Любомир Михайлів народився 1953 року на Прикарпатті. Журналіст – за фахом. Член Національної спілки письменнтків України. Автор багатьох збірок віршів, книги прози і декількох краєзнавчих видань. “Сонячні бджоли” будучи книгою вибраних поезій, вдало продовжують творчий пошук. Бо маємо справу не лише з ліпшими віршами попередніх літ, а з новими творами. Тому й детальніше поговоримо саме про неї, хоч ці міркування можуть мати наліт особистісних думань рецензента. Звісно, на тлі вимог літературознавства такий підхід не всім подобається. Та переконаний, що літературний критик має таке ж право на висловлення власного “я”, як і поет.
“Ніколи не тривож намарне бджілку”
Михайлів Л.Л. Вибрані твори у 3-ох томах. Т.2. Сонячні бджоли: вибрані поезії.- Івано-Франківськ: Місто НВ, 2014.- 212с.
Напевне, годилося б розпочати з офіційної інформації. Бо що вдієш, коли наше життя є таким, що поціновувані красного письменства майже нічого не знають про літераторів з провінції? Тим паче, що тоді коли є справді талановитими.
Отже, Любомир Михайлів народився 1953 року на Прикарпатті. Журналіст – за фахом. Член Національної спілки письменнтків України. Автор багатьох збірок віршів, книги прози і декількох краєзнавчих видань.
“Сонячні бджоли” будучи книгою вибраних поезій, вдало продовжують творчий пошук. Бо маємо справу не лише з ліпшими віршами попередніх літ, а з новими творами. Тому й детальніше поговоримо саме про неї, хоч ці міркування можуть мати наліт особистісних думань рецензента. Звісно, на тлі вимог літературознавства такий підхід не всім подобається. Та переконаний, що літературний критик має таке ж право на висловлення власного “я”, як і поет.
Можливо, заговорю про дещо невподіване твердження, темарій поета можна вибудувати хоча б з такої фрази: “відкриваю для себе я даль невідому, але нікому не закриваю світи”. Перед нами з усією очевидністю постає питання про безпосередність та щирість того, про що пише І давайте, образно мовлячи, будемо “танцювати від цього.”
Чи є тут щось дивовижне? Та ні! Адже загальновідомо, що кожен письмак по-своєму виповідає сутність розмислів про життя. Якщо Любомир Михайлів вважає, що можна розповісти про порухи душі через особистісний фактор, то хіба варто з цим сперечатися? Не буду! Лишень наголошу, що це особистісне поет розглядає через призму національно-визвольного контексту. Саме це ще більше приваблює. Адже багатьом (навіщо це приховувати?) остогидли розмови про більшу потребу космополітизму в літературі, бо він, мовляв, є панацеєю від багатьох бід. Але “Сонячні бджоли”заперечують це абсурдне твердження, нагадуючи усім, що слово є мертвим без національної ознаки.
Такий висновок є перебільшенням? Зовсім ні! Наведемо декілька цитат, які підтверджують це. Ось, приміром, поет пише про любов до рідної землі “Під стріхою неба нам України української треба”(вірш “А нам України…”). В деяких творах відчувається спогадання про тата. “Букви бігають гострі, нерівні,як батькові дороги фронтові» (вірш “Лист із минулого”). З-за перевалу прожитих літ приходять спомини дитинства, “нехай повертають ту осінь мені, куди я ніколи прийти не зумію”.(вірш “Свербивус”). Є також чимало поезій, де автор з притаманним йому пієтетом говорить про малу батьківщину, брата Романа, родину. І над усім цим – щемливе питання про вірність традиції, яке у поєднанні з уже мовленим творить чарівність, від котрої не хочеться відірватися.
Ще одна заувага до розмови про темарій поета. Чомусь приходять на думку рядки: “сонячні бджоли влетіли у дім, щоби мій сум забрати” (вірш
“Багато переймаєм від бджоли” (вірш “Багато переймаєм”) “Первоцвіту не злюбили бджоли” (вірш “Первоцвіту…”).
Чи не досить цитувань?Тим паче, що не тільки про любов поета до цих трудолюбивих комах, а про цого якесь благоговійне ставлення до природи, без якого віршотворця, як мені здається, уявити неможливо. Зрештою, цього не заперечує і сам автор. “Ішло зі мною поруч в хируді лисиці, бредуть лугами два гірські потоки”(вірш “Як галка чорна”). Але, на мою думку, він наментальність того чи іншого українського регіону. Недарма ж він сам зізнається, що “карпатський” (вірш “Тут літо зелене”).
Окремою темою книги є богошукання. Не секрет, що у тоталітарні часи на неї було накладено табу, з яким поезія розпрощалася після проголошення Незалежності України. І на читачів ринули потоки віршів цієї тематики. Відверто кажучи, цей богославень іноді відштовхує від себе своєю нещирістю. І тому так ціную рядки, в яких її немає. В “Сонячних бджолах”, на мою думку, до таких належать “Бджолинні жала, як священні цвяхи Ісусові відчув я на руках”(вірш “Літають бджоли”), те що ми творим на острові нашім кохання, знаєм лиш ми, а крім нас знає Бог (вірш “Бджоли втекли роєм”). Ви мабуть зауважили, що тема богошукань і бджолинний мотив тісно переплітаються. Несподівано? Так! Але логічно. Хто це заперечить?
Це, очевидно, основне у розмислах про темарій видання. Але це – одноплощинний погляд. Бо думається ще й про таке.: автор висловлює свої почуття через цілісне сприйняття намальованої уявою картини. І так добре (авторові і читачеві), що нак цьому шляху так часто трапляються словесні знахідки. “На пальці неба перстень сонця сіяє золотом гарячим”(вірш “На пальці неба”) “Ходять тіні, як опришки, тишком-нишком по ярах”(вірш “Десять градусів морозу” “За силуетом сосни ходить навшпиньки літо” (вірш “Травень такий молодий”). І цей перелік вдалих висловлювань, слава Богу, можна продовжувати.
Але поговорити про образність мислення хочеться в іншому ракурсі. Поет, розуміє, що вона приваблює усіх. Але й сам захоплюється чарівністю думання інших: “Зустрінеш образ – вислів у вірші і так радієш, мов зустрів би квітку, (вірш “Зустрінеш…”). По-моєму, усе є зрозумілим і без коментарів.
Та йдемо далі. Коли перечитував книгу “Сонячні бджоли”, то отримав нагоду поміркувати про відчуття горянина і його розуміння степу та моря. Так багато для роздумувань про це дають твори з циклу “Очаківські світанки”. Мені (не буду таїти це ні від кого!) дуже сподобалися рядки на кшталт: “і так багато хочеться читати на хвилях письмена віків далеких”(вірш “Проснулися я і море”), “на білім піску так, немов на паперові, дописує море нову Ілліаду”(вірш “Море”), “я загою печаль, я надіями смуток загою, бо до моря зове мене чайок високий політ”(вірш “”Парадокси небес”).
Любомир Михайлів також ставить питання про використання діалектизмів у поезії. Розумію, що воно є дискусійним. Але автор цих рядків вважає, що говірки тієї чи іншої місцини надає віршам колоритності і вже цим є випраданими. В цьому неважко переконатися через вірші Петра Мідянки, Петра Григорчука. А Василь Шкурган взагалі пише вірш і гуцульською говіркою. Не буду нікого обманювати і стверджу, що через говіркові хащі іноді важко продиратися, але сам процес є таким приємним. От і в Любомиря Михайліва зустрічаємо слова на взірець: “свербивус”, “бинда”, “фіри”, “глетчер”. Прада, автор іноді і сам дещо сумнівається у доцільності такого кроку, бо, мовляв, не всім зрозуміло. А мені чомусь пригадалося інше. До одного відомого поета підійшов видавничий редактор і попросив його замінити маловживане слово на що почув: “Так, що ти, голубе, хочеш, аби не існувало все, чого ти не знаєш?”.
Та на жаль є і зворотна сторона так званої “діалектичної” медалі. Навіщо, приміром, використовувати говіркові слова там, де без особливих втручань у тканину вірша ліпше звучить загальновідомі відповідальники? Вони ж нічого не додають цій ліриці і навіть понижують її звучання. Хіба не ліпше використовувати “Живу”замість “Жию”і т.п.
Очевидно, варто сказати і про таке. Має у книзі і так звані “майданні вірші”. Добре, що вони є, хоч не всі однозначно ставляться до поетичної публіцистики. Але не слід передавати куті меду і мати на увазі, що вони повинні промовляти через роки. Бажалося би, аби таке випробовування часом пережили “майданні вірші” Любомира Михайліва. Хіба у цьому є щось зле?
Декілька речень мусив би мовити і про так звані формалістичні шукання. Бо видно, що вони не є чужими для поета, хоча балакати про це на тлі тяжіння до традиційногог римування важко. Поряд з ним маємо верлібри, октави, сонети, рубаї. Шкода лишень, що автор сам непоштиво говорить про версикаційну новизну. Скажімо, маємо строфу, де білі вірші порівнюються із сірими мишами. Якась бридка картина, правда?
Є й інші упущення. Зрозуміло, на мою думку. Мені, приміром, не до вподоби моменти, коли поет експлуатує штампи, котрі вже набили оскомину. Не сприймаю того, що автор подекує забуває про родові особливості тих чи інших словосполучень, про існування кличної форми. Зумисно не цитую “вдатностей”. Бо, переконаний, що творець “шедеврів”сам ліпше знає про них і в майбутніх книгах позбуватиметься словесного непотребу.
Ще одна книга. В цілому, як мені здається, враження від неї є непоганим. Але хотілося би більшого. Дехто назве це, забаганкою рецезента. Нехай! Але так розмисли завжди навідють мене, коли перечитую нові твори Мирослава Дочинця, Василя Базіва, Миколи Босака, Василя Рябого, Мирослава Лазарука, Василя Кухти, Василя Терещука. З якими, як і пан Любомир, понад 30 років тому студіював на журфаці Львівського держуніверситету. Не можу переробити себе. Та й навіщо?
Ігор Фарина.
м.Шумськ на Тернопільщині.