Василя Семенюка як мистця ідентифікують не лише за темпераментом чи властивостями пластичної форми в графіці і малярстві, але й, і це в першу чергу, за ціннісними орієнтирами. В розвитку його мистецької доктрини домінуюче становище обіймає національний імператив, що в класичній ретроспективі був сконструйований творчими потугами Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Олега Ольжича, Василя Симоненка, Василя Стуса та деяких інших титанів духу. В цьому ідейному векторі розбудований і смисловий простір його творів. Широкою конфігурацією пластично-образних тлумачень історії і сучасності вирізняється сьогодні і самобутній голос Василя Семенюка.
Але для того, щоби кваліфікувати багату синкретичну природу авторської методології, необхідно відстежити динаміку розвитку естетичного світогляду цього мистця і педагога, доцента Львівської національної академії мистецтв, Народного художника України. Координати світорозуміння Василя Семенюка закладалися в автентичному етнокультурному середовищі Гуцульщини, де він народився 1957 року (село Чорний Потік), а далі збагачувалися у Львові – в музеях, творчих робітнях мистців, а згодом в Українському поліграфічному інституті ім. І. Федорова (завершення навчання в 1987 році). Серйозність творчих намірів звела молодого Василя з художниками, в яких був важливий, у його розумінні, баланс етнонаціональної традиції (архетипи і «код» звичаєвості) та універсальних естетичних досвідів (комплекс актуальних формальних засобів). Через Івана Остафійчука, Євгена Безніска – яскравих постатей образотворчого мистецтва середньої генерації – він зацікавився такими феноменами національного модернізму, як Ярослава Музика та Леопольд Левицький. Концептуальні ідеї творчості художників цього кола стали базовими в його індивідуальних формальних пошуках початку-середини 1980-х років.
Пластична мова ранніх графічних циклів Василя Семенюка, присвячених традиційно-побутовим темам (народні заняття, обрядові дійства гуцульського етнорегіону Карпат), вже піддавалась стилізації під фольклорні зразки малярства і пісенності. Початкуючий мистець свідомо занурювався в стихію поведінки та ритуалістики мешканців Гуцулії з їх колоритним стилем життя та багатою міфологією. Його графіка була сповнена імпровізаційної свободи. Рука сміливо «шукала» того вислову, яким можна було передати ту чи іншу ліричну тему.
На цьому етапі професійного самоствердження значну роль відіграли студії-практикуми, які Василь Семенюк вів над творчістю старших колег, уже згаданих І. Остафійчука, Є. Безніска, а найбільше Л. Левицького. Навідуючись до вдови цього видатного мистця-модерніста, Ґені Бенціонівни, молодий художник аналізував як технічні властивості графіки Левицького, так і засади його композиційного мислення. Цікавила Василя і майстерність класика формувати структуру кожного жанру, найперше через спостережливість до деталей фігуративних сцен, антуражу, теплого дотепу, а подекуди й гротеску. Захоплення майстерністю Л. Левицького, як і інших мистців цього кола, інколи проявлялася і в бажанні застосовувати у своїх творах певні формальні парафрази – здебільшого на рівні авторської інтерпретації. Невдовзі, на початку 1990-х років пластично-образна мова Василя Семенюка стає більш індивідуалізованою, відповідною його питомому темпераменту.
Саме з того часу молодий художник універсалізує стильові підходи щодо структурно-образних рішень як графіки, так і живопису. Не без фанатизму він рисує варіації з численними жанровими сценками, зацікавлюється народною пісенністю та сакральною тематикою, творить великі тематичні серії за мотивами українських народних пісень та артефактів сакрального мистецтва. Захопившись технікою малярства на склі, Василь Семенюк відкриває для себе ще інший простір для імпровізаційних вправ. Усі творчі ділянки, в яких автор розбудовував власний естетичний світогляд, зближувалися на рівні пластичної образності.
Тарас Шевченко в усіх своїх знаково-смислових проєкціях просто не міг не опинитися в епіцентрі роздумувань мистця над ключовими питаннями української духовно-культурної сутності. Тож «Кобзар», як й інші його тексти, були простудійовані Василем Семенюком наскрізно і в прямому, і в метафізичному вимірах. Шевченкову спадщину художник читав і продовжує читати «з олівцем», відкриває нові й нові рівні глибин його символіки, пластики й енергетики думки. Вже з кінця 1990-х років він накреслив одну з магістральних ліній заангажованості, яку можна визначити як «історіософська герменевтика» смислових світів національного пророка України.
Очевидно, що з досвідом творчого життя не одного десятиліття методологічні засади розкриття цієї фундаментальної тематики у Василя Семенюка зазнали суттєвих перемін. Поглиблення образної мови відбувалося по висхідній від ілюстративних рефлексій (пластичних імпровізацій) щодо тих чи інших Шевченкових творів до синтетичних, логічно продуманих, композицій. Важливо наголосити, що з поглибленням морфології формально-образних засобів не розмивалися «психологічні дріжджі» мотиваційного спектру авторського темпераменту, його емоційності.
Повертаючись до найбільш знакових поетичних шедеврів Т. Шевченка, Василь Семенюк міняв систему налаштувань історіософської «оптики». Найбільше це проявилося у його чорно-білій графіці, коли через лапідарність форми автор намагався передавати згустки ключових сентенцій геніального поета, духового провідника Нації. Спресованість Шевченкових морально-ціннісних конструктів знаходила ті чи інші пластично-образні еквіваленти. Не складно зауважити, що входження в дедалі глибші пласти мислення поета спонукала мистця звертатися до гостріших стильових рішень. Деякі його аркуші побудові на перехресті двох мистецьких парадигм – неоекспресіонізму та неопримітивізму, лише в суто авторській версії і структурі композиційних елементів. До таких, зокрема, належала і шрифтова віньєтка, яка органічно інтегрована в символьну фабулу пластики і підсилювала драматизм, властивий для вербальної першооснови відповідного джерела.
«Шевченкіана» Василя Семенюка не має чітких жанрово-тематичних чи смислових розмежувань. І в цьому теж важлива риса авторського професійного кредо: Тарас Шевченко є постійно присутнім у його індивідуальній ієрархії людських цінностей, в його етичній самоідентифікації. Він не лише живе цим символічним простором, він інтерполює Шевченкову духовно-моральну платформу в сучасність з її суспільно-ціннісними колізіями, гостротою суперечностей, одвічного протистояння добра і зла. Художник не лише верифікує базові постулати українського Генія, він активно пропагує Шевченкову спадщину у форматах науково-популярних статей, лекцій, виступів на радіо й телебаченні, на лекціях серед студентів. Відтак семантика авторської метафори «Мій Шевченко» стала ключем до розуміння авторського серця, його професійної гідності та ціннісного імперативу.
Роман Яців, професор,
проректор з наукової роботи
Львівської національної академії мистецтв,
заслужений працівник культури України,
Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка