Гете вважав, що природа обдарувала людину високими духовними задатками, невгасаючим творчим інтересом до всього земного. Саме ці принципи і наслідує Михайло Ломага із с.Брід, що на Закарпатті. Він не може спокійно дивитися на ті неподобства, які трапляються у повсякденному житті, у певній мірі намагається впливати на них. І вибрав для цього непростий спосіб – Слово.Бо має Божу іскру – талант.
Доля подарувала Михайлу Васильовичу святу місію – лікувати людей, надавати їм кваліфіковану медичну допомогу, віддавати часточку свого серця, берегти та покращувати здоров’я хворим, рятувати від смерті, болю і страждань, відчувати неповторність миті. Бо хіба є щось важливіше, ніж прислужитися тим, хто цього потребує. Адже люди здебільшого приходять до сільського зцілителя зі своїм горем, болем і бідою.
Михайло Васильович уже впродовж кількох десятиліть пише невигадані історії. У Мукачівському видавництві “Карпатська вежа” 1999 року побачила світ його перша збірка – “Батьківський талісман”. А потім були книжки “Добра порада”, “Сповідь”, “Плакала хата”, “Квартира генерала”… Усі вони разом нагадують калейдоскоп нашого непростого життя. Тут різні долі. Різні характери. Різні уподобання. Письменник тонко відчуває і добре знає життя, із вершини 90-ліття дивиться на нашу історію, аналізує різні системи, які довелося йому пережити. Жив при чехах, мадярах, руських, тепер – в незалежній Україні. Та легко не було ніколи. Але й тепер не рай. Люди змушені йти на заробітки далеко за межі рідної домівки, залишаючи вдома дітей на бабусь і дідусів. Крім того, він видав окремими виданнями розповіді про відомих людей нашого краю – головного лікаря райлікарні Станіслава Голопатюка, працівника райвідділу внутрішніх справ Степана Овсака, ігумена Серафима з Підгірного та отця Михаїла Юрину з міста над Іршавкою.
Михайло Ломага народився 28 жовтня 1935 року в бідній християнській родині. Він ніколи не цурався важкої роботи. Змалку допомагав батькам поратися по господарству. Охоче брав у руки лопату, знав дати раду паросткам картоплі, кукурудзи, добре знався на вирощуванні помідорів, огірків, капусти, столових буряків, моркви і петрушки. На присадибній ділянці було закладено чудовий сад, де щедро дотепер родять яблуні, сливи, черешні, груші, горіхи.
Батьки були напрочуд ввічливими, доброзичливими і працьовитими, завдяки чому здобули шану, повагу і авторитет серед людей. Ці риси характеру прищепили і своїм синам – Василю, Івану, Михайлу і Юрію.
Після закінчення місцевої школи Михайло вступив до Берегівського медучилища. Він був здібним студентом. Навчався добре, показував хороші знання з багатьох дисциплін. Та найбільше його серце припало до рідної мови і літератури. Із захопленням читав твори Тараса Шевченка ,Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Василя Стефаника. Й сам мав неабиякий потяг до творчості. Писав новели, оповідання, нариси. Написане надсилав до іршавської районної газети “Нове життя” та обласних – “Закарпатська правда”, “Молодь Закарпаття” і “Новини Закарпаття”, які охоче йшли йому назустріч – друкували його твори на своїх шпальтах. А коли назбиралося кілька десятків цікавих і різноманітних оповідей, вирішив видати написане окремою книжкою. На теперішній час уже побачили світ 17 його збірок.
Михайло Васильович, не зважаючи на свій поважний вік, людина талановита, працьовита, він ніколи не зупиняється на досягнутому. Виявляється, у нього тих невигаданих історій назбиралося далеко за сотню…Звісно, спочатку вони витають у голові. Згодом розмірковує, що і як, потім у творчій уяві будує сюжет. Повсякчас молиться Богу, щоб встиг усе занотувати і прийти до читача з новою книжкою. Справа в тому, що з часом усе почуте забувається (таку вже властивість має людина). А щоб цього не сталося, він почав записувати почуте у зошит, а краще з кращих надсилав до районних і обласних видань.
Сюжетів вистачало. Свого часу працюючи сільським фельдшером, до нього в кабінет щодня заходили десятки пацієнтів, які розповідали різні життєві історії, що сталися з ними. Особливо полюбляли говорити на теми кохання. Тільки його героями були не Ромео і Джульєта: тепер, як не дивно, на першому плані гроші. Аби справити гучне, добротне весілля, як нині заведено, молоді люди спочатку їдуть на заробітки за кордон – в Чехію, Словаччину, Італію, Угорщину, Польщу, а вже звідти повертаються зовсім іншими. Коли вже мають певні статки, зводять добротні будинки, купують іномарки, а вже потім придивляються, на кому одружитися… Тепер мало хто задивляється на Попелюшку. А часто трапляється й таке, що батьки втручаються в життя молодої сім’ї. І здебільшого вони вигороджують свого сина, мовляв, невістка сяка-така…Інколи із цим доводиться жити, але часто доходить і до розлучення. А буває ще гірше – у їх стосунки втручається хтось із боку. Цій темі Михайло Ломага присвятив десятки оповідей. Та найяскравіша з них – “Розлучення після весілля.” Вона була вміщена в багатьох газетах і журналах, дістала схвальні відгуки у читацького загалу.
А буває й таке: чимало читачів впізнають самі себе у невигаданих історіях, намагаються сперечатися з автором. Але заперечувати йому в чомусь важко. Бо всі ми різні. Не схожі один на одного. А саме це й підмічає тонкий психолог Михайло Ломага.
Оповідання Михайла Васильовича не можна читати без хвилювання. Написані вони щиро, від душі, пронизані любов’ю до людини, до її духовних і життєвих потреб. Для нього усе важливе, що турбує сучасне суспільство. Бо людина не може жити поза суспільством. Людина – це часточка суспільства.
Газетні публікації стимулюють його до написання нових невигаданих історій, бо часто буває так, що після публікації до нього звертаються читачі, які просять детальніше розповісти про того чи іншого героя, його долю, як він живе тепер, чим займається. Звісно, робить це майстер слова художніми засобами – домальовує із присмаком фантазії, а щось подає таке, чого й не було в реальному житті. Бо думка, вважає він, часто ближча до істини. А письменник – це колекціонер людських доль. Тому й поспішає поділитися почутим із читачами. Кожна така оповідь вельми повчальна, носить виховний характер.
У творах Михайла Ломаги зустрічаємо роздуми героїв про швидкоплинність земного життя людини, рівних усіх перед смертю, елегійні роздуми про добро і зло, про сутність людського щастя, інтимні переживання нашаровуються з глибинним філософським осягненням сутності. Сюжети його мають дуже відносну подієву основу і рухаються перебігом почуттів, якими щедро діляться люди, сполучені в єдиний, самому собі зрозумілий і достатній світ.
У 90-і роки минулого століття творчістю Михайла Ломаги зацікавився відомий український письменник, лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Лесі Українки Степан Жупанин. Він високо оцінив його талант, порекомендував і надалі працювати у цьому напрямку. М.Ломага, на думку Степана Ілліча, уміє зацікавити читача, герої його творів повсякчас чимось приваблюють, спонукають до роздумів. У Михайла Васильовича завжди добро перемагає зло.
У кожній новелі письменник намагається розкрити внутрішній світ людини, її щирість, доброту, ввічливість, повагу до інших. Він дивиться на життя цілком тверезо, а пише свої оповіді від щирого серця. Не прикрашає дійсність, а розповідає так, як є насправді. Показувати все в рожевих фарбах – то не для нього. А всі замальовки становлять єдиний цілісний літературний організм, який можна спокійно об’єднати. Вони ніби доповнюють одне одного.
М. Ломага постійно перебуває в творчому пошуку, бачить життя в усій його складності, конкретизує увагу читача на визначальних проблемах, вдало проникає у духовний світ героїв. Використовує життєподібні форми і прийоми типізації. Письменник із провінції відзначається активною громадянською позицією, скромністю і глибокою моральністю. На сторінках преси активно виступає як літератор з цікавими позитивними і критичними матеріалами на різні теми суспільно-громадського життя.
Він – невтомний плугатар творчої ниви, день при дні чесно пре свого плуга, жваво трансформує у свій щедрий доробок традиції минулого.
Письменник Степан Жупанин назвав Михайла Ломагу “тонким психологом. Він пише про те, що найбільше його хвилює, не дає спокою. У його невеликих, але змістовних розповідях йдеться про звичайних простих закарпатських людей, які орють, сіють, жнуть, рубають ліс, їздять на заробітки за кордон, вірять у Бога, моляться за своє майбунє. У кожного свій шлях до істини. На їх непростій життєвій дорозі чимало труднощів і проблем. Однак завжди, коли доводиться вибирати між добром і злом, вони проявляють верховинську мудрість, селянський характер і високий духовний рівень”.
Упродовж усього життя Михайло Васильович залишається вірним своїм традиціям – непохитна орієнтація на велике й неповторне Слово Боже, чиста віра у нього сприяли тому, що він у 2019 році прийшов до читача із книжкою “Стара і нова церкви”, а вже через рік видав нову – “Проповідник добра”, яка вже стала популярною серед вірників.
Своє життя М. Ломага прожив недаремно. Звів добротний будинок, виплекав сад, виростив двох синів, уже має трьох онуків і п’ятьох правнуків (дружина, на жаль, скоро пішла в потойбічні світи). Та він вистояв. Попри всі негаразди, які випали на його долю, вів здоровий спосіб життя – не пив, не курив, займався фізкультурою і спортом.
Слово надихає Михайла Ломагу на нові твори, які уже впродовж десятки літ залишаються такими ж цікавими, актуальними і затребуваними. Їх читають, ними захоплюються, передають один одному з вуст в вуста.
А тим часом, сповнений сил і енергії, він і в 90 літ продовжує чаклувати над новими сюжетами невигаданих історій.
Отже, слава Богу, є ще порох у порохівницях нашого невтомного трударя творчої ниви, який дотепер залишається в строю!
Василь ШКІРЯ, м. ІРШАВА
Leave a Reply