Зацікавлення темою історії виникнення та творчості Нью-Йоркської групи – це не тільки засвідчені літературознавцями факти з творчого життя поетів і художників цієї еміграційної української структури. Це також неозвучені події, зокрема особистісного та ситуаційного характеру. З перспективи, дуже важко відповідати на деякі питання епохи, яка проминула. Розмова Наталки Мочернюк, наукової співробітниці Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, з Тадеєм Карабовичем, автором книги «Міфопоетика Нью-Йоркської групи» (Київ, 2017), має унаочнити, що попри ґрунтовні дослідження її автора про Нью-Йоркську групу та таких відомих дослідників, як Олександр Астаф’єв, Надія Гаврилюк, Юлія Григорчук, Ігор Котик, не все з’ясовано.

 

Нью-Йоркська група постала з самого початку як союз людей різних творчих професій, об’єднання літераторів з представниками інших мистецтв, серед яких чільне місце належало художникам. Важливість творчого контакту письменників-новаторів з мистцями акцентували Віра Вовк. Міжмистецькі контакти групи вирізняв і Богдан Бойчук: «Нью-Йоркську групу треба було б розглядати, як рух, як енерґію, що проникала різні шари тої ґенерації, що почала ставити свої офіційні сліди у 1959 році. Насправді був це спільний хід в одному спільному напрямку, була це певна інтелектуальна співзвучність і певна творча взаємність цілої ґенерації. Бо Богдан Певний та Ігор Соневицький були напочатку настільки причетні до цього руху, як і Віра Вовк чи Женя Васильківська. Згодом малярі Юрій Соловій, Любослав Гуцалюк, Слава Ґеруляк і Аркадія Оленська-Петришин були в центрі названого руху, як і Юрій Тарнавський, Богдан Рубчак і Патриція Килина». Отож розмова стосується передусім «творчої взаємності» учасників групи із суголосними їм мистцями, дотичних мистецьких угруповань й імен, секретів творчості, інспірованих діалогом мистецтв.

Наталка Мочернюк: Чи не траплялися Вам матеріали про неформальну творчу групу «Васаг» (Урбан, Мілонадіс, Ґеруляк)?

Тадей Карабович: Мисткиня й керамістка Слава Ґеруляк (Слава Ґеруляк-Туркевич) створювала навколо себе сильне мистецьке біополе. Тому серед її творчих планів була перспектива покликати неформальну художню групу «Васаг», у колі якої бачила, крім себе, українських мистців Михайла Урбана (1928) і Костянтина Мілонадіса (19262012). Вони займалися скульптурою, отже, це були споріднені душі. Крім того, Урбан і Мілонадіс створювали кінетичні скульптури з дроту, модний вид просторової структури у 60-х рр. в американському мистецтві. Відомо, що засновані в українському еміграційному середовищі неформальні угруповання довго не існували і не залишалися в полі зору української історіографії. Вони могли бути засновані на канві якоїсь мистецької акції чи виставки. Так могло бути з групою «Васаг», адже вона була неформальним утворенням і могла проіснувати недовго. Це підтверджує факт, що згадані українські мистці жили і творчо працювали в різних містах Америки. Слава Ґеруляк мистецьку атмосферу для себе почерпнула в середовищі Нью-Йоркської групи, беручи участь в її зустрічах. Відомо, що вона дарувала або продавала свої керамічні скульптури Богданові Бойчуку, Ірині Стецюрі, Вірі Вовк, з якими дружила. Богдан Бойчук друкував репродукції робіт мисткині в щорічнику НЙГ «Нові поезії» (19591972). Це були її абстрактно-фігуративні картини та керамічні форми. Ірина Стецюра після переїзду до Києва привезла з Нью-Йорка керамічну темно-зелену скульптуру «Квіти зла», яку я мав нагоду бачити.

Близька до Нью-Йоркської групи та модерних українських мистців літературознавиця і теоретик українського театру ХХ ст. Лариса Залеська-Онишкевич сумнівається в існуванні художньої групи «Васаг». Вона пише:  «Я не знала, що вони творили групу» (…) «Слава Ґеруляк любила малювати; коли їй було вже два роки то для неї це було найприємнішим зайняттям. В початкових роках школи успіхи в малюванні утвердили її постанову стати маляркою. Після приїзду до Америки молоденька панна Слава пішла студіювати мистецтво і закінчила ці студії ступенем бакалавра. Пізніше вона два роки вчила мистецтва в Мангеттенвіл Каледжі. Опісля вона продовжувала свою науку та осягнула ступінь магістра з ділянки мистецтва (на Норгвестерн Університеті). В Інституті Мистецтва вона також продовжувала навчатись мистецтва кераміки, що її дуже притягала. Після студій панна Слава поїхала до Парижу на два роки, де багато малювала і виставляла свої картини. Майже від початку своєї мистецької карієри Слава Ґеруляк малювала картини в абстрактнім, безпредметнім стилі. її цікавить завжди природа чи це мікрокосмічна чи макрокосмічна. Вона знайде листочок, корінчик, зілля чи зернятко розглядає, студіює його і тоді по-своєму інтерпретує це в своїх творах. Вона сильно прагне вислову в трьох вимірах. Саме в цім заспокоює її кераміка, бо крім трьох вимірів, вона може в ній передати ще й поверхню інтерпретацію природи. Саме тому вже кілька років Слава Ґеруляк в більшості займається керамікою. Вона вважає, що в кераміці не завжди треба бути серйозною можна з гумором підходити до своїх виробів (коли малярство вона вважає більш зобов’язуючим). Коли приглянутись кераміці пані Слави чи це дівчинка зі шнурком, чи воїн зі списом, чи люди з піднесеними в молитві руками, чи символічний гуцул на рибі, у всіх я бачу лагідні риси, з незамітною усмішкою, щось як завжди вираз пні Слави. Крім кераміки, наша мисткиня також займається килимами тканинами, гачкованими, чи вишиваними. Ці килими мають звичайно стилізовану тематику (княгиня, три царі). Засадниче, стиль кераміки Слави Ґеруляк вона сама поділить на: стилізований та органічно-природний. У першім вона вживає українські чи біблійні мотиви (гуцул з тризубом-вилами на рибі, немов Позейдон). Органічний стиль, наслідування природи у свій спосіб, нагадує нам трохи примітивне народне мистецтво. «Примітивний підхід це шукання найпростішого засобу, щоб передати найсуттєвіше і найновіше», каже нам мисткиня. Ось так ви дивитесь на вазу виробу пані Слави а поверхня нагадує вам формацію моху чи дрібненьке зіллячко на стеблині… Широкий талант і глибоке вміння обсервувати природу, окруження та інтерпретація цього в тонкім мистецькім виразі, оперта на власній поетичній уяві, оце творчість Слави Ґеруляк».

Наталка Мочернюк: Поет Нью-Йоркської групи Юрій Тарнавський у листі написав: «Соловій мріяв про створення групи мистців і письменників, і навіть вигадав для неї дадаїстичну назву «Ложка», але, на жаль, нічого з того не вийшло». Кого треба зараховувати до групи Соловія?

Тадей Карабович: Як і поети Нью-Йоркської групи, так і українські художники модерністичного спрямування в Америці намагалися створити мистецьке середовище, незалежне від традиційних українських мистців, згуртованих навколо журналу «Нотатки з мистецтва» (англ. Ukrainian Art Digest). Журнал був україномовним ілюстрованим мистецьким виданням, яке друкувалося як орган Об’єднання Мистців Українців в Америці (ОМУА). Видання започаткував Петро Мегик у травні 1963 року. Воно видавалося Філадельфійським відділом ОМУА. Усього за редакцією Петра Мегика вийшло 30 номерів, останній 1990 року. Звичайно, Петро Мегик не сприймав творчості Юрія Соловія з огляду на його авангардний стиль.

Група мистців, про яку мріяв Юрій Соловій з дадаїстичною назвою «Ложка», могла торкатися Любослава Гуцалюка, Аркадії Оленської-Петришин, Бориса Пачовського, Володимира Прокуди, Христі Оленської, Якова Гніздовського, керамістки  Слави Ґеруляк, Костянтина Мілонадіса чи Михайла Урбана.

Про творчість Юрія Соловія поет Богдан Бойчук писав: «Нині ім’я Юрія Соловія залишається маловідомим у нашій країні, проте його постать є однією із чільних для модерної української культури, яка в силу доволі трагічних обставин розвивалася переважно поза Україною. Доля Юрія Соловія багато в чому є типовою: він народився 1921 року в Старому Самборі, навчався у Львівській художньо-промисловій школі, після закінчення Другої світової війни емігрував до Німеччини, а згодом перебрався до США. Однак серед багатьох талановитих українців, розкиданих по світах, його вирізняє особлива інтелектуальна і духовна самодостатність. Тому його творчість не позначена ностальгією, він живе не минулим і безповоротно втраченим, а прагне до «речей, вищих, ніж зорі». Тож певне не випадково, що саме з вернісажу цього митця розпочинається публічна діяльність Культурного і музейного комплексу «Мистецький арсенал», зокрема такого підрозділу, як художня галерея і саме його спадщина лягає в основу збірки майбутнього комплексу.

Юрій Соловій часто організував мистецькі виставки, круглі столи… Коли намалював монументальну картину «Розп’яття», то повісив її над вівтарем у протестантській церкві в Рутерфорді, поставив музику, Баха, здається, а поети нью-йоркської групи читали свої поезії. Церква була набита людьми, американцями й українцями. Такі події залишали знак у душі учасників на все життя. Соловій також писав есе, рецензії… Як результат, вийшла книжка «Про речі вищі, ніж зорі».

Та все це раптом увірвалося на переломі 8090-х. Соловій переніс легкий інсульт, упав на камінні сходи і розбив голову. В лікарні йому видалили третину мозку, і він два роки пролежав у комі. Всі лікарі твердили, що він ніколи з коми не вийде. Та, наперекір усьому, Соловій з коми вийшов. Пригадав усі мови, які знав, пригадав усіх друзів, але втратив динамічність, допитливість і потребу боротися з життям. Не повернувся він і до творчості. Тільки любив сидіти перед вікном і спостерігати, як міняються пори року. Якось сказав мені: «Життя таке чудове! Я дуже радий, що живу».

У спектрі українського модернізму Соловій посідає унікальне місце: він є чи не єдиним послідовним представником неоекспресіонізму. З одного боку, у творчості Соловія завжди різко присутня думка, тобто його світобачення і його світорозуміння. Його уяву найбільше тривожать дві крайності буття людини: народження і смерть. А між тими полюсами Соловій бачить переважно страждання. Ці мотиви художник висловлює релігійними символами. Але цими символами він не возвеличує Творця, а радше дорікає Йому за стан, у якому опинилася людина. Паралельно з цим творчості Соловія притаманні глибока емоційність і розмах.

Ранні твори Соловія дуже експресіоністичні, драматичні, висловлені приглушеною кольористикою і до жорстокості експресивні. Характерним прикладом із цього періоду може бути картина «Родження» (в Соловія декілька картин з мотивом народження) чи дуже рання картина «Розп’яття», у якій на одній руці Христа є чотири пальці, а на другій шість. Це раннє розп’яття викликало в 60-х бурю дискусій і протестів. Та все це логічно, бо розп’яття це терпіння, а терпіння це деформація: фізична й духовна.

У пізніших роботах прикладом може послужити монументальне розп’яття, яке складається з чотирьох картин, помітне збагачення палітри в Соловія. Колористика стає не лише багатшою і вибагливішою, а й віртуознішою. При цьому сила експресивності картин ні в якому разі не послаблюється. Роботи Соловія цього періоду помітно перегукуються з працями пізнішої кельнської групи в Німеччині.

У найпізніших творах Юрій Соловій доходить, по суті, до постмодернізму. Окреме місце посідає у його творчості серія «Тисяча голів». Десь 1970-го року Соловій захопився неймовірним і нездійсненним для нормальної людини проектом намалювати тисячу голів. Він вживав найрізноманiтніші засоби й матеріали: олію, акварель, олівець, туш, пластику, волосся, папір… Найдивнішим є те, що кожна голова має іншу форму та інший характер (незважаючи на те, що ці голови абстрактні).

Ця неймовірна серія свідчить не тільки про безмежну творчу уяву Соловія і велику відвагу (а без відваги нема прогресу в мистецтві), а й про духовну могутність людини в загальному, про перемогу Духа над остаточною слабкістю тіла і над смертю. Я щоразу більше переконуюся, що Юрій Соловій був одним із визначних художників другої половини ХХ століття». https://day.kyiv.ua/article/taym-aut/yuriy-soloviy-iz-dalekoyi-perspektyvy (Режим доступу: 26. 04.2023)

Наталка Мочернюк: У вашій монографії «Міфопоетика Нью-Йоркської групи» (Київ, 2017) є таке: «На літературних зустрічах у помешканні Ірини та Романа Стецюр у Нью-Йорку вона (Патриція Килина) завжди брала участь у візуалізації поезії». Що мається на увазі, коли йдеться про візуалізацію?

Тадей Карабович: Візуалізація поезії, окрім літературно-мистецького клюбу на 9 вул. і 2 Авеню, відбувалася також у помешканні Ірини та Романа Стецюр у Нью-Йорку з вікнами на Центральний парк (англ. Central Park). Тут відбувалися розлогі презентації віршів Богдана Бойчука, Жені Васильківської, Юрія Тарнавського, Богдана Руючака, Патриції Килини. Слухачами були Слава Ґеруляк, Аркадія Оленська-Петришин, Аня Бойчук, Орест Слупчинський. Сюди приходили Юрій Лавриненко, Вольфрам Бурґгардт, актор Йосип Гірняк. Це було чи не єдине місце в українському еміграційному просторі, де періодично візуалізовано перед слухачем сучасну поезію Нью-Йоркської групи. Така сакралізація поезії викликала навіть бажання прийти на візуалізацію молодих класика української поезії ХХ ст. Євгена Маланюка. Це було святкове унаочнення поезії, створене також для спостереження за жестами поетів, їх одягом, тональністю мови. Вони скажімо слухаючи тембр голосу Жені Васильківської подивляли її золотисту косу, чи захоплювалися біжутерією з пап’є-маше Христі Оленської, яку носила її сестра Аркадія Оленська-Петришин.

Але чому якраз мова про Патрицію Килину? Тому, що вона як «чужинка» відчувала українську мову за принципом її вербальної таємниці. Вона вважала її приданим до психології власної творчості, адже її вроджена стихія, це була англійська мова. Тому писала у творі «Невідома країна»: «Я, чужинка, розумію тільки по-водяному, по-часовому; / бачу те, що вже бачила, що ніколи не бачила. / Те, що далеко, від мене далеко. // Ліс чіплявся до горбів бурим димом, / немов скоро мав бути розкиданий вітром; / бігли листки, як раки, / і кущі чистіли. // а горами велике місто бліднуло, / куполи забіліли, як будяки, / а тоді мінарети, мов очерет між очеретом, / і війська тихо сходили, / немов туман, / і всі білі зникали в біле небо, / і стежки просякали в землю, / мов / писання в папір, / мов кості у камінь. / От тоді поясніли степи. // Втеча / пилу і відкриті роти без крику: / вершники степу. / На горизонті вони гуляли, / гриви маяли, / блиснули коні, мов чорне скло; / вони сліпили мене, іздалека навіть / — коні з боками бандури — / і раптом зникли за горизонт. // Як вікно, / небо тремтить, / бо там бомбардування вже три дні минуло».

Наталка Мочернюк: У Віри Вовк є оповідання у збірці «Карнавал» під назвою «Сузір’я». Його супроводжує портрет Нью-Йоркської групи Юрія Соловія. Там діє сім героїв. Якби не було цьогопортрета, не було б, мабуть, припущення щодо можливих прототипів персонажів із НЙГ. Коли героїні виходять з карнавалу одна за одною, я подумала, що прототипом Зорайди могла б бути Женя Васильківська, позаяк вона першою відійшла з групи, потім загубилася Маїра, отже, Патриція Килина, і Яра Емма Андієвська (так, відомо, що вона заперечувала участь у групі). Можливо, я й «підтягую» міркування під свою ідею, але яра рання Емма (народжена в березні). Я б не відкидала прототипної основи оповідання. Юрій Тарнавський сумнівається, що письменниця зашифрувала учасників, та написав, що буде думати. Цікава і ваша думка.

 

Тадей Карабович: Звісно, тут у поетеси Віри Вовк багато міфічного. Книга «Карнавал» вийшла в Ріо-де-Жанейро у 1986 року як двомовне українсько-бразильське видання з перекладами на португальську мову Терезії де Оліверії та Айлі де Олівейри Гомес. Книга містить коротку прозу як літературний суголос до семи картин Соловія. Отже, в семи літературних прозових формах поетеса відноситься до картин Соловія. Це твори художника і, відповідно, літературна ремарка авторки: «Людина що падає», «Жінка в дзеркалі», «Папа в жалобі», «Триптих життя» (у Віри Вовк «Весільне плаття»), «Нью-Йоркська група» (у Віри Вовк «Сузір’я»), «Каппа Хреста», і «Розп’яття».

Що стосується твору Віри Вовк «Каппа Хреста», то на картині Юрія Соловія зображено якби проект обкладинки до збірки Віри Вовк «Каппа Христа» з подвійним портетом поетеси, на першій і останній сторінках книги. Не маю доступу до цієї збірки, але мені здається, що цього оформлення обкладинки Юрія Соловія, поетеса не використала (справді, в оформленні збірки «Каппа Христа» використано іншу роботу Юрія Соловія. Н.М.).

Натомість твір «Сузір’я» написано на тему картини Соловія  «Нью-Йоркська група», яка з ескізами була власністю Богдана Бойчука. Вона мандрувала з поетом через його американські помешкання в Нью-Йорку і в Грен Спей. Коли Бойчук переїхав в Україну, вона висіла до смерті поета 10 лютого 2017 року в його київському помешканні на вулиці Велика Васильківська, 27 м. 9.  Сім героїв тексту «Сузір’я» Віри Вовк, це зашифровані учасники Нью-Йоркської групи. Це «Велика Сімка», як назвала Віра Вовк первісну групу з її заснування у 1959 році. Отже на картині: Віра Вовк (19262022), Богдан Бойчук (19272017), Женя Васильківська (19292021), Емма Андієвська (1931), Юрій Тарнавський (1934), Богдан Тиміш Рубчак (19352018) і Патриція Килина (19362019). Звичайно на картині Юрія Соловія вісім персонажів, а не сім і логотип групи авторства Якова Гніздовського. Це тому, що мистець намалював на картині також себе. Картини, як і вся творчість Соловія, насичені мистецькою енергетикою. Розглядаючи уважно репродукції картин в книзі Віри Вовк «Карнавал», я не можу сказати нічого про місце зберігання цих робіт Соловія. Таких картин в колекції Богдана Бойчука в Києві я не бачив.

Наталка Мочернюк: На вашу думку, хто криється за підписом «В.Бартків» (автопортрет з таким підписом є в «Нових поезіях»)?

 

Тадей Карабович: Рисунок олівцем це автопортрет з 4 числа «Нових поезій» за 1962 рік художника В. Бартківа (19231949). На мій погляд, це хтось із кола Вадима Лесича, адже Лесич друкується в цьому числі щорічника і міг запропонувати помістити цей портрет. Українська Вікіпедія подає про Вадима Лесича таку інформацію: “Вадим Лесич дуже любив малярство, зокрема натюрморти”. Натомість “Автопортрет” показує молоду людину із забинтованою (?) головою. На мою думку, портрет перегукується з відомим автопортретом Вінсента ван Гога в подібній стилістиці, лишень з відвернутою перспективою. Це свідчення, що Василь Бартків мав завдатки на талановитого мистця. Можливо, це хтось з ОУН УПА який загинув під час національно-визвольної боротьби біля Борщева на Тернопільщині з рук совєтів (Дивись: Станичний Василь Бартків (“Батько”; загинув у 1945 р.) https://vk.com/wall-4781897_12939 (Режим доступу 27. 04. 2023) Дата смерті подана в «Нових поезіях» і на сайті з Інтернету може виникати з незнання точних фактів в середовищі НЙГ.

Наталка Мочернюк, Тадей Карабович