Історична тематика доволі засвічена у творах Василя Остапова, колишнього мешканця літописного Хмільника, що на Вінниччині, письменника, драматурга, нині, на жаль, покійного (1950 – 2009).
Читаючи й перечитуючи статті та твори В. Д. Остапова, знаходжу єдність важливих рис його стилю: вражаюча новизна і прихильність до традицій.
«Та понеси з України» – кіноповість. Нині – не надто поширений жанр. Відразу насторожує ймовірність безпосередньої апологетики довженківського спадку. Проте вона зникає після занурення в діалоги, якими надбузька посестра наддеснянської засновниці таки насичена. Тяжіючи до неодовженківства, автор залишився вірним драматичній традиції щедрого звертання до розмовного слова.
Чи можна вважати, з погляду на початок ХХІ сторіччя, що «Свіччине весілля» – класика українського красного письма? Без сумніву, Іван Кочерга – класик. Дозволю собі каламбур: не все у класика – класика… Донедавна єдиний у вітчизняній літературі твір про стосунки двох народів, які на рубежах сучасних тисячоліть синхронно виявили глибинну спроможність державної самодостатности. «Весілля» написане в диктатуру соцреалізму, й тому литовці – загарбники, гнобителі, вороги українців.
І. Кочерга – майстер метафори (перепрошую за «ширвжиток»). Панівна Литва наклала на Україну рідкісний податок: на світло. Це – історична правда. За нею й пішов Іван Кочерга. Лиха доля таланту, затиснута в лещата (історичного матеріалізму?), завела на манівці.
Українською мовою написаний Литовський статут, яким ще послуговувалися ровесники Кобзаревого батька. Цією стежиною пішов і письменник Василь Остапов, який жив за тридцять кілометрів від моєї Ікви-ріки, котра увійшла в легендарну історію краю. В. Остапов (історично – Остапович) удався до розмовної білінгви, переконуючи: Україна й Литва мають мовні пракорені. І їх багато: вогонь – угніс, день – дона, зима – жема, земля – жеме, орел – ареліс, рука – ронка, серце – шірдіс, гоїтися – гиті (В. Остапов, «Та понеси з України»).
Визнання крізь віки: «руська (українська, білоруська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду», себто державною у Литовському князівстві (Субтельний Орест, «Україна. Історія». – Третє видання, перероблене і доповнене. – Київ: Либідь, 1993).
«Та понеси з України»… Що має нести спонука, якою вже заголовком автор запрошує у свій твір? Кров ворожу. Цей авторський підтекст усі ми, Кобзареві нащадки, його спадкоємці, виводимо із «Заповіту».
Кіноповість – про битву на Синій воді. Вікопомну (як мало б бути)… За 18 років до розцвіріньканої битви у верхів’ях Дону нащі пращури над Сниводою, відногою-притокою Бога, над якою народилися діти й онуки Василя Остапова, їхня ненька, дідусь, бабуся, завдали нищівної поразки трьом царкам злощасного іга (М. Грушевський, «Ілюстрована історія України». Репринтне відтворення видання 1913 року. – Київ, 1990).
Об’єднане европейське військо (Україна, Литва, Польща, Біла Русь, найманці-лицарі в латах, смоленці) очолив великий литовський князь Ольгерд.
Василь Дмитрович Остапов, історик-неофіт, був системою вихований на традиції шельмування Ольгерда (Історія Української РСР. – Київ: Наукова думка, 1967). Недолуга традиція замовчала перемогу над ордою в битві 1362 року, вивищуючи подію 8 вересня 1380 року (Історія Української РСР).
Ольгерд ходив, крім иншого, Москву воювати… А ще, наприклад, «не хрестоматійний» в УРСР король Владислав Четвертий. Той, що із предковічних супряжних Україні варяг, із династії Ваза. Разом із легендарним українським союзником, ще королевичем, ходив (Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. Тем перший. – Київ: Видавничий дім, Києво-Могилянська академія, 2006).
Шевченко й епоха Ольгерда… Прямолінійного штукарства автор підтексту не допускає. Лише натяк, що Тарасове слово виринає із праглибин України. «Хусток, щоб накрити очі, на селі не стало. Невінчаних зосталося… Така наша доля…» (В. Остапов, «Та понеси з України»).
Споконвіку було Слово! Син коваля з-над Сниводи Микола Дорош дарує на предковічний спадок краянці Славі «Біблію» з батьківської хати. Слава вирушає з ним на батьківщину судженого їй воїна-переможця Йонаса, якого визволені надбожани вилікували від ран праведних. Визнання крізь віки: «Литовські феодали, що були до цього язичниками, приймали православну віру» (Історія Української РСР).
Василь Остапов: «В хаті затихло. Чути, яке мисль приходить. Йонас пильно дивиться на книгу, поволі стає навколішки» (В. Остапов, «Та понеси з України»).
У журналістському початківстві В. Остапов написав нарис із програмним для себе мотто: «Легенди народжуються з нами». Те, що душа рідко знаходить у нашому суперечливому сьогоденні, він поселяє в етику своїх героїв. Прибозька дівчина Слава дарує своє віно на відбудову церкви, котру знищили вороги зі Сходу (В. Остапов, «Та понеси з України»).
…Булава з пракоролівського Вавеля провадить бесіду із шаблею Українця, будить «тую славу». У Кракові, в музейній тиші, вікує клейнод нашого первоочільника. У петербурзькому підземеллі замкнені наші прапори, які сягали Цареграда, Замостя, Можайська, сміливо тріпотячи-розвіваючи над ними український дух. А де Богданова шабля, вкрадена з Переяслава-Хмельницького? У творі це запитання безпосередньо не сформульоване, але ж ми знаємо про крадіжку, яка влучає в наші серця, як попіл Клааса…
У тому-то й література, що покликана спонукати мислити. Священні речі України діалогують про… І про пекучу насущність нас із вами. І про криваве сьогодення…
Для історичного факту вавельської експозиції автор кличе на поміч первопосла новітньої України в місті Варса і Сави Дмитра Павличка. Автор «Двох кольорів» і Декларації про державний суверенітет України відкладає свою державницьку поточність і консультує неофіта драматургії. Д. Павличко приїздив у м. Хмільник, аби похрестити у церкві села Петриківці, на межі лісостепу й лісу, перший друкований доробок Василя Остапова: «Будь мені теплою, земле». Голодомор 1930-их забрав у Петриківцях 780 подолян! Сутніх на час написання книжки – 520 петриківців…
Небагато публіцистів відразу після подружжя Маняків бралося до трагічної теми… Владоможці, спадкоємці з догекачепе, відтак жорстко нагадали, що і «по чім»…
Василь Остапов своєрідно попрощався з неофітством історично-народознавчого фаху. Творові, який особливо позначив його словочутну пору: «Бриндушки з-під Сивулі», – дав підзаголовок «Літопис корпоративного побуту, що сягнув верховин національного буття».
Узяв на себе відповідальність хроніста. Свідкує-свідчить події неперебутньо. Бере в них участь. Осмислює. Нотує…
Постгекачепівська Вітчизна. Вибори. «Бриндушки з-під Сивулі»: «Свідчить друковане слово. Газета «Життєві обрії», 1994 рік, 6 квітня. «Невідома особа по телефону від імені представника президента Аліменка погрожувала Думку розправою, якщо той не припинить агітацію за Марущака» (В. Остапов В., «Бриндушки з-під Сивулі». – Київ: Український письменник, 1997). Володимир Марущак – провісник нового, науковий співробітник (тоді) Національної Академії наук України. Над Сниводою благословив його на вибори керівник Національної спілки письменників України Юрій Мушкетик.
Спадкоємці-кучмісти вибрали крайового «нафтового короля», вони не віддали влади від сільради до вулиці Банкова. Петриківці зголосили їм такий мізер, що «король» тупав ногами в офісі районного посадового баскака. У Петриківцях господарював Петро Павлюк. Він гостив у своєму селі Володимира Марущака, Дмитра Павличка, Василя Остапова в урочу днину хресної ходи до нерозритої могили місткістю 780 нас із вами.
У найближче надрання проти т. зв. «Дня Перемоги» після виборів у хату Петра Павлюка влучила запалювальна ракета. В хаті – діти й онуки Михайла Павлюка, визволителя України й Европи від фашизму. Петро не дав вогневі спопелити хату, її мешканців і гостей. Василь Остапов написав про вбивчу акцію у драмі-феєрії «Вони не чули про Клааса».
Петро Павлюк – провісник нового. Він побутував археологів, які розрили могили черняхівців. Те, що археологи викопали у Петриківцях, поїхало на виставку в Італію і рядком лягло в аннали України.
Приводячи читачів на Поле Пилявецької слави, найвагомішої з перемог гетьмана Б. Хмельницького, Василь Остапов, автор «Оголеної шаблі Богдана», у Хмільнику зустрічає Т. Шевченка, заглиблює його в бесіду з мешканцями містечка. Відвідання Кобзарем міста над Богом-рікою – історичний факт (Жур Петро, «Дума про вогонь» (З хроніки життя і творчості Тараса Шевченка). – Київ: Дніпро, 1985).
«Найпримітнішими і найцікавішими поетові на цьому шляху були Проскурів (нині – Хмельницький), Меджибіж, Летичів, Хмільник, Бердичів і Кодня». Бесіда із хмільничанами – легендарний домисел з використанням інформації, одержаної від історика й публіциста-хмільничанина Миколи Іващука. Герой кіноповісті, син коваля й коваль Микола Дорош, – «зліпок із мешканця села Воронівці, історика, публіциста, автора багатьох збірок Миколи Дороша, нашого сучасника. Він дослідив перемогу 1362 року над монголами, не маючи, як і ми, доступу до праць М. Грушевського.
І теж герой цього твору, Микола Іващук, – відбиток особистости однойменного директора історичного музею у Хмільнику. Той розповів авторові «Оголеної шаблі..», як виблагав у директора Ермітажу Бориса Піотровського дозвіл на ознайомлення з корогвами козаків України, схованими у запасниках. Микола Іващук відкрив для Василя Остапова, прибульця в Надбожжя, «Хмільницький літопис». Драматург написав апокриф: твір рідкісного нині жанру, використавши «Літопис». У творі є безпосереднє перенесення рядків з літературної реліквії: «…серпи і коси кувалися на оружжя, на Вкраїні ріки зафарбувалися од крові лядської, повні болота трупу лядського, повні палі трупу козацького в містах» (В. Остапов, «Оголена шабля Богдана». – Вінниця: Континент-Крим, 2000); Летопись Самовидца по новооткрытым спискамь: с приложением трех малороссійських хроникь: Хмельницкой, «Краткого описания Малороссии» и Собрания историческаго». Издана Временною комиссиею для разбора древних актов. – К.: Тип. К. Н. Милевскаго, 1878).
Василь Остапов познайомив із «Літописом» свою доньку Тамару, яка використала «Літопис» для показового уроку учителям своєї школи. Згодом дівчина написала курсову роботу в університеті, твір на міжнародний конкурс, де здобула премію Союзу українок, зустрілася з Атеною Пашко, Лілею Григорович, Борисом Тарасюком, Геннадієм Удовенком.
Василь Остапов оголосив слово про Б. Хмельницького на історичних конференціях у Хмільнику, Вінниці, в с. Пилява Хмельницької области. Хмельницький театр зацікавився його «Шаблею…». Кіностудія імени Олександра Довженка запропонувала до екранізації повість «Та понеси з України». Проте… Якби ж в України були гроші на театр і кіно, а не на шкідливі шоу-витрішки!..
Факт віддаленої днини. Українські патріоти на чолі з В’ячеславом Чорноволом зібрали ліки для стражденної Ічкерії, спорядили літак. В. Остапов написав драму «Гиблик», головний персонаж якої: в’язень сталінських концтаборів – згуртував краян на пожертву для стражденної кавказької держави. Твір присвячено світочам: Д. Павличкові та Сергієві Ковальову.
Факт віддаленої днини: канадський Червоний Хрест надіслав до Борисполя «Боїнг» із ліками, перев’яззю, шприцами для дітей Вінниччини. Василь Остапов поїхав на міжнародне летовище вантажником хмільницької експедиції. Згодом написав феєрію-веремію «Вони не чули про Клааса».
Подія краєзнавча: у селі Голодьки, в р. Південний Буг (Бог), знайдено уламок меча, з якого умілець зробив столярський інструмент. Василь Остапов зробив із новини розділ «Оголеної шаблі Богдана».
Проспер Меріме переказав, як невістка гетьмана Богдана Розанда Лупул вивчала мову та звичаї роду Тимоша Хмельниченка (Гійом Левассер де Боплан. Опис України. Проспер Меріме. Українські козаки та їхні останні гетьмани. Богдан Хмельницький. – Львів: Каменяр, 1990).
Дмитро Павличко розповів авторові «Шаблі…», як козацька пісня «Розлилися круті бережечки» перетворилася в «Червону калину». В. Остапов створив образ героя «Шаблі…»: кобзаря з-за Дністра. Той у надпрутських Яссах навчав доньку молдавського господаря української пісні (Остапов В., «Оголена шабля Богдана”).
Прут витікає з-під серця Карпат. На Прикарпатті народився й виріс Василь Остапов, рід якого корениться в селі муки і слави Івана Гонти: Гонтівці, неподалік Могилева над Дністром. Йдеться про рід Остаповичів, одному з яких (дідові В. Д. Остапова) москаль, втявши український суфікс, укоротив прізвище, аби «на аднаво хахла била меньше». І це боліло онукові до самої смерти…
…Коли Б. Хмельницький, скривджений, але не скорений, приїхав шукати захисту в короля, Владислав Четвертий нагадав йому, що той має шаблю.
Алегорія автора на історичний факт – голос Владислава Четвертого: «Ще шукають українці найрівнішу, найтвердішу грань, до якої виправляти їм пощербини визвольного меча. Іноді видається, що серед них точиться ніж на брата».
І традиція, й новизна вмотивовано легендарні у Василя Остапова. І від цього не перечать мистецькій правді. Автор приніс в Україну своє.
…Клаас постукав у серце Ойленшпігеля. Владислав Четвертий, за спонукою мого покійного сучасника, – і в моє.
Друга Світова війна – вже історія. Ми читали й бачили про неї багато всілякого. На десятиліття у свідомість увійшло те, що переказане з допомогою яскраво прикметного, не банального, а «приземленого».
…Конає на українській землі її завойовник, він затиснув у руці грудочку ґрунту. Підняв себе, було, у нестримному пориві Син української землі, який біжить визволяти неньку і раптом помічає рідну землю у чужинській руці. Не стишуючи бігу, він вибиває «модель» української святої Землі з рук нечестивця (Тютюнник Григорій, «Вир»).
Традиція, котра йде від Довженкової «Землі»: українець іде (лине?) стежкою. Його хода перетворюється в танок; корчиться від болю на цій же стежці…
В. Д. Остапов своєї зрілої пори поїхав до жінки, яка бавила його немовлям. І написав сагу великого болю (в автора – «Дієпис розпуки»). Шкільний учитель обійшов із ним краян, свідків жаху одного дня: першої Пречистої 1944 року. Тоді каральний загін «енкаведе» розстріляв мирне підгірське село. Розум допоміг авторові вибрати форму передавання читачеві правди: скупо на засоби зображення, рясно на імена («ніхто не забутий»?), яскраво – на деталі. І – легендарно, аби запам’яталося. Хронікально? Маємо своє слово: літописно.
Вішають на вербі українця. Ні в чому не винного. Просто на пострах краянам: сутнім і ще не народженим. Аби Україна боялася – віднині і на повсякчас. На чолове місце односельці заволокли жінку, привели під руки: вчора вона народила дівчинку, батько якої ось прощається з білим світом. Оберкат, аби перевірити факт української історії (справжньої, яку неможливо читати без брому), наказує глянути на лоно матері. Наказує солдатові. Солдат зблід. Майор уперіщив очима в другого солдата. Другий солдат теж ізблід. Це протокольно нотує автор художнього твору. Й лише відтак легендує. О нене!..
«Ніхто в селі не впильнував, як хата покинула своє місце і злетіла під треті небеса» (Остапов В., «А якщо вони повернуться?». – Київ: Український письменник, 2001). Чому хата зникла з настояного місця? Зі страху? Із глуму? Ми не знаємо. У підзаголовок автор вносить нині рідкісне слово «розпука». Зумовлює, аби читач замислився. Хіба це – проста спонука?..
«Бриндушки з-під Сивулі» – літопис. «А якщо вони повернуться?» – дієпис. Автор вірний своєму покликанню: писати правду, а контрапункти в ній – не заради красного слівця. Інструмент столяра: гиблик – у вустах московинки, матері вбитого солдата, – «гіблоє наше дєло» (Остапов В., «Гиблик»).
Вишня в роті вбитого краянина (валідол-бром для читання історії?). Це – в «Оголеній шаблі Богдана». Три рублі – в роті повішеного односельця. («А якщо вони повернуться?»). Стріла, яка не влучає в подолянина, а, відбита ним, повертається смертю до зайди на вкраїнські терени («Хто на нас із мечем…»). Це – у «Та понеси з України…».
Ймовірно, визначу пунктир авторової вдачі: до Довженка і Стефаника. І з Шевченком у серці й на кінчику негалопного пера.
Василь Остапов – дієписець. Цей неологізм – данина етнології, яка базується на дієписі розпуки («А якщо вони повернуться?»). Мій краянин – самовидець (новотвір-відродженець із назви відомого «Літопису») подій історії вулиці Шашкевича в селищі Брошнів-Осада на Галичині другої половини ХХ сторіччя (Сердунич Любов, «Згадуємо Василя Остапова» // Сайт «Краснослов», 11 березня 2022 р.: http://krasnoslov.org.ua/zhadujemo-vasylya-ostapova/ ).
Наукова думка України, судячи з твору, якому дало життя однойменне видавництво, визнала: «Вищого етапу у своєму розвитку набуло у першій половині ХVІІ ст. літописання. Найвизначнішими пам’ятками цього літературного жанру були Густинський, Межигірський, Хмільницький, Лизогубівський, Львівський Руський та Острозький літописи» («Історія Української РСР»).
Мій краянин Василь Остапов переконливо довів, що літописання ХХ сторіччя – вдатна його спроба. Продовжити б її у третьому тисячолітті й домогтися рівня, гідного пошанування.
Любов Сердунич,
спілчанка НСПУ, НСКУ, НСЖУ, ВТ «Просвіта» імени Т. Г. Шевченка