорить, не вірить, підсміюється, а я на власні очі бачила, як сяє особливим світлом вдячності його погляд – бо навіть за цих два роки, та що там говорити, за кожен новий світанок він щиросердно дякує Богу, невпинно вірячи у щастя жити на цьому світі, творити красу, дочекатись, коли молодший син зів’є власне гніздечко та поповнить родину онуками. А ще – він геть очистив свою душу від болючих образ, котрі спочатку роз’їдали єство, адже самотужки виявити страшну біду ніхто не може: «Молитва, покаяння і дяка Богові – щоразу: і коли приймаю ліки, і коли вишиваю, і коли просто радію, що дихаю!»
Так, він вірив – попри все і всупереч усьому; та коли через тривалий час зателефонував лікарю, аби стати у чергу на томограму задля перевірки, вона, почувши його прізвище, не повірила, а потім попросила чимсь довести, що то – саме він (знала ж бо, з яким діагнозом і прогнозами перебував у них!..) Спантеличений, наступної миті Ігор Васильович просто нагадав: «Це той ненормальний, що вишивав!» А далі зійшовся увесь персонал, аби таки пересвідчитись, що він – живий-здоровий! І недарма, адже з усіх хворих на той момент зосталося лише двоє… Видно, провідна зоря направду була особливою і доля – незрадливою, бо за результатами томографічного обстеження через два роки метастазів і пухлини не виявили…, навіть зопалу запитали, чи, бува, не купив пацієнт собі ту пожиттєву І групу (!). І хоча це – не повне одужання, поки що, однак яскравий приклад величезного життєлюбства і кардинального переосмислення себе у цьому світі та щиросердної віри змушує переоцінювати нам, стороннім, усі свої вчинки й біди, немочі й нарікання. А ще – правильно обирати першовартісніше для себе і справжність кожної нової хвилинки.
…Скільки ж усього пригадалося і заново пережилося… Поруч, на звичному місці, слухняно лежала його коробочка із бісером і неодмінний помічник – ліхтарик, якого вечорами, а часто і вночі майстер одягає на лоба; і нове творіння – майже-майже вишита заготовка до нової сорочки, до якої припав усією душею, побачивши якось в Інтернеті (іще одну дуже схожу він одночасно творить для доброго чоловіка із закордоння). Тож ми домовились, що на Покрову – так визначився Ігор Васильович – обов’язково стрінемось, аби сфотографуватись на згадку і потішитись ласкавому сонечку й величному святу, що обов’язково виблискуватимуть у тих добірних колосках, котрі з такою любов’ю і натхненням справді оживляє ця мудра, вправна і щедра на добро людина. Чоловік, котрий у вишивці забуває про все на світі, не відчуває ні болю, ні часу.
І вже біля порогу він таки майже наполегливо дав мені упаковку від гравіоли-анони, мовляв, хтось, можливо, потребуватиме порятунку… А за кілька хвилин я раптом (а чи не Божим велінням?!) зустріла знайому, чия мама долає вже не одну хіміотерапію…
Поверталася додому, а ще довго вчувалося оте найперше, від чого могло і не обернутися цим невимовним жахом: ніколи і ні за яких обставин не нехтуйте флюорографічним обстеженням! І будьте завжди здорові!
Інна ГОНЧАР
м. Новодністровськ
