Юрченко Євгенія. Аритмія мовчання: поезії – Житомир: Вид. О.О. Євенок, 2019. – 80 с.
Молода людина поезомовою розповідає про поривання власної душі. Сміливість? Та ще й особливо тоді, коли вона робить наголос на інтимності. Можна й так міркувати, бо про таке мислиться, коли читаєш «Аритмію мовчання» – другу книгу молодої поетки з Житомирщини. “Здивовано симфонію звучання напише перехожий, він твій брат – поет із аритмією мовчання”. Ніби й простенький рядок з’явився перед нами, але епітетом “аритмією мовчання” таки привернув увагу до себе. Отже, промовляння молодої виражальності.
1. Віддзеркалення слова
Ще раз гортаю невелику за обсягом книгу. І не вдається стримати захоплення метафоричністю мислення. “Гучно у скронях гупав долотом слів”, “Ти мені намалюєш крила, я тобі начаклую казку”, “Ген віднесло водою у далекі глибини світлу радість весняну і надпиті провини”.
Цей перелік метафоричних зблисків лише частково відображає ситуацію, бо чарівностей є значно більше: “Щовесни їм буду радіти, шкандибає помалу старість”, “Напиши мені ранок віршами”, “За вікном плаче осінь, а ти промовляєш очима”, “А розум дихає холодом, думок крижаними перлинами”. Та не лише метафори беруть у свій полон, бо стимулюють до сприймання і прості порівняння із сполучниками.
Ось кілька з тих, що привернули увагу: “Між буднів заквітчане щастя приймаю, немов причастя”, “Пригадався серпневий сапфір і розмова без слів, як свято?”, “Дарує три хвилини для побачення, коли життя, мов швидкісний форсаж”, ” І ніч, як забаганка неозора”. Коли вчитуєшся у такі вдатності, то розумієш органічність використання тропу.
До речі, про природність експлуатації говорять і прості порівняння без сполучників: “Розлуки ноти – співи солов’я “, “Не сльози – дощу краплини дарують мелодію весен”, “А кульбабка – яскрава жінка, ніжна зваба, така медова”, “Не повірю ніколи я, що розлука – це жовті квіти.” Ви, напевне, помітили, що авторка по-своєму опоетизовує загальновідомі факти, бо це надає рядкам неповторного шарму. Особливо помітним є такий спосіб на прикладі останньої цитати. Але подібне не означає, що вона цурається незвичності, себто порівнянь, до яких можна “прикріпити” особистісність світовідчувань: ” Серпневий сапфір – прощання зі спекою”, “І ніч не ніч, а так – сумна потвора “.
Про щось подібне розмірковую й тоді, коли натрапляю на порівняння, в яких поетка поєднує елементи уже згаданих тропів: “Забракне сил – без остраху, як сон…”, “Бо жінка, як сонце – без спалахів тьмяно у тиші”, “Ніхто чужого не скуштує – життя, мов скло, на жаль, крихке”. Картину неординарності доповнюють цікаві епітети: “міжребер’я днів”, “жорна часу”, “вуаль смутку”, “емоції гроза”, “папір шляхів”, “роса світанків” . Якщо в образі “жорна часу” (приємному у контексті) є доторки звичного, то цього не скажеш про інші. Чи не тому з такою радістю читаєш про “павутину спогадів”, “територію тиші”, “літнє причастя”, “присмак готики”?… (Небуденні епітети хотілося б уздрівати частіше, бо вони – яскраве свідчення поетичності мислення. Можливо, орієнтація на збільшення кількості епітетів – справа майбутнього, яке уже не за горами?).
Метафори, порівняння, епітети ще більше чарівнішають, коли надибуємо кольорові екстраполяції: “Рожева сакура цвіте”, “Карі очі змінюють колір”, “Червоним, чорним вправно гаптувала”, “На столі – незавершений білий ескіз”, “Зелені пагони в минулоріччя”, “І навіть жовтий осінній клен”, “Студений голос чорним шоколадом”. Ці та інші вдатності натякають на тіснющу пов’язь реального та уявного.
Це відчуття не покидає мене й тоді, коли у свідомість приходить “населення” книги, до якого належать рослини, дерева, птахи, звірі і небесні світила. “На столі – незавершений білий ескіз”, “Нас вересень вже айстрами квітчає”, “Дика вишня не сумуватиме”, “Злітає горлицею в піднебесся правда”, “муркотіння лагідне котяче”, “А зорі у небі виблискують святістю”, “Під місяцем ніч коротка…” (Можна й далі перелічувати вдатності такого плану, але зумисно поставлю свою крапку, бо читачі самі мають змогу доповнити згідно зі своїми смаками. Розумію, звісно, що таке побажання декому здасться дивним, якщо враховувати невеликий обсяг книги, але…)
Про цікавинки виражальності молодої поетки промовляють ще два моменти: слововияви і форми висловлювання думки. Словотворчість у Євгенії Юрченко є неоднозначною. З одного боку бачимо тяжіння авторки до звичної стихії рідномовності, а з другого з’являється і забарвлення нелогічністю, рідковживаністю: “трояндовість”, “післядощове”,”струйно”, “шкло”, “навзустріч”, “най”… Щодо різноформ’я, то тут варто акцентувати таке – в книзі маємо сусідування традиційної силабо-тоніки і несподіване сучасне слововисловлення. Скажімо, книга починається чотирирядковою мініатюрою, що трапляється нечасто.
“Мовчання розтікається по
найпотаємніших закутках душі,
застигає талим воском свічі вночі.
І тільки небо нашіптує вірші голосом тиші… “
Вдале промовляння верлібром. Щось таке є присутнім у віршах “Як сонце, як спалах”, “Коли стрічаються радість і сміх”,”Свіжість, дарована літнім дощем”. І на цьому тлі твір “Так швидко тануть сніги торішні”, написаний сонетово, виглядає дисонансом. Але таке враження є помилковим, бо вчитуєшся у текст і з’являється думка про органічність вливання вина давнини у міх сучасності.
Ще один нюанс, який логічно випливає з мови про виражальні засоби поетки. Якщо досі йшлося про творчий індивідуалізм, то, мабуть, цікаво дізнатися , як виглядає все, хоча б, на всеукраїнському фоні. Вірші Ірини Жиленко та Світлани Йовенко несуть у собі совість, залишаючи відбиток неповноти висловлення вражень. Твори Софії Майданської, Теодозії Зарівни вражали більшою відкритістю. Хоча, зрозуміло, що в обох випадках були суспільно-політичні умови, й на цьому тлі тексти Наталії Пасічник, Тетяни П’янкової, Ірини Баковецької, Людмили Веселої виглядають ще чарівнішими, бо у них немає подихів ідеологічної цензури. А написане представницями ще молодшого покоління (до них належить і Євгенія Юрченко) – ще більш притягальне через відкритість душі.
2. Віддзеркалення темарійності
Всі ці акценти стають більш зрозумілими, якщо враховувати темарійні підходи. У книзі є тільки сімдесят поезій, але їх можна поділити на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні. Приміром, у вірші “Сонце часто лишає опіки” та “Весна і літо” переважають мотиви рідного: “у осерді плекали кіборгів”, ” я вишивала щастя, щоб збулося, на світлу долю в рідній Україні “. Гадаю, що тут є все зрозумілим і без коментарів. Та все ж у темі громадянськості поезії молодої авторки є те, що потребує розпросторення думки “Житомир вабить кольорами – бузок в розвої і каштани. Рожева сакура квітує”. “Чорнобиль попід ребрами щемить, збирає данину свою щомить”. Що тут маю на увазі? На усіх нас невпинно тиснуть глобалізаційні процеси, але душа повинна бути занурена у джерелицю ріднизни. Своєрідний супротив літературному космополітизмові.
Відчутним він є і у поезіях із філософським струменем. Перш за все. Тут думається про ментальні відчування. Вони ж є такими відмінними, якщо говорити про доробки поеток з материкової України й поза нею. Щодо останніх, то у їхніх слововиявах помітне зрощення українськості з мелодикою того етносу, серед якого живуть (переконаний, що ця заувага є доречною, хоча, ймовірно, відображає не всю повноту проблеми).
Одним із напрямків філософськості поезії є наявність богошукальних мотивів. “Цей світ самому Богові болить”, “Із Богом наодинці каяття”,”Воскресла думками світла Господнього”. Як на мене, то присутність таких наспівів у віршах – необхідна умова пропагування невмирущих загальнолюдських цінностей, й,звісно, не може не тішити звучання подібного із вуст молодої людини. (Вона, до речі, пішла ще далі, поєднавши сьогочасся почуттів і давнизну дохристиянських вірувань: “Півонії встелять дорогу, і хмарний душі полустанок зігріє усмішка Сварога”).
Зацікавлює і пейзажність в інтерпретації Євгенії Юрченко : “Між квітів тихо вітер шурхотить, в блакиті ніжній проліта голубка”, “Яскравість померкла і шкло просвітліло водночас”, “І навіть перший осінній дощ тебе не змиє, не сподівайся”. На прикладі осінньої цитати є очевиднисм переплетення пейзажності та інтимності.
До речі, інтимність лірики молодої авторки теж має присмак неодновимірності. Скажімо, любовний струмінь пронизує багато рядків, де немає й натяку на ліричні почування в розумінні діалогу душ людей різних статей. І все ж, насмілюся тут говорити про любовне течивовіршотворення, чи не тому, що воно домінує у даному випадкові: “Обставини для них не мають значення, і подолавши беліч заборон… Крізь крижане зимове передбачення вони напишуть перший свій закон”. “У жорнах часу – спогади у попіл, тепло від згарища підпалених мостів, у шурхотінні крил не чутно кроків, хоч як би хто вернутись не хотів”. “Струмом серця розтопи айсберги – пили чай зі смаком буденності, у осерді плекали кіборгів”, “Сторінки гортаю у пам’яті, я не книгу читаю – тебе… “.
Цікавий поворот теми, якщо говорити про почуття любові вселенського масштабу, але в книзі вистачає і проявів інтимності, бо у творах відображено почуття кохання двох: “Проведи мене шляхом весняним, проведи із літа у осінь”, “Відчути ніжність твою на дотик”, “я і без крил кохання пронесу тернистим щляхом…”
Мабуть, можна говорити й про інші нюанси темарійності, маючи на увазі вищезагдане, але превалює поєднання тем. І саме це стає центральним у доробку поетки. Плюс бачення сьогодення через окуляр інтимності. Погляд, який приваблює до книги.
Ігор ФАРИНА,
член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії братів Лепких
та Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша
м. Шумськ на Тернопіллі