Свого часу Організація Українських Націоналістів (ОУН), очолювана Степаном Бандерою, була в менш скрутній ситуації перед зовнішнім і внутрішнім ворогами, ніж Україна сьогодні. Цей український рух опору мав єдину мету – встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток. Сприяли їй висока самоорганізованість, одним із ініціаторів якої був разом з провідником ОУН Степаном Бандерою та головою Національних зборів Ярославом Стецьком член Української Військової Організації (УВО) й ОУН доктор Володимир Горбовий із села Оболоні на Дoлинщині з Прикарпаття.
Утворена на Святу Покрову Пресвятої Богородиці 14 жовтня 1942 року Українська Повстанська Армія (УПА) боролася проти фашистської Німеччини та імперської Московії – окупантами України. Про ці та інші історичні паралелі в захисті незалежної України у її сьогоднішнє воєнне лихоліття розмірковую через призму документалістики краєзнавиці Дарії БІБИК.
–
Час підтверджує істину
Утворенню УПА передувала важлива подія, позначена пам’ятною датою 30 червня 1941 року, коли у Львові було проголошено Акт відновлення Української держави. Перша стаття історичного документа тоді й тепер змушує задуматися над майбутнім українців. «Волею українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України».
Як журналістці першої демократичної газети в Україні «Галичина» мені пощастило взяти інтерв’ю в Аделі Семків з Оболоні, яка ділила нелегкі будні з доктором Володимиром Горбовим – людиною «з чистої сталі» – на схилі його літ. Власне він згадав її теплими словами вдячності в своїх відомих спогадах «Погода совісті». Це єдина розмова в медіа, яка підтвердила історичну постать «адвоката Степана Бандери» в процесі судового захисту, – «Велика буря довго не триває» («Галичина» за 19 червня 1999 року). У контексті документального дослідження Дарії Бібик «Візьму твій меч» згадала також свій нарис про видатного земляка, почесного громадянина міста Долини доктора Володимира Горбового, який похований на рідній землі, – «Запалена єдина свічка на могилі доктора Володимира Горбового розсікала темряву…» («Галичина» за 30 січня 2024 року). У спогадах «Погода совісті» він з болем писав про поневолення у ворожих тюрмах: «На спині й на коліні був у мене номер 78. Це був мій паспорт і моя метрика»…
Коли перечитувала текст Акта відновлення Української держави, спали на думку очевидні історичні паралелі, що спонукають до критичного осмислення сьогоднішніх суспільних подій. Показовий приклад – Європа і так звана «коаліція охочих» з її цинічною бездіяльністю (дурнішої назви об’єднання європейців годі придумати!) – підтвердження того, що майже нічого не змінилося в ставленні до України за 85 років від 30 червня 1941-го. Цитата з Акта відновлення Української держави змушує глибше аналізувати міжнародні зв’язки під час російсько-української війни та внутрішніх викликів, пов’язаних насамперед зі співпрацею окремих українських високопосадовців з ворогом та суцільною корупцією у владі від її вищих ешелонів до низових структур.
Українських патріотів 30 червня 1941 року турбувала антиукраїнська політика Великої Британії, Франції, СРСР, Німеччини, Італії… Ці країни не підтримували відновлення Української держави! Ідеться про її чвертування ними під час Першої і Другої світових воєн. І найголовніше – український самостійницький рух становив загрозу для цих держав, як вони вважали. Усі вони в своїх інтересах розігрували «українську карту», не зважаючи на справедливі запити українців.
ОУН та УПА все робили, щоб скористатися шансом німецько-радянської війни для визволення українського народу від ворожої окупації ззовні та зсередини. Тому діяли злагоджено й продумано – радянські війська залишили Львів 29 червня 1941-го, а вже наступного ранку о четвертій годині 30 хвилині ввійшли українські націоналісти. У групі було 330 бійців на чолі із на той час сотником Романом Шухевичем, якому довірили забезпечувати проголошення державного акта. Як стверджують історики, згодом з’явилася похідна група, яку очолював Ярослав Стецько. Він і мав довірені йому повноваження проголосити відновлення незалежної України. 30 червня 1941 року будівля місцевої «Просвіти» на площі Ринок у Львові ожила – почалися Національні збори із сотнею делегатів з усієї України. У них узяв участь представник митрополита Андрея Шептицького – майбутній патріарх Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) Йосиф Сліпий.
Повчальним для сьогодення є також третій пункт історичного документа. І тоді зовнішня та внутрішня пропаганда не спала. Він, як відомо з першоджерел, з’явився із дипломатичних міркувань в останній момент. У цьому третьому пункті йшлося про подальшу співпрацю з оновленою Німеччиною. Тоді це було неприйнятним. Але через 85 років тепер Україна з колись смертельно ворожою країною укладає угоди з безпеки. Щоправда, ці угоди, як й інші з європейськими державами, в яких президент Володимир Зеленський побував з візитами, нічого не варті для припинення війни, в якій гинуть українці не лише в окопах, але й від імовірного геноциду через відключення електрики, тепла й води, нестачі ліків. Письмові наміри «коаліції охочих» є паперами «стурбованих про стурбованість». Влучні з цього приводу карикатури в соціальних мережах.
Відомо, що і цей дописаний пункт не захистив українських патріотів від ворожих репресій з боку фашистської Німеччини. Концентраційні табори, масові розстріли членів ОУН, а згодом УПА – усе довелося пережити і бути гідними за честь українського народу, поновлення його незалежності. Не вгавали лише комуно-радянські пропагандисти з українськими вкупі, які й тепер, маскуючись під патріотів, нищать Україну разом з її найлютішим ворогом – росією. Як справедливо вважають дослідники Акта відновлення Української держави, його третій пункт був провокативний. Схоже, запозичена практика перекочувала до паліїв російсько-української війни із вдаваним її припиненням…
–
Правда, писана кров’ю патріотів
За словами краєзнавчої дослідниці Дарії Бібик, її зацікавлення історією визвольних змагань в Україні почалося від батька – їх учасника та літописця. Письмова пам’ятка Андрія Бібика «Від Руси до України. Історія Великої Тур’ї» спонукала дочку до пошукової розгорнутої праці. Друге доповнене видання цієї книги вийшло за спільного авторства – Андрія Бібика та Дарії Бібик. Це гарний приклад для наслідування про те, як треба дбати про національну пам’ять.
Назва села Велика Тур’я – гордість для всіх поколінь, бо, за однією з версій, походить від благородних і мужніх турів. Про цих тварин в українських лісах, наділених силою, якою ознаменовували чоловіків-воїнів, писали відомі українці Борис Грінченко, Дмитро Яворницький та інші знавці слова й історії. Ба більше! Турами захоплювався київський князь Володимир Мономах і згадував їх у своєму «Повчанні». Великотур’янців огортає Божим світлом прадавня церковця Святої Параскеви, а також невинні душі закатованих у сибірських мерзлотах українських патріотів і вбитих у німецько-радянській та російсько-українській війнах…
Андрій Бібик – автор численних статей у місцевій періодиці. Правдива розповідь про страшну хроніку визвольної боротьби великотур’янців з німецькими фашистами та радянськими комуно-кадебістами з 1939-го по 1952-й він подав у другій книзі «Нескорена Долинщина», над якою працював журналіст Михайло Борис. Вона видана 2008 року в «Новій Зорі» (Івано-Франківськ) обсягом майже 600 сторінок великим форматом і накладом 1200 примірників. Унікальний літопис визвольних змагань – свідчення про прагнення до волі й державної самостійності. «Хроніка боротьби» Андрія Бібика є доповненням до першої книги «Нескорена Долинщина» (2002), присвяченій 60-річчю утворення УПА. Це – жива історія з фактами, просякнутими болем боротьби та утвердженням нації. Упорядник – той самий великий працелюб слова і пошуковець світлої пам’яті колега Михайло Борис. Згадана «Хроніка боротьби» Андрія Бібика наче відтворює сьогодення нашого національного опору зовнішнім і внутрішнім ворогам, але помноженим удвічі. Ті самі пропаганда, провокації, цинізм, бандитизм, додалися корупція на смертях українців і ймовірний новий геноцид. Та ж колядка з первинним текстом «Сумний Святий вечір в сорок шостім році. // По всій нашій Україні плач на кожнім кроці…». Хіба не так само звучить – «Сумний Святий вечір в двадцять шостім році. // По всій нашій Україні плач на кожнім кроці…» ?!
Упорядник Михайло Борис устиг подякувати всім, хто допомагав йому в цій надважкій праці. З-поміж багатьох авторів є і моє прізвище, чим горджуся.
До краєзнавчої об’ємної монографії «Візьму твій меч» (2018) про борця за українську державність, багатолітнього політв’язня німецьких, польських і російських катівень доктора Володимира Горбового Дарія Бібик ішла довго й наполегливо. І цей пошуковий шлях пролягав через архіви Служби безпеки України, через розмови зі свідками подій та їхні записи. Рукопис отримав високу оцінку, яка забезпечила випуск книги за рахунок бюджетних коштів у рамках відповідної програми. Згодом сприяли фінансуванню народний депутат України Олександр Матусевич і підприємець Володимир Черпак. Книга містить для повноти біографічних фактів матеріали кримінальних справ діяча УВО та ОУН «патріарха нескорених» доктора Володимира Горбового.
Документальна розвідка «Візьму твій меч» дає глибше розуміння про зовнішні й внутрішні процеси українського державотворення. Досвід відповідальної праці з архівами національно-визвольних змагань на Прикарпатті, що лягли в основу краєзнавчих розвідок «Від Руси до України. Історія Великої Тур’ї» та «Візьму твій меч», став корисним для Дарії Бібик над реалізацією майбутніх дослідницьких задумів. Презентації книг за участю науковців, активних «просвітян» та читачів бібліотек у Долині, Калуші, Івано-Франківську, Стрию та інших містах засвідчили про актуальність теми, її запит для боротьби за незалежність України, а також про потребу додаткового перевидання.
Архівна правда, зокрема багатотомне видання «Літопис УПА», на яку системно покликається у своїх працях Дарія Бібик, звіряє лінію боротьби за Самостійну Україну її героїчними ОУН та УПА. Нова документальна книга «Істина – диття часу» (2024), як і попередні, є результатом багаторічної пошукової праці для відтворення історичної правди. Як підтверджують сторінки видання, авторка ретельно досліджує історію національно-визвольних змагань на рідній їй Долинщині Івано-Франківської області в спектрі всієї України. Цей край став осердям боротьби націоналістів за визволення від усіх тодішніх окупаційних влад, про що вона переконливо доводить документальними свідченнями. Дарія Бібик у притаманній їй дослідницькій наполегливості та старанності повертає забуті імена земляків, котрі боролися і гинули в нерівних змагах із поневолювачами України. Михайло Коник, Василь Охрімович, Іван Лаврів, Тимофій Галів, Василь Стеблак, Галина Морока та сотні інших прикарпатців, пам’ять про яких авторка воскрешає з архівів. Документи з колишнім застереженням про секретність, свідчення учасників тих буремних років – сув’язь правди, яку не маємо права забути. Знаковими є слова в цій книзі 93-річної підпільниці ОУН-УПА Магди Коляджин-Куціль: «Я живу і відчуваю, що не вмру, поки не розкажу про тих, хто був поруч зі мною. Україна має знати про них…».
Не маємо права забувати також про нащадків героїчної давнини – українських захисників у великій війні з московськими окупантами. Продовження боротьби з росією, яка є вічним ворогом України, – це віддане життя на полі бою Василя Лавріва, Ярослава Петрушки та інших земляків. Краєзнавиця зі знанням справи розсекречує гриф «цілком таємно», що тиражували його впродовж десятиліть кати-чужинці, намагаючись стерти з людської пам’яті імена героїв, котрі заслуговують гідного пошанування. У цьому – значущість та актуальність книги, завдяки якій утверджується історична правда, написана кров’ю патріотів.
Суттєва важливість дослідницької праці «Істина – диття часу» Дарії Бібик також у тому, що вона сповна показала звірську пропаганду москви в часи героїчної боротьби ОУН-УПА, яка аж ніяк не ослабла тепер, коли країна-агресор напала на Україну й своєю брехнею заполонює увесь світ. Підступні вбивства, отруєння, розпалювання ненависті у родинах, оббріхування націоналістів, лжесвідчення за гроші – все це вже було, як архівними документами підтверджує Дарія Бібик. Імперська москва продовжує катувати українців: Буча, Гостомель, Ірпінь… Ворог залишив криваві сліди в Маріуполі, Бахмуті, Авдіївці, Одесі, Харкові, Дніпрі… Архівні документи, які зібрала й вивчила авторка, треба читати, щоб і сьогодні пізнавати злочинну суть рашистів, які прагнуть загарбати Україну. Книга побудована на архівних матеріалах, зокрема переконливих фотокопіях судових вироків москальською мовою, що є також свідченням нищення України. Авторка доклала пошукових зусиль для віднайдення світлин героїв визвольної боротьби, які друкуються вперше.
У документах часто зазначається, що «допит перервано». За свідченнями, у цей час арештантів катували. Вчитується злочинна синхронність – тодішня й теперішня, виродженість москалів як людей. Цінність книги Дарії Бібик і в тому, що вона ґрунтовно розповідає про величезну підпільну роботу націоналістів, їх згуртованість і єдність у боротьбі з ворогом. Цей досвід варто б перейняти у теперішній війні з рашистами на фронті та в тилу. Прикладом є і фрагменти документальних розповідей про родину Бандер, зокрема отця Андрія Бандери та його доньки Марти.
Чи не вперше в історії ОУН-УПА Дарія Бібик глибоко аналізує філософію зради, яку свідомо провокували й здебільшого надумували кадебісти разом з комуністами під проводом кремля. Звідси, мабуть, була й робоча відповідна назва книги. І все ж у ній переважають документальні розповіді про поступ підпільників ОУН-УПА, їх незламну боротьбу за Самостійну Україну, попри очорнення зрадою, спричиненою ворожою пропагандою. «Істина – диття часу» не дає москалям утіхи від їх підлої брехні про якусь суцільну зраду, яку підхоплюють й окремі українські історики на догоду кремлівським колегам. Перемагала не вона, а наш український дух, правда і справедливість! Це філософія поступу в захисті рідної землі – тоді й тепер!
–
(Шаг)ають не лише майори алфьорови
Український інститут національної пам’яті (УІНП) є центральним органом виконавчої влади з реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті. Гарні назва й означене коло діяльності! Але за ними, на мою думку, спрямована діяльність чиновників, керованих урядом через міністерство культури, не на українську ідентичність. Вони здебільшого в лицемірний спосіб і під виглядом начебто патріотизму руйнують культурні та історичні надбання.
УІНП мав би керуватися ЗУ «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу», його засадничими положеннями, закладеними ще народним депутатом багатьох скликань світлої пам’яті Героєм України Ігорем Юхновським. Уперше в ньому на рівні закону закріплено визначення терміну «рашизм» «як гібридної тоталітарної ідеології, що поєднує елементи російського шовінізму, імперіалізму, комуністичних і нацистських практик». З 1991 року міністерство культури змінювало назву й структуру вісім разів! Пертрубації впливали й на УІНП, через що до нього є чимало обґрунтованих зауваг.
У червні минулого року цю державну інституцію очолив Олександр Алфьоров. Викликають справедливі обурення саморекламовані дії цього кандидата історичних наук. Свіжий приклад – нагальна заміна «копійки» на «шаг». Ніби під час війни та вкрай складної суспільної ситуації в Україні, пов’язаної насамперед з корупцією на межі з геноцидом народу, немає важливіших справ, ніж відкривати ще одну корупційну схему влади під маскою «національної пам’яті»?! За законопроєкт номер 14093 про грошову одиницю в першому читанні проголосували 264 народні депутати… Отож не сам Олександр Алфьоров (шаг)ає, у той час як Україна в огні на фронті та в холоді у тилу!
Останнім часом усе помітнішим стає так зване «розвінчування міфів» істориками зразка алфьорових, зокрема про УПА, приниженні її ролі. Наче змовившись, один поперед одного, особливо про події на Волині під час Другої світової війни, нав’язливо пишуть про те, що у французьких джерелах немає відомого вислову президента Франції генерала Шарля де Голля: «Якби в мене була така армія, як УПА, німецький чобіт ніколи не топтав би землю Франції».
Перед Україною постає велике завдання – очиститися від своїх зовнішніх і внутрішніх ворогів, і з брехливих сторінок історії також. Лжеісториків дратують й інші влучні думки рушія опору Франції Шарля де Голля. Зокрема – «Десять заповідей такі лаконічні й зрозумілі, тому що були написані без допомоги радників та експертів». Ще один надто актуальний його вислів: «На щастя, панове журналісти, я читаю ваші газети, щоб знати, що я думаю»…
У нарисі «Коли Небо в молитвах за нас», надрукованому в низці медіа з нагоди 50-річчя тодішнього головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного, вела мову й про те, що Збройні сили України освоюють кращі військові традиції УПА. Система бойових нагороджень, зокрема з хрестом, – теж із починань Української Повстанської Армії. У розбудові ЗСУ важлива роль належить повній заміні символіки з радянської на українську.
Знання правдивої історії України і розбудова її без паліїв війни зобов’язують берегти національну пам’ять. Підтвердженням є книга Дарії Бібик «Істина – диття часу», яка побачила світ під егідою і фінансового сприяння Долинського краєзнавчого музею «Бойківщина» Тетяни й Омеляна Антоновичів, як і документальні видання краєзнавиці «Від Руси до України. Історія Великої Тур’ї» та «Візьму твій меч».
Оксана РОВЕНЧАК.
Лавреатка премії НСЖУ «Золоте перо» та міжнародних літературно-мистецьких відзнак імені Пантелеймона Куліша, Олександра Довженка і Франца Кафки.
• У день 80-ліття доктора Володимира Горбового (зліва направо): Дмитро Пилипівський, Аделя Семків і Володимир Горбовий. 30 січня 1979 року.
(Світлина із сімейного архіву Аделі Семків).
• Під час презентації документалістики Дарії Бібик (справа) про національно-визвольних рух, очолюваний ОУН-УПА, у меморіальному музеї «Калуська в’язниця». Представляє творчість краєзнавиці старша наукова співробітниця Людмила Андрійчук.
(Світлина із сімейного архіву Дарії Бібик).
Leave a Reply