Гасюк Б. П. Д’горі: поезії / Б. П. Гасюк;
передм. В. Д. Герасим’юка, післям. С. В. Пенкалюка.
Івано-Франківськ: Місто НВ, 2023. 92 с.
Ти останній співець Цих псалмів
Ти останній з псів тихих
Що не мают уже голосів
Лише слово і видих…
Богдан Гасюк
Пій же на сонце
ніби на рану
на темряві висічену різцем…
Богдан Гасюк
«Сто років тому, коли наша Україна ще мало часу називалася радянською, у Харкові (тодішній столиці) вже вийшла перша поетична збірка під назвою «Д’горі» (1921). Автор — німець за походженням Майк Йогансен. З українською душею. У 1937 р розстріляний у Києві. Через сто літ знову у нашій Україні, яка вже більше 30-и років називається незалежною, виходить перша книжка поезій під назвою «Д’горі». Це той же напрямок. І заклик…» (Василь Герасим’юк)
Богдан Гасюк — постать помітна в сучасному українському літературному процесі, постать унікальна — і не лише талантом, доволі яскравим як на юний вік автора (Богданові — лише 20), а, перш за все, — потужною енергетикою, яку юнак сміливо і приречено несе у цей несправедливий земний світ — художнім прозовим і поетичним словом, справедливим протестом проти будь-яких форм людського невігластва, викликом, який він хоробро кидає світові, не боячись нажити собі нових і нових ворогів (що йому таки небезуспішно вдається…) І хоча, як висловлюєься Василь Герасим‘юк у передмові до поетичної книжки, «на такій стадії ще рано вести мову про масштаб особистості і рівень обдарування» (с. 6), долю цього юного письменника уже можна передбачити: перед нами — мислитель нового покоління, з виразною українською душею, щирий, чесний із собою та світом молодий чоловік, ім’я якого точно лишиться в літературі. Бо для цього він має всі необхідні якості: талант, сміливість, безкомпромісність, юнацький запал і чисте чоловіче серце Поета, яке болить болями України і сьогодення. Уже на цей час молодий автор має помітні здобутки та відзнаки у сфері сучукрліт. Так, Богдан Гасюк — лауреат Міжнародної німецько-української літературної премії імені Олеся Гончара (номінація «Мала проза», 2023), Літературної премії імені Василя Портяка (мала проза, 2024), лауреат Всеукраїнського конкурсу молодої української поезії та авторської пісні імені Марини Брацило «Хортицькі дзвони» (номінація «Поезія», 2023, м. Запоріжжя), лауреат обласної премії «Краща книга року Прикарпаття» в номінації «Дебют» (поезія, 2024)… І, якщо власний запальний характер Богдана не доведе хлопця до якихось непоправних наслідків (як висловлюються про цього молодого автора деякі сучасники), вірю, що через років 10 матимемо перфектного поета і прозаїка на ниві української літератури, а через років 20 — відомого і далеко за межами України.
У книжці розміщена дуже цікава і, на мою думку, професійна післямова Степана Пенкалюка «Останній із…», з окремими думками якої я повністю згідна: «…Не знаю, що саме у віршах Гасюка чіпляє найбільше, але можу сказати: це — поезія. Поезія, де немає порожніх місць — здається, що навіть пробіли у його віршах щось означають. Де ледь не кожне слово — символ з подеколи багатьма значеннями, що свідчить про багатошаровість поезії, авторове вміння загорнути в один рядок чи навіть пів вірш те, на що декотрим не вистачило б і цілої збірки; де густота образів не навантажує, а створює ще більше простору для дихання. Де християнство (біблійні мотиви) переплітається з язичництвом і народними віруваннями, відображаючи складні внутрішні авторські переплетення. Де колоритні фольклорні особливості — від пісень і вбрання до давніх обрядів і звичаїв — стають головними фарбами на вигорілих полотнах воєнного сьогодення, в якому живе автор…» (с. 86 — 87). А з наступним висновком Степана Пенкалюка я навіть більше, аніж згідна: «Його поезія — подібна до заклинань, до якихось старих (дохристиянських?), не відомих ніколи й нікому молитов, енергетично настільки сильних, що стає страшно («Розіпніт моє серце…», «Ліс шепоче — ніч шипить…», «Як на трету заграє дримбу…», «Зміїний кнєзю, залізний діду…», «Паліте ватру, кидайте кости…») Його світ — містичний і моторошний, але світлий… Щось змушує повертатися туди знову і знову. Магія, і Гасюк — певно останній із…» (с. 87 — 88). Останній із волхвів — додам від себе. І матиму рацію. Адже поет, якщо він справжній поет, — щоразу трішечки маг, чародій, деміург нових світів і нових змістів. А Богдан Гасюк — більше, аніж справжній…
Не перехвалюючи автора, дуже щиро і мудро пише про слово Богдана Гасюка усім нам відомий Василь Герасим’юк (до речі, куратор моєї групи на Всеукраїнському літературному з’їзді літераторів в Коктебелі далекого 2005 року і щирий порадник творчої талановитої молоді того часу) у передмові «Лише слово і видих»: «Богдан Гасюк дорожить кожним атомом мови. Це особливо відчутно при вживанні діалектизмів, коли навіть непрямі відмінки займенників зберігають у нього місцевий колорит…» (с. 7)
Так, поетична мова Богдана Гасюка — дійсно унікальна, і в цьому (хоча не лише в цьому) особливість його поезії. Аналізуючи вірші, я багато цитуватиму, — і ви матимете змогу і справді в цьому переконатися.
У найпершому вірші збірки ліричний герой Богдана Гасюка відчайдушно закликає: «Розіпніт моє серце / На утробному співі / Трембіт, / Най воно забринит, / Як останній листок…» (с. 9) Взагалі, цей перший вірш книжки — дуже потужний. Те ж саме можу впевнено сказати і про інші окремі поезії Богдана. Деякі з них уявляються мені програмними творами, які, вірю, будуть вивчатися в школах післявоєнної України.
Богдан Гасюк — перш за все покутянин. Мала батьківщина, її народні звичаї, вірування і, взагалі, етноетнос є серцем його любові. А тому проминання етнокультурних традицій не може не боліти. Мотиви проминання української національної культури в поетичних текстах цього автора міцно переплітаються з мотивами людського проминання загалом. І той факт, що поет активно і вміло послуговується фольклорними образами і, взагалі, піднімає цю тему, свідчить про його зрілу національну свідомість. Аналізувати й декодувати подібні тексти дуже цікаво. Такі вірші — як на мене, багатошарові. Кожен реципієнт бачитиме в них своє, щоразу щось інакше. Хоча сам автор мав на увазі своє, рідне, покутянське… Чого, наприклад, вартий хоча б наступний вірш:
Бери бесаги — кидай на плечі,
Зложи в бесаги вчерешний світ,
Бо він зачерствів,
Бо він вчерешний,
Його однести кудись та від.
Від хати далі та від стодоли,
Із оборогу в круче`ну путь,
Аж поза вертіб,
Туди, за поле,
Куди порядні уже не йдут.
Бери за плечі, рушейсі, брате,
Та не жалійся
На горб — не плач,
Стара вже місит за лісом ватру,
Пече на звіздах самих колач.
Там вже гуляют
Дими та іскри,
Звіри там в´яжут на но´вий світ.
І сходит в бочці рижове тісто —
Такий на звіздах
Пшеничний схід.
Бери бесаги — скидай непотріб,
Та ще у міхи усякий пшик,
Най усе ватра
В нутро загорне,
Най тільки стогін, та тільки крик! (с. 11) —
суто гасюківський стиль… Шедеврально, хоча й з глибокою гіркою іронією, про проминання традицій… І, можливо, про людське проминання загалом… На тлі української загальнонаціональної трагедії воєнного сьогодення мимовільно і неминуче проявляється і трагедія загальнокультурна…
Самоозначення ліричного героя Богдана Гасюка в контексті світосприймання відлунює глибинною мудрістю, непересічною образністю і водночас втомою від життя: «В пошуках сонця / Ніби сонях / Голову набакир / Ходиш напівпритомний / Голову на чотири / Сторони / Очі врізнобіч / Лиш ноги як дві / Сокири / Вп’ялись в ґрунтові води / Де мене Боже водиш / Коли сонце сховалось?» (с. 14) А наприкінці вірша автор мудро висновкує: «Де сонце шукати / Коли сонце в долонях?» (с. 14)
Трансформації ліричного героя інколи — найдивовижніші, найнеочікуваніші. Наприклад, автор з природною легкістю уявляє себе духом померлого предка, який приходить у дім на святкову колядну вечерю: «Ти заходиш у хату — за стіл / ти не знаєш чия ця кутя / лиш миски / що обличчя пусті / зазирають у очі / питав?» (с. 28)
Дуже оригінальне самоусвідомлення, коли поміж рядків читач бачить образ старозавітнього Давида (хоча це лише одна з можливих інтерпретацій образу) прочитується у таких поетичних рядках: «Ти останній співець Цих псалмів / Ти останній з псів тихих / Що не мают уже голосів / Лише слово і видих…» (с. 31)
Інколи ж ліричний герой — риба, в очах якої — гріховність і запізніле каяття цілого світу (тобто чітке усвідомлення усієї глибини трагізму земного існування людства): «це рибо твій танець / це твій аркан / у випуклім оці / усіх сподівань / у більмах / сльозами налитих / цей вижовклий світ / у вицвілім оці / Арданській воді не обмити» (с. 33)
Поетичне ж самоозначення себе яко поета також знаходить місце у віршах Богдана Гасюка — і досить вдале, оригінальне, образне та дещо символічне самоозначення. Не можу не зацитувати потужні рядки одного з моїх улюблених віршів:
всі півні — язичники
Всі півні — поети
а поети всі — кугути
Пій же на сонце
ніби на рану
на темряві висічену різцем…
(…) бо вмирає пітьма
Без імен
бо рождається ранок
Хрещений
бо ти ще не третій
бо ти вже не перший
тобі не цілунок — печать
поставлять
в Гетсиманськім саду… (с. 48) —
як же глибоко та алегорично!.. А тому талановито.
Інколи ж ліричний герой Богдана Гасюка — усміхнений сором‘язливий хлопчик, якому небезпричинно болить цей світ і власне покликання:
Хлопчику усміхнений зо встиду…
(…) Сам горнувся, сам і одідрешся,
Сам свої усі залижеш рани,
І кайдани,
Ніби перевесла,
Познімаєш з шиї, ніби з рам’я. (с. 51)
Інколи — навпаки: ліричний герой автора — маленький бог:
…і ти дрібонький бог в оцім безмежжі,
і ти межа
дрібонькому владиці.
І ти — шляхи — голготські чи ведмежі,
і ти ж собі хрести ув іржавиці… (с. 85) —
глибоко, мудро, по-філософськи виважено, по-дорослому повчально, пізнавально й істинно…
Поетичне бачення земного життя молодим франківцем Богданом Гасюком особисто мені імпонує мудрим дорослим філософським поглядом на речі, людей, проминання… На кожного і власне на себе… Як, наприклад, у таких віршованих рядках:
де гуляют чудне весілля:
під кафизму і під псалтир.
і твоє повторяють ім’я,
коли вносять чужі хрести… (с. 29)
Живеш, мов ждеш когось на санях, —
В кресанні, в кожуху празничнім,
І те чекання, ніби рана,
Яка гноїться, хоч і звично. (с. 34)
І встругаєш останнє кісє
Аби останній покіс
Положити на два голоси
Навхрест через ґрунт — навскіс… (с. 30)
А в наступному вірші (верлібрі, до речі) — також про людське проминання — але дуже лаконічно, високообразно і змістовно… Як на мене, шедеврально: «Одного дня / Візьмут бесаги / І що полудне собі зложать / Цю хату / Мов кавальчик хліба / І наче плесканку комору / І сад / Як яблучко / Наспід / І підут / Як колись ішли / У поле / Й пошкандибає з ними / Тепла піч…» (с. 52) Ця поезія чітко бачиться мені на сторінках майбутніх хрестоматій з української літератури. І звернімо увагу на слова «бесаги», «піч» — автор знову ж таки говорить про проминання традицій, — цьогораз лише двома, але яскравими образами акцентує на цьому увагу.
Так, у подібних віршах часто звучать песимістичні ноти, однак правда життя такою, на жаль, і є. Можу стверджувати, що Богдан Гасюк у своїй творчості — романтичний реаліст. Так, здавалося б, поєднання непоєднуваного. Однак таке можливо. І це, власне, і визначає стиль цього автора.
А чому поетична збірка має назву «Д’горі»? Відповідь, здавалось би, очевидна: оці всі поетичні нарікання автора, відчайдушні намагання словом змінити світ — подібні до завивання пса на повен місяць — усі чують, але ніц не роблять… («Пій же на сонце / ніби на рану / на темряві висічену різцем…» (с. 31) Однак це лише одна з інтерпретацій — так би мовити, інтуїтивна. А загалом назва «Д’горі» сприймається як заклик — прохання дивитися вгору і тягнутися д’горі, а не вниз і в землю, як робить більшість. І мій третій варіант тлумачення назви книжки (можливо, один із найбільш правильних варіантів): душа поета (а тим паче «співця Псалмів») прагне висі — і слова-пісні його адресовані не так людям, як Небу… Втім, при нагоді обов’язково запитаю самого автора про зміст назви збірки поезій «Д’горі». А також окремо хочу відзначити оригінальне і вдале (у стилі етно) художнє оформлення обкладинки видання — авторства Андріяна Грушецького.
На сторінках книжки «Д’горі» мудре поетичне відчування життя відлунює чітким розумінням його проминальності і лишає в душі читача глибокі сліди глибинних філософських думок. Вірші Богдана Гасюка — про нашу скороминучість і народні традиції, що також минають, про вічний світовий колообіг і нашу тиху непокірну покору законам цього тимчасового світу: «і ввихайсь за колесом плескатим, / ревно проповідуючи втечу, / бо вперед не приведе до завтра, / а лише в забуту порожнечу. / де всі стіни сходяться спочити, / і на баль не сходяться гріхи, / і дороги колесо оббите — / тріскає, ударившись в зірки…» (с. 32)
Інколи автор не просто пише — намагається передбачати деякі події (принаймні в мене складається таке враження, коли читаю окремі вірші Богдана). І хоча вірші ці самі по собі є хорошими, такий підхід автора мені не подобається. Пишучи подібне, ми, автори, часом забуваємо про природу енергетики Слова… І навіть якщо, наприклад, образ смерті в образі коней, що мчать зі сходу, — виправданий сучасними реаліями, все ж не радила б писати подібне:
біль витікає — не кров — що вуж жовтовухий,
щоб, авжеж, по долоні сказати — кінець.
коні прийдут зі сходу… не віриш? послухай —
і принесут на спинах тобі гробівець. (с. 39)
І щодо образу смерті… В поезії Богдана Гасюка, цього 20-річного юнака, він таки провідний. Смерть у віршах цього автора дуже часто постає в образі нареченої. А обряд весілля в художній інтерпретації Богдана Гасюка змальовується як обряд поховання: «І не сміх молодої — а крик / Виривається з уст посинілих, / Бо цю повницю випили вщерть, / І сповнилися — смерти. Весілля, / Де не дівчина дружчит, а смерть, / А на ношах — не куфрі — везут, / В багряниці самій наречену, / І колач розітнут завчасу — / Не ножем розітнут, а мечем…» (с. 45) — яскраво образно, непересічно, талановито, та водночас болюче-щемливо і страшно про наше воєнне сьогодення…
Один із провідних мотивів поетичної збірки «Д’горі» — страждання від власної нерозділеної любові — любові до коханої, до світу, до людей. Наче сміливий козак-характерник, ліричний герой відчайдушно звертається до самого Зміїного князя: «Зміїний кнєзю / Залізний діду / Обсіли болі мою любов / А повне серце пливе над світом / Таке велике як хоругов…» (с. 59)
До речі, якщо розвивати тему так званого «чаклунства словом» Богдана Гасюка (а на цю рису поезії молодого автора натякає і Степан Пенкалюк, не лише я), достатньо зацитувати хоча би найперші рядки наступного вірша: «Паліте ватру, кидайте кости, / жалі кидайте, / най верхи йдут! / зійдуться тіні, певне, о шостій, /о сьомій крила свої складуть…» (с. 61) Поетичні рядки дійсно схожі на заклинання. І ритм, і думки вірша, й образність направду заворожують… І подібних поезій у літературному доробку Богдана Гасюка чимало.
І просто не маю права не зацитувати наступний вірш, що найяскравіше ілюструє інтимну лірику Богдана Гасюка (хоча в книжці віршів про кохання лише декілька): «Вірую єдиним / устам твоїм і сміху / що з них ісходить / перед всіма віками / світлом від світла / сонця осіннього / що через нього стаюся / знову собою / побіч руїн церкви / апостольської / і сповідую / уст твоїх вигин / очікуючи будучого / доторку тихого…» (с. 63) Тут відчувається чіткий, але геніальний власною оригінальністю перегук із православним «Вірую» — як ода найвищій чоловічій любові… Коли у Жінку вірують так, наче в Бога…
Літературний талант молодого Богдана Гасюка не зостався непоміченим, і вже навіть встиг нажити собі ворогів та заздрісників (що, зауважу, також свідчить на користь непересічності особистості хлопця). Однак автор із мудрою іронією відповідає своїм заздрісникам:
Витягай
Із дрантивого міха
Сині ребра
Гнилих штахет
І малюй на них звізди кручені
І кручені малюй серпи
Заки скачут на місяць взлені
І голодні скаляться пси
Най гризуться
Най всіх овець
Поскладають на черепи
Ти виклепуй звізди кручені
І кручені клепай серпи… (с. 47) —
доки світ казиться у власній злобі, він (ліричний герой Богдана Гасюка) робить власну справу — і готується до жнив того, що сам же посіяв… Адже в цьому закон і незмінна істина людського існування — «робити своє» попри несприятливі обставини, бо кожен з нас на Великих Жнивах відповідатиме тільки за власні діяння, не за чужі…
На мою думку, Богдан Гасюк — сильний у верлібрах (хоча в книжці їх і не так багато). Є доволі хороші і білі вірші. Але особисто мене особливо тішить той факт, що в цій книзі є також декілька десятків (тобто більшість) силабо-тонічних віршів, до того ж, доволі вправних. Окремі з них — дуже майстерні, де ритмомелодика в гармонії з метафорикою та образним мисленням.
У творчості Богдана Гасюка, і особливо в поезії, відчувається міцний природний зв’язок з українським фольклором, а також чи не в кожному вірші мають місце оригінально і майстерно виписані автором власні, майже живописні картинки-візії, що так чи інакше пов’язані з етнокультурою рідного краю:
Нагорнути із кагли сажі
Молоком розбавити впів
Змалювати на стінах саржі
Ябкокрилих
Моїх когутів
Аби стали собі в чоботях
Розпустили на хату тінь
І в дукатах
Плекали злотих
Нечепурних своїх
Дітваків
Та й за ними усякі ружі
Та усякі отам платки
Обступили
Заграли в крузі
Аж би ляскали литочки
Аж би хата пішла у танець
Як та Баба
Самий саміт
Ще раз гуцне і ясно стане
І діточий всміхнеться світ… (с. 16)
Мимоволі закохуюся у мову автора і навіть заздрю білою заздрістю, тому що на Волині немає такого яскравого діалекту, а мовлення місцевого населення радше засмічене полонізмами та русизмами… Тож у літературній творчості і не покористуєшся особливо рідною розмовною… Аби вдало проілюструвати живу народну мову Б. Гасюка, достатньо зацитувати а хоча б єдиний уривок з наступного вірша (знову ж таки про проминання етнокультурних традицій):
Вічная пам’ять — ціхо
Плачут в кожусі нетлі
Холодно — скриня мокне
Злива пере рантух
Перші стоять на бантах
Заки запіют треті
Все уже затирається
В прах уже все і в пух (с. 49)
Також приємно вражає авторська оригінальна інтерпретація загальновідомих біблійних сюжетів (іноді з точністю до навпаки). Як наприклад: «Хто там сказав що первим / В брамі Адам стояв?! / Єва його тесала / В раю / Помеж дзеркал / В Божій правиці жінка / Муж же під нев / Нагий / В-на го створила з дерва / Зняла кору / Живи! / Будь мні Адаме мужем / Будь лиш мені їден / Я тебе обтесала / Як тесля / Дубовий хрест.» (с. 19) Хотіла б особисто потиснути Богданові руку за цей потужний вірш, за авторське бачення суті чоловічо-жіночих взаємин…
Проекцій на воєнне сьогодення у поетичній збірці немало (хоча, можливо, і несвідомих проекцій, адже частина віршів збірки писалася ще до повномасштабної війни). Таким віршам притаманні багатовимірність асоціацій, філософська варіативність прочитання і, що головне, українськість: «гойдається хата / вишнева / на вітах вишневих / на нервах / (…) і навіть колиска вишнева / зі сволока звисла / мов серце / що б’ється / що б’ється / що б’ється / аж стеля випружує жили / що живі що живем / що жили / і жити будем / жити будем / останнім і першим / кожним днем…» (с. 77) — відчувається відчайдушна і мудра нескоренність обставинам воєнного часу… І нескоренність самого етносу перш за все…
Подібні, але трохи інакші мотиви прослідковуються у наступних поетичних рядках: «Ми в землю сховалися гейби кроти / І земля нам одкрилась як жінка / Що не годна боліти й не годна клясти / Лише чорне тримати довіку / Аки мрець держит свічку в холодній руці / Ніби сонце останнє в сповитку / Але ми не окрайці у цім молоці / І не станем нікому спожитком» (с. 76)
Загалом, молодому автору властивий глибинний песимізм (характерний романтикам, тільки іще глибший) — трагічне розуміння земного проминання людей, речей, звичаїв, мови, культури і цілих народів… Тому Богдана Гасюка хочеться назвати неоромантиком (хоча напередодні я говорила про «романтичний реалізм» його творчості). Адже його ліричний герой характеризується внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями власних ідеалів (часто глибоко національних у своїй основі), а не за законами далеко не ідеального часу чи, тим більше, обставин. Читач має можливість прослідкувати відчайдушну боротьбу ліричного героя за неповторну індивідуальність, а також протест проти повсякденної сірості і протиставлення воєнній дійсності високих духовних пріоритетів…
Трагічне світосприймання автора мимоволі переноситься також на бачення ним (тобто ліричним героєм) речей, предметів та образів живого й неживого світу. У віршах цієї збірки неоднораз повторюються образи дерева (часто мертвого, трухнявого), сокири, ножів, кісток… Але всі вони пройняті неймовірною, часом аж моторошною силою любові до життя. Наприклад, смерть дерева (липи) у вірші «Трісло кісє» зображена автором так щемно і глибинно, наче сама смерть людська…
Догори-догори
І не д’горі
А просто зотліти
Заки пахнут ще руки твої
Медом і свіжістю дерва
Заки ти ще онук свого діда
Заки віриш
Що зможеш як він
Заки годен ще вірити… (с. 21) —
мотиви туги-відчаю і водночас непокори, внутрішнього мовчазного спротиву й духовної незламності ліричного героя у своєму переплетінні творять магію істинної поезії…
Таке світосприйняття водночас і лякає. Вірші Богдана Гасюка, як влучно зауважує Степан Пенкалюк, і справді схожі на якісь магічні заклинання, на програмування себе, своїх дій і світу… А тому читачеві інколи стає страшно. Страшно навіть за долю самого автора. Адже Слово — це магія. І користатися ним потрібно дуже обережно…
Ми трохи ножі, ми трохи в іржі,
І трохи собі лиш належим,
А решта — в незримій чиїсь руці… (с. 62) —
це, без перебільшення, найулюбленіші мої рядки, які купують читача перш за все силою думки… Тут прослідковується глибока релігійність автора.
Читати вірші Богдана Гасюка надзвичайно цікаво — так, начебто й не поезія це, не поезотканні полотна слів (хоча це теж), а сюжетні яскравообразні замальовки, інколи навіть — зримі відеоролики… І тому неможливо зупинитися на пів вірші, пів слові, пів книжці. Бо не пробачиш собі. Читання-споглядання-розгадування-декодування затягує у якийсь магічний вир… Начебто перед нами — не просто поет, до того ж іще зовсім юний, а поет-характерник. Читаючи, часто так і хочеться вигукнути: «Браво, Богдане!..»
Хоча чимало поетичних речей книжки є просто прохідними. Можна було б багато цитувати тих моментів, які потребують редагування, вдумливого авторського переосмислення… Тому, звичайно, не всі вірші цієї збірки мені імпонують. Добра четвертина поезії потребує докорінного редагування. Зрештою, книжка не втратила б, а набула, якби їх, цих слабких віршів, у збірці не було зовсім… Однак майже кожен автор знову і знову повторюється у подібній ситуації: поспішає видати свої вірші, доки в них залюблений (до того ж, залюблений у кожен свій вірш). Не маю на увазі Богдана. (Самооцінка цього автора доволі об’єктивна.) Маю на увазі ВСІХ, у тому числі й себе. Справедливе і тверезе розуміння моці (або ж немічності) власних віршів (і кожної поезії зокрема) до кожного з нас приходить щоразу з деяким запізненням — тоді, коли книжка вже побачила світ…
І ще щодо «мінусів» поезії Богдана Гасюка… Нерівномірні самі вірші (маю на увазі їхню структуру): то ідеальні силабо-тонічні строфи (у яких міцно дружать поміж собою і ритм, і логіка, і метафори, і високохудожня образність), то клаптики білих віршів (з хорошим виваженим ритмом, до речі, і глибиною думки), а то й вкраплення верлібрів… І все б нічого, якби автор інколи не примудрявся поєднувати це все в одному-єдиному вірші (і таких поезій чимало). Чого щиро раджу уникати. (Однак хто я така, аби радити?..) А ще є такі моменти… Іноді автор дві третини вірша пише одним розміром (наприклад, хореєм), а потім крайню третину — раптом іншим (наприклад, дактилем)… Розумію, що Богдан це робить навмисне. Але такий прийом мені не імпонує. Звісно ж, скільки людей, стільки й думок. І інші читачі мають право на протилежні вподобання.
Так уже склалося, що в своїх рецензіях я зазвичай цитую та аналізую тільки найсильніші речі (якщо це поезія — то вірші, окремі рядки або строфи), про речі ж прохідні або відверто слабкі волію мовчати, а потім, зазвичай наприкінці, говорю узагальнено-коротко про мінуси книжки… Це робиться з тією метою, аби критика моя була об’єктивною. Я дуже рідко пишу панегірики або ж філіппіки. Але… сильні сторони автора підкреслюю завжди, інколи навіть свідомо заплющуючи очі на окремі недоліки. Чому? Бо про них висловлююся пізніше (це по-перше), і бо не є представницею «ядовитої» критики, майстри якої (на моє здивування і заздрість) володіють неперевершеним вмінням навіть в істинно шедевральному творі розглядати під мікроскопом його дрібнесенькі недоліки, начебто навмисне не помічаючи сильних сторін книжки, або, що ще гірше, — просто рівняти з землею і книжку, і автора, насправді навіть не намагаючись зрозуміти, що ж там написано… (це по-друге).
Провідним віршем збірки «Д’горі» є наступний — можливо, навіть програмний вірш — про власне бачення автором себе яко співця, яко поета, яко, можливо, новочасного Давида: «Дримба ця / Оскома на губах / (Дримбіталась предкам / Правда й фальш / А синам носити у піснях / Заїди що перший отченаш…) / Бринькаєш / що босим по стерні / Йдеш / Не знаючи куди й по що / Лиш у грудях остяться пісні / Мов з кулеші пращура пшоно / Але ти не сієш / І не жнеш / Власне ти й кулеші не їси / Лише дримбу на устах авжеж / Держиш / Мов останнє що-с єси…» (с. 78) Цілком можливе й інше тлумачення цієї поезії: вірш цей — туга за етнокультурною традицією, біль від втрати найціннішого, тому що рідного, — споконвічного усталеного способу життя предків… Де ліричний герой, «останній співець цих Псалмів», — насправді останній із представників традиції. І дримба ця, можливо, — не просто музичний інструмент (що підсвідомо асоціюється з лірою поета) — а, насамперед, символ майже втраченого нами славного минулого.
Тож хочеться завершити свій відгук словами Богдана Гасюка, які взяла за епіграф до цієї статті: «Ти останній співець / Цих псалмів / Ти останній з псів тихих / Що не мають уже голосів / Лише слово і видих… (с. 31 ) Сміливо, виклично і водночас трагічно й відчайдушно… Це крик душі… Не погодитися тяжко. Однак хочеться авторові заперечити. І хочеться вірити, що ми, молода генерація поетів воєнного покоління, таки здобудемося на власний сильний голос — і аж так, що нас таки врешті почують навіть за межами нашої держави, але перш за все — в Україні. Не обливатимуть брудом… Не ображатимуть сліпим несприйняттям чи нерозумінням… Не рівнятимуть заздрістю разом із землею… А таки почують. Прочитають. Визнають. І зроблять висновки… Іншими словами — хочеться на власні очі побачити ту епоху, коли українці навчаться нарешті поважати самих себе, себто любити українське: і мову, і книгу, і культуру, і споконвічні традиції, і свої таланти — у будь-яких сферах мистецтва. Бо доки існує мова та культура, існує й народ.
Юлія Сільчук,
учасниця НСПУ та Організації письменників і журналістів України ім. Івана Франка