Немає у такій реакції нічого надзвичайного. Роман Іваничук, як чесний письмак, має право на таку поведінку. Випади діють на нього, як гавкання надокучливої Моськи на Слона, й ніхто не заперечить його права на таку реакцію. Бо ніхто не назове хоч одного помітного літературного твору хулительки письменника, а про його історичні романи читачі й досі говорять із захопленням. Може, й навіть більшим, ніж у ювілейні дні такого далекого 1979-ого.
Закоханий у нетлінність
Пригадався кінець травня 1979-го, коли літературний Львів (та й не тільки він!) вшановував Романа Іваничука, якому тоді виповнилося п’ятдесят. Ціла вічність, якщо оцінювати подію з точки зору двадцятиоднорічного юнака, та я – не про це. Про ювілей згадав з іншого приводу. В рамцях тодішніх ідеологем славила автора «Мальв» й студенточка з держуніверситету, яка представляла літстудію «Франкова кузня». І ніхто в ту пору, зрозуміло, не думав про щось погане.
Боже мій, як змінюються люди! Тепер та авторка похвал гудить відомого письменника, й особливо старалися для цього тоді, коли була (за посадою, а не за духом!) очільницею літературного братства краю. А що ж Іваничук в одному інтерв’ю товстому журналові він іронічно говорив про якусь дивну жінку на чолі громади письмаків й зауважив, що тепер оминає письменницьку хату, поріг якої вперше з благоговінням переступив ще тоді, коли появи її хуметельки не існувало і в планах її батьків.
Можна ще не раз посилатися на те інтерв’ю, говорячи про знаного майстра слова. Та не буду цього робити. Навіщо? На жаль, нині настав такий час, коли «інженери людських душ» в погоні за дешевою славою чи сумнівними вигодами забули про елементарну людську порядність і ладні змітати усіх, хто своєю чесністю заважає їм. А ті, хто цінує справжність, не хочуть зв’язуватися з бруднотою, та дивляться на злющі випади своїх хулителів, як на недоладні витівки малят у дитсадку. Отак і Роман Іванович. В душі сміється з усього цього та з гіркотою згадує про миті спілкування з «нанашкою» Іриною Вільде, яка свого часу теж була головою обласної письменницької організації, але в силу своїх вихованості ніколи не дозволила б собі «прийомчиків» сучасної письмачки. Вже хоча б тому, що порядність була у крові?
Немає у такій реакції нічого надзвичайного. Роман Іваничук, як чесний письмак, має право на таку поведінку. Випади діють на нього, як гавкання надокучливої Моськи на Слона, й ніхто не заперечить його права на таку реакцію. Бо ніхто не назове хоч одного помітного літературного твору хулительки письменника, а про його історичні романи читачі й досі говорять із захопленням. Може, й навіть більшим, ніж у ювілейні дні такого далекого 1979-ого.
Та годі про дивну ситуацію балакати. Ліпше поговоримо про доробок Романа Іваничука. Вже й не віриться, що перша його книга «Прут несе кригу» вийшла ще у 1950-ому. А ще ж шість десятиліть тому були книги малої прози «Не рубайте ясенів», «Тополина заметіль», «Дім на горі», «Сиві ночі», чого, приміром, варта трилогія «… битого шляху». Вже не кажу про історичні романи «Мальви», «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської», «Шрами на скалі», «Вода з каменю», «Четвертий вимір», «Місто».
Цілий літературний масив, створений у тоталітарні часи, з точки зору сучасності – справжній подвиг. Та покоління, яке не знає хоча б про недалеке минуле, може подумати, що літератор був обласканий комуністичною владою, і через це йому везло на видання. А от і ні! Уже згадувані «Мальви» після виходу вилучили з бібліотек. А «Журавлиний крик» (був і такий твір!) заборонили публікувати. Після «Четвертого виміру» знову настало вимушене мовчання, хоча за ці літа й було чимало написано. Давайте згадаємо й про те, що старший брат письменника Євген належав до покоління, яке збройно боролося за волю рідного народу і за це відбував незаслужене покарання у сталінських концтаборах. Та в тоталітарні часи цього було більше, ніж достатньо, аби перекрити «письменницький кисень».
Але в тому і полягала суть справи, що системі було вкрай необхідно (та ще й в західній Україні) хоча створити видимість, що вона дбає про талановитих письменників і не застосовує репресій супроти них. Влада пробувала підкупити їх можливістю публікацій та різними благами. Роман Іванович не приховує, що користувався цим. Але ніколи не йшов на зговір із совістю. І, міцно затиснувши зуби, продовжував працювати над словом. Плідно! Про рівень писань промовисто говорить той факт, що письменник при підготовці теперішнього перевидання нічого не змінював у старих текстах і вважає їх такими, що відповідають духові нинішнього часу. Більшість письменників різного покоління може похвалитися подібним!
А ще, будучи заввідділом прози журналу «Дзвін» (тодішнього «Жовтня») благословив у світ чимало вартих уваги творів Володимира Дрозда, Євгена Гуцала, Володимира Яворівського, Дмитра Герасимчука, Василя Левицького… Це належно оцінили львів’яни, які в 1990-ому обрали його своїм посланцем до Верховної Ради України, та й сам письменник був втішений цим, розуміючи, що зобов’язаний віддячити їм новими творами.
І він зробив це. За роки незалежності України до читачів прийшли тетралогія «Вогненні стовпи», трилогія «Через перевал», романи «Бо війна – війною», «Орда», «Торговиця». Солідний список! Та доповнимо його книгами «Благослови, душе моя, Господа», «Дороги вольні і невольні», «Нещоденний щоденник», «Понад Прутом моя Коломия», «Хресна проща»… А ще ж саме тоді з’явилося «Євангеліє від Томи», «Ренегат», «Смерть Юди», «Країна Ірридента», «Моя кунсткамера», «Мандрівки по Аберфайлю», «У корчмі лисого Мацька» (боюся, що назву не все!).
Хіба це не свідчить. Що Роман Іваничук залишається самим собою, не зважаючи на прикрощі часу? Думаю, що відповідь буде ствердною.
Ці твори назавжди залишаться у скарбівні часу, а в глибоку ріку непам’яті кануть бездумні видумки тих, хто хотів завдати шкоди репутації відомого письменника. Там, до речі, і місце випадам діячки від літератури зі згадки про яку починалася наша розповідь.
По-іншому просто не може бути, коли читаємо книги Романа Іваничука, закоханого у нескінченність.
Ігор Фарина.