Щойно на Amazon.com з’явився американський журнал «Of Poets & Poetry» із великим інтерв’ю Ігоря Павлюка: «Ukrainian Poet Ihor Pavlyuk. Joe Cavanaugh chats with celebrated poet Ihor Pavlyuk about poetry and the Ukraine // Of Poets & Poetry  (literary magazine of Florida State Poets Association focusing on poetry and poets of Florida). 2023. – September | October 2023. – P. 63 – 76»: https://www.amazon.com/Poets-Poetry-September-Publication-Association/dp/B0CHCSV6CY/ref=sr_1_1?qid=1696406084&refinements=p_27%3AIhor+Pavlyuk&s=books&sr=1-1&text=Ihor+Pavlyuk

ДЖО КАВАНО СПІЛКУЄТЬСЯ З ВІДОМИМ ПОЕТОМ ІГОРЕМ ПАВЛЮКОМ ПРО ПОЕЗІЮ ТА УКРАЇНУ

(https://indd.adobe.com/view/30ba1b40-960e-4f80-a10d-e38d70aa5c7f) 

– Як би ви пояснили свій особливий статус «поета з України»?

– Особливість у тому, що на кожне Твоє запитання я міг би відповісти своїм віршем. Але я відповідатиму прозою, лише інкрустуючи мої відповіді моїми поетичними рядками. Отож. Україна – древня поетична країна, яка мала свою державу – Київську Русь і одним із перших (кінець ХІІ століття) літературних творів її було «Слово о полку Ігоревім», тобто поетичний твір про князя з моїм іменем – Ігор. Я ж ні князем, ні презедентом не став, тому не маю особливого статусу, доки живий.

Самотній, мов Земля,

Я радий, що не цісар.

У Всесвіті кружляв,

А виріс біля лісу.

То ж долю розділив

Із ним наполовину.

Олюднюю богів,

Обожнюю травину.[1].

Але я маю статус справжнього поета, звання Народного поета України. Тобто я не є придворний поет, який оспівує-опоетизовує політиків, тимчасову політичну владу, олігарха якогось тощо, а народний, національний. Так і має бути. Справжній поет (творець, бо ж Poetry (derived from the Greek poiesis, «making») за задумом Універсуму має творити міфологеми, а не ідеологеми. Органічний поет хоч і маркований приналежністю до конкретної нації, його енергія-вібрація належить людству, Універсуму. Чим вищу октаву він бере, як співак (а кожен вірш прагне стати піснею), тим потужніший діапазон поета в часі і просторі. Поет – це крилатий корінь Дерева Роду. Найбільші Поети – це творці релігій – Христос, Будда… І кожен справжній поет – це мікромодель духовної історії народу, до якого він належить. Тому і я з 18 років був світоглядним язичником (оспівував Божі творіння – природу…), у 45 років пережив болючу світоглядну кризу – і став християнином (оспівував самого Творця), тепер пішов по колу (бо все іде по колу: Земля, Сонце, Галактика…), але вже на іншому рівні… Поети – це як язичеські боги своїх народів. Якщо брати античну міфологію, яка колись була релігією із кровними жертвами (мертві релігії стають анекдотами), то хтось із грецьких поетів – як Зевс, хтось як Афродіта, хтось Аполлон… Так і в українській релігії-міфології: верховний бог – Перун… Це у нас Тарас Шевченко. Є ще міфологічні «боги і богині», демони: Veles, Dazhbog, Svarozhits, Dola, Yarovit, Svarog, Stribog, Mokosh… Григорій Сковорода, Леся Українка, Іван Франко, Євген Плужник… Глибинно-високі поети творять вірші, які стають молитвами, бо ж вища місія поезії – це розмова з богами (чи з одним Богом) про свої людські емоції; про політику, про гроші, про церкву, про війну, про смерть, про кохання, про біль, свободу, несправедливість… Але, як відомо, справжній лише той Бог, який вічний, тобто помирає і воскресає, як Христос, як сама природа. Так і поет. Я повинен фізично померти – і через якийсь час воскреснути – як міф, який складеться із моїх текстів, моєї біографії і фотографії. Така сакральна триєдність міфу. А доки я живий і не воскрес, то ще рано говорити про мою стопроцентну справжність… Вскритіє покаже – як люблю жартувати я. Бо я взагалі у житті веселіший, іронічнішій, ніж у своїй лірично-драматичній творчості.

– Роль поетів в Україні змінилася після повномасштабного вторгнення у 2022 році?

– За великим рахунком не змінилася. Просто кожен поет вибрав свою роль: один взяв зброю – і пішов реально воювати, другий став волонтером, ще інший поет усамітнився із природою чи пішов у церкву і почав молитися (розмовляти з Універсумом), просячи розуму для конкретних людей (президентів і тих, хто приймає політичне рішення), для колективного людства, щоби вони не були самовбивцею, канібалом… Багато воєнних поетичних антологій з’явилося в Україні нині, багато модних, псевдопатріотичних текстів, віршів-агіток, театральних, квазіхудожніх плачів. А кількість справжньої поезії не збільшилася, бо це стала константа (у кожної нації є три тисячі різних поетів) – як закон Ньютона чи Ейнштейна у фізиці, бо духовні закони загалом ще точніші, ніж закони фізики чи хімії. Недаремно поезію ще називають алхімією чи метафізикою. Я вступив зі школи в Санкт-Петербурзьке інженерне військове училище, будучи фізиком… Але коли відчув себе метафізиком, то залишив це військове училище – і ризикнув стати поетом. Як показало життя, я став ним… метафізиком, алхіміком… і трохи фізиком та хіміком, доки моя душа (божественна іскра-крапля) існує у фізичному тілі, яке складається з води і космічного пилу (елементи з Таблиці Менделеєва)…

…Помирають померлі.

Душа опускає планку.

Коле ноги пришельцям

Зерно, що росте з пірамід.

Той, хто виліпив нас,

Йде до дзеркала кожного ранку

І знайомиться з Богом,

Якого виліпив світ.

– Чи бачите ви як поет якесь бачення майбутнього планети? Які ваші занепокоєння та очікування? Надії та прогнози?

– Все іде по колу спіралі у Всесвіті після Великого Вибуху, як нам відомо. Хоча ми не знаємо, що вибухнуло!.. Колективна духовність людства, на жаль, не розвивається. Розвивається лише техніка, Штучний Інтелект…

* * *

Себе не хочу жаліти.

А людство жаліти ліньки.

Позаду – вино із квітів

І темна солодкість жінки.

На Місяці – теплий вечір.

На Сонці – холодний ранок.

І друга мойого плечі,

Прострілені під Іраном.

Я зрадив життя, здається, –

Продався осіннім віршам.

А Фауст старий сміється:

«Могло бути навіть гірше…»

– Яка роль поета у воєнний час? Чи чує війна поетів і поезію?

– Етика та естетика у духовному світі мають бути урівноважені, бо Всесвіт загалом прагне до рівноваги. Інакше – руйнація, смерть. Люди мають вірити наміснику Бога на Землі – Поетові, який просте слово перетворює в Логос, як бджола пилок рослин у мед. Інакше співтворчість поета з Універсумом не має смислу, або є «чорною діркою». Щоби зрозуміти значення слова, треба знати його етимологію. А щоби зрозуміти явище, треба йти до його коріння: у кожної первісної армії були поети (як шамани при вождях), які надихали воїнів на битви, втішали поранених і оплакували загиблих воїнів. Вони по-різному називалися у різних народів. У нас, українців, це були Боян, Мамай (поети-воїни). Моя свіжа книга віршів так і названа: «Танець Мамая», де є такі рядки:

Битва.

Рано темніє.

В полі – привид Мамая.

Він вмирати не вміє.

Він між пеклом і раєм.

Тобто все множиться і йде по колу. Так задумав божественний Поет – Бог. Поетів чують деякі вожді та деякі воїни. Поети чують все і всіх, найтонші вібрації Універсуму, як медіуми.

– Що для вас є щастям? Яке ваше головне натхнення? А тепер в

воєнний час України?

– По-перше, жити-існувати – це вже щастя. А співтворити (творити спів) з Універсумом – це універсальне щастя. Ні знання (багато знань – багато печалі, – каже Екклезіаст), ні матеріальне багатство, успіх серед людей повного щастя не дають, бо це (знову ж таки за Екклезіастом) – «суєта суєт і ловитва вітру». Тільки молитовна творча єдність з Універсумом (синонім – Бог, Творець, Всевишній, Господь…), який є Любов і Свобода одночасно, дають людині просте, як вогонь свічки і надійне, як зоря для моряка, щастя. Фермер, моряк, лікар та інші професіонали, які люблять своє заняття, – це Поети. А людина, яка пише вірші, як я, – теж поет-словесник. Найщасливішим я був тринадцятилітнім десь, коли, будучи сиротою, жив із бабусею у лісовому селі, люблячи рослин, тварин, увесь світ і Всесвіт. Бог чи моя мама, яка народила мене і померла через десять днів, незримо, але відчутно, опікувалися мною. Тобто я був у Всесвіті, як у маминім лоні. Я ловив рибу, розводив бджіл, які, до речі, чомусь не кусали мене, збирав гриби, пас корів… Я практично не мав конфліктів із людьми, бо швидко прощав образи і забував біль. Тобто був майже святим, бо наївним, дитинним. А загалом формула щастя елементарна: людина має сказати сама собі: Я ЩАСЛИВИЙ! Тоді ти будеш щасливий, не зважаючи на те, чи є у тебе багато грошей, слави, сексу тощо. Щастя – це постійна єдність нашого мозку (мікровсесвіту) із Великим Всесвітом, який зробив процес творення людини (оргазм) приємний, як і приємний катарсис (процес творення книги, наприклад). Натхнення – це співтворчість із Універсумом. Реальна жорстока війна не змінює матриці, а лише активізовує її, як активізовує нейрозв’язки у людському мозку, скажімо, алкоголь, наркотик, руйнуючи їх, бо ж потім психологічний маятник гойдається в інший бік – і настає диявольська порожнеча-депресія, яку людина знову хоче заповнити чимось… Наймудріше щаповнити цю екзистенцій ну порожнечу музикою Логосу – тобто поезією, де процес її творення не менш приємний, ніж результат. Воєнний час для України чомусь не припиняється ніколи: тільки помирає останній солдат попередньої війни, то починається нова війна, яку ми зараз переживаємо…

…Зірка Долі…

Зроду не покине

Нас воно –

Чи добрі ми, чи злі…

І летять, летять до нього, й гинуть

Кулі, і молитви, й журавлі.

– Чи могли б ви визначити 3 ключові образи у вашій поезії? Чи можна назвати три?

– Я впевнений, що для кожного поета існує сакральна тематична трійця: Кохання – Батьківщина – Космос, але для кожного поета ця трійця має свої знаки, коди, символи, архетипи… які врешті і скла жать МІФ ПОЕТА. Але ця сакральна трійця має дві іпостасі: одна – у текстах поета, інша – у його життєтексті, тобто біографії. Іноді біографія поета цікавіша, ніж його тексти, іноді – навпаки. Христос, наприклад, нічого не написав. Але Він – один із найбільших Поетів Людства! Тобто всі мої вірші можна розділити на оці названі три теми: кохання, батьківщина, космос, які символізують моє любовне опоетизовування моєї Музи, до моєї батьківщини у всіх вимірах (від мого села до планети, галактики…), і до опоетизовування всього невидимого нам Буття (тобто Космосу), адже психологія – це практична філософія. Тобто я назвав три теми. А образів-трійок багато: ідол-хрест-зоря, могила-трава-вітер, Бог-біс-людина, радість-печаль-смерть, дух-душа-тіло… Навіть назви моїх поетичних книг – часткова відповідь на Ваше запитання, адже ці назви – маркери моєї духовної еволюції: «Islands of youth» (1990), «Not this of place wind» (1993), «Voice of daily Moon» (1994), «Glass tavern» (1995), Allergy to eternity (1999), «Disaster» (2002), «Masculine fortunetelling» (2002), «The angel (or) English language? (poems by Ihor Pavlyuk in English) (2004), «Magma» (2005), «Rebellion» (2006), «The Tuning Fork» (2007), «Ukraine at smoke» (2009), «Stratosphere» (2010), «Catching Gossamers» (2011), «Confessions of the last sorcerer» (2012), «A Flight over the Black Sea» (2014), «Game and Battle» (2014), «Magma of Polissya» (2015), «The Pilgrim: A verse novel» (2018), «Crack» (2019), «Carrier of dreams» (2019), «Black flax» (2019), «Arthania» (2020), «Spas (The Saviour): a book of spiritual lyrics» (2021), «Cossack Mamay Dance: Poems of 2017-2022» (2023)…

Приспати час, боротися з душею,

Яка іще не продана за гріш.

Росте печаль.

І я росту із нею –

Світліше, вище, вище і тихіш…

– Ви, як поет, можете пояснити, чому на планеті все ще відбуваються війни? Війни нелюдські? Чому вони досі існують?

– Той, хто знає історію людства, вірить у Бога і в те, що Бог дає людській душі вічність (бо це різні віри), той розуміє: історія людства – це історія воєн. Людина така є від самого початку своєї таємничої з’яви на лабораторній планеті Земля: убиває, навіть їсть іншу людину. Не всі люди – убивці… Є святі. Є безсмертні. Але колективний розум людства, як бачимо, самовбивчий. Я відчуваю, що буде далі. Це я описую у своїх книгах. Читайте. Але я не хочу формулювати це виразно як людина, яка вірить у Бога, бо це почують-прочитають демони і все зроблять для того, щоби людство знищило себе вже зараз. А у мене росте онук… І я надіюся на Диво. Я стараюся співтворити Диво, творячи і публікуючи поетичні книги… Щоби людина (людство) стала не біороботом, а Богом (Творцем, Деміургом)…

…Лежиш собі так-от, вкрившись землею.

Зверху – коріння хреста і трави.

Знизу – далеко – зорі, як феї.

Мак росте з голови.

Небо над нами, під нами – небо.

Вітру камінний плащ.

А вся Земля – як зелений Лебідь

З німбом кругом чола.

                                       («Монолог мервого»)

ВІРШІ ІГОРЯ ПАВЛЮКА

* * *

Кілька впертих пісень і дітей…

Це усе, що зміг.

А тепер я чогось

Горішній якийсь, торішній,

Самогоном і кров’ю

Пробита пилюка сільських доріг.

Ще молодить мене

Солодке тремтіння вишні.

На асфальтах доріг

До основ прокипіла душа.

А глибока і вітряна доля –

Як – чорне море.

Час приходить.

Питаєм:

Чого нам жаль?..

Гордимось перед Богом

Не щастям своїм,

А горем.

ОСТАННЄ СЛОВО ЛІРИКА

(ІРОНІЧНЕ)

Ах, не варто спати з Музою,

Цілуватися в уста!

Зачерпни руками музику –

І вона уже не та…

Молода селянка молиться

Перед віником зорі.

Як помолиться – оголиться.

Зранку холодно без кори.

Замете снігами й церковцю,

Й батьківщину, й чорта слід…

А на мене Муза сердиться,

Обійнявши свій живіт.

АСОЦІАЦІЇ

Ангел, який сміється, –

Це уже трохи біс.

Маски – колишні лиця.

Трави – маленький ліс.

Мудрість – це перша старість.

Ніжність – це юний ніж.

Кобза – бабця гітари.

«Так» – це вчорашнє «ні».

Сонце – поганська свічка.

Цукор – весела сіль.

Постріл – це тиша вічна.

Бог – то забутий біль…

У СКЛЯНІЙ КОРЧМІ

1.

Північ тремка –

Мов зіниці лиса.

Осінь.

Сиджу в корчмі.

Куди ми йдемо

І де взялися,

Такі сумні і самі?

Пісня сучасна

(Якась ніяка)

Із «брехунця» димить.

А ми розшифровуєм

Тайні знаки

Того, що над людьми.

Світло сумне

І парфумів запах

В цій от корчмі старій.

І поїзди (каже хтось)

«На Запад»…

І – журавлі вгорі.

Свічка – сльози

Старого лося,

Капає на калган.

Тим, що сидять тут,

Не раз довелося

Братися за наган.

Шрами у них,

«Татуйовки» сині…

Курви…

І мало слів.

Що їм до віршів,

До батьківщини,

До журавлів?..

А може, їм,

Саме їм сьогодні

П’яна печаль болить?

Церква-бабуся,

Діти голодні –

Як холості стволи.

Двері відчинені

Віком гробу.

Ранок сивий –

Мов ртуть.

Світ набирає

Божу подобу.

Я вибираю

Путь.

ДІВЧИНКА

Плаче дівчинка боса

На бабусин поріг.

Розчарована осінь

Клигає по дворі.

На душі, прохолода.

Навіть півень затих…

– А кого тобі шкода?

Каже дівчинка:

– Всіх…

Важливі посилання:

[1] Тут і далі представлені вірші Ігоря Павлюка із книги: Arthania: Selected Poems (United States, Dorrance Publishing Company), 2020 (poems by Ihor Pavlyuk in English. Translated from Ukrainian by Yurii Lazirko, editors: Hilary Sheers, Hanna Kosiv. Foreword to a book written recipient of the Nobel Prize for Literature Mo Yan.

Post Views: 422