Оксана Фулитка народилася в чарівному верховинському краю, де свого часу творили казкові оповіді для малечі відомі поети і прозаїки, які ще за життя прославили Закарпаття. Кожен із них вніс щось своє, нове, своєрідне, властиве тільки йому в літературу рідного краю. Хто б сьогодні знав про осійських босоркань, які можуть перетворюватися на зайця, собаку, вовка, кішку чи чупакабру, якби не Федір Потушняк із Осою? Степан Жупанин з Іршави написав понад 100 пісень для маленьких діточок, які дотепер виконуються на різних конкурсах і фестивалях, у дитячих садочках і школах.
Юрій Мейгеш у своїх історичних романах відкрив світу Срібну Землю, а вірші Лідії Повх уже майже стали класикою. А що вже казати про пісню “Золото Карпат”, яка вже стала хітом! Слова відомого українського поета Василь Кузана, а виконують її майже на всіх своїх концертах народні артисти України Степан Гіга та Іван Попович.
Тепер продовжує славні традиції іршавчан Оксана Фулитка. Днями в Ужгороді в історико-культурному центрі вона презентувала свою нову книжку “Топанки, які обожнюють мандрувати”. (Напередодні цієї знакової події збірка казок для дітей, їхніх мам, татусів, бабусь та дідусів побачила світ у Всеукраїнському державному видавництві “Карпати”). Закарпатська організація Національної спілки письменників України, видавництво “Карпати”, Закарпатська обласна бібліотека для дітей та юнацтва і Благодійна організація “Фонд імені Юлії Драгун” відзначили її Подякою. Водночас вона стала переможцем у номінації “Видання для дітей”.
Зауважимо, що це перша така висока відзнака молодої авторки. У новій збірці талановита оповідачка запрошує у подорож дорослих і малих у світ, де живе казка, яка однаковою мірою приваблює і досвідченого читача, і того, котрий тільки починає опановувати планету друкованого слова. Уже з перших рядків відчувається, що вона добре знайома з таємницями творення казки і з тими, хто живе у нім, і з тими, хто не може без нього жити.
Оксана Фулитка на цей раз прийшла до юного читача із дванадцятьма казочками, які вміщені у книжечці. Скажу відразу: цифра 12 магічна завдяки її глибокій символіці. Вдумайтеся лише: 12 апостолів у християн, 12 місяців у році, 12 знаків зодіяку, 12 богів Олімпу.
Розпочинається книжка однойменною казкою “Топанки, які обожнюють мандрувати”. Уже сама назва привертає увагу читача, адже слово “топанки” (туфлі або взуття) може бути незрозумілим для дітей з інших регіонів України, бо воно є частиною закарпатського говору, себто діалектом. Зауважу, що це слово часто вживається в розмовному контексті, особливо серед молоді, яка народилася на Закарпатті. Однак оповідачка, як на мене, саме через казку намагається зафіксувати ці слова і донести їх до нащадків, що є важливим елементом збереження мовної спадщини, бо вони тільки збагачують її розмаїття. Водночас Оксана Фулитка не залишає читача на самоті: вона у кінці сторінки дає пояснення цього слова. Можливо, воно може бути цікавим для мовознавців, а також тих людей, які люблять рідне слово. А це вже говорить про те, що книга приверне увагу читача незалежно від віку, стане більш затребуваною. Напевне, цього й прагнула казкарка.
А втім, у неї все вийшло. Бо в тексті вона вже називає “топанки” і туфельками, і черевиками. Та найголовніше, взуття вміло говорити. Хоча в це не вірила й сама героїня казки.
” – Не може бути… – не втрималась я. – Взуття, що розмовляє, та ну… Такого не буває.
– Ще й як буває, ось взуй нас – і ми тобі покажемо казку, – запропонували рожеві хатні тапочки.
Я так і зробила.
І потрапила в казку.”
Оксана Фулитка у своїх казках не обмежується розповідями про тварин, які переважають у закарпатських казках: вовк, ведмідь, лисиця, зайчик. Вона йде далі. Їй хочеться більшого. У казці “Міла на сафарі” зустрічаємо слонів, жираф, страусів, крокодилів, і бегемотів, і кумедного чорного птаха з яскравим дзьобом, і граційних газелей, і антилоп гну.
Скільки неймовірного Міла побачила в Африці!
Оксана Фулитка напрочуд спостережлива, має унікальну зорову пам’ять. Вона бачить все, що відбувається навкруги. Навіть сніжинки – балеринки, які високо-високо гралися на хмаринці. І було їм весело дивитися згори на вкриту білою ковдрою землю. Вони були одягнені в пухнасті сукенки і в кожної – парасолька з дивовижними візерунками.
Усе було б добре, якби не настав останній місяць зими – лютий. Сонечко з кожним днем ставало дедалі теплішим і все більше пригрівало землю. З бурульки покапали сльози.
“– Ну що, пора прощатися?
– Як жаль… Я буду сумувати за тобою, – сумно відповіла перша Сніжинка.
– Так, шкода, ми більше не будемо кружляти у танку, – доповнила друга.
– Балеринки, не сумуйте. З раз ми перетворимося на водичку, а потім потрапимо знову на хмаринку. Коли настане зима, то знову прилетимо на землю у вигляді сніжинок, таке наше призначення, такий закон природи, – пояснила Бурулька.
– Тоді до зустрічі, до наступної зими, – попрощалися Сніжинки і перетворилися на Краплинки.
– Бувайте, балеринки, – договорила Бурулька і поспішила з даху на землю”.
Діточки, їхні мами, татусі і, звісно, бабусі і дідусі, залюбки прочитають казочки “Чудесний годинник”, “Право Лева”, “Пригоди Карасика у морі, “Віртуальна неправда”, “Зебра, який дуже хотів стати конем” та інші. Усі вони написані від щирого серця, від душі, О.Фулитка, скажу відверто, пише сучасну, якісну прозу. Із малечею вона вміє говорити про ввічливість, повагу і доброзичлиість на їхній же мові. А ще у її казкових оповідях прослідковується повна гармонія художньої структури, яскравість художніх образів, уміння чути й бачити в простому і буденному велике і прекрасне з конкретною педагогічною спрямованістю творів (виховання естетичних, гуманістичних, патріотичних почуттів, інших високих цінностей. Це я неодноразово перевіряв на своїх онуках), а в моїй сімейній бібліотеці є всі книги О. Фулитки).
Бог дав їй талант, який не пропадає намарно. Вона все робить для того, щоб залишити яскравий слід у літературі. Щоб у юних душах завжди сіяли й не згасали веселкові промінці віри, надії, любові. Вона пробує вчити юного читача бачити у повсякденному щось незвичайне, усіляко стимулювати подібний інтерес. І це, з усього видно, їй таки вдається.
А тепер слово про саму казкарку. Народилася вона 26 червня 1988 року в м. Іршаві.
У 2009 році закінчила економічний факультет Ужгородського національного університету і почала працювати в контрольно-ревізійному відділі у Мукачівській об’єднаній Державній фінансовій інспекції.
Одночасно писала казки, які згодом після серії публікацій у місцевих газетах і альманасі творчості молодих авторів “Гірський кришталь”, увійшла до першої збірки ліричних казкових оповідей “Казки від Сонька” (2010). Відтак світ побачили ще три збірки Оксани Фулитки – “Герої казкового замку” (2011), “Казки однієї ночі” (2013) та “Театр казок” (2017), які адресовані малечі.
Усі збірки були схвально оцінені літературною критикою. Закономірно, що 2015 року авторка поповнила рояди Національної спілки письменників України.
Згодом до читачів прийшла збірка казок “Вікусина парасолька” (2019).
Над усіма її творами працював, упорядковував і готував до друку небезвідомий редактор видавництва Борис Кушнір. Ось що він написав у післяслові “Про автора”:
“Особливу увагу дитячого читацького світу привертають казки-п’єси, які успішн є о поставлені дитячими театральними колективами Закарпаття і надзвичайно тепло сприймаються вдячними малятами. І це зрозуміло: адже і у книгах, і на сценах добро завжди перемагає зло,а твори вчать дітей мудрості, доброті, любові і вірі в те, що у світі усе хороше обов’язково збувається. І тому казка ніколи не кінчається”.
Краще не скажеш!
Василь ШКІРЯ,
м. Іршава, Закарпатська область
Leave a Reply