Свої перші вірші я надрукував у районній та обласних газетах ще учнем, але поетом звали в школі не мене, а Мишка Коваля.
Щоправда, писав він вірші недовго, мабуть, тижнів два-три. Але за цей народилося сотні рядків, згромаджених, як тоді казали, у куплети. Віршував він вранці і вдень, увечері і, либонь, вночі, коли спав… На уроках і після уроків… А на перервах, в оточенні своїх найліпших друзяк, під їхню нестримну регітню, читав…
За день списував по зошиту, очевидячки пам’ятаючи нещодавно почуті від учительки зізнання копача Бонавентури з п’єси Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч»: «У мене, брат, цього матеріялу на воза не забереш». Він жив віршами, ходив, як поет, з високо задраною головою, занедбав навчання…
У віршах він натхненно оспівував наших хлопців, з котрими вдень ганяв футбол на вигоні, в ввечері біля клубу смачно затягувався знайденими «бичками», а, як випаде, то й цілою сигаретою, виканюченою у парубків. Уїдливо черкав «прикладні» рядки про дівчат-однокласниць, які не давали «передрати» домашнє завдання з математики, і ті навіть плакали — бо ж хіба не заплачеш, якщо вся школа з тебе сміється: «У Тарасенко Галини очі, наче картоплини», «У Марії, у Шульги, є не дві, а три ноги». Він «уславив» всіх вчителів разом із директором, сусідів і несусідів, що мешкали на найвіддаленіших кутках села, навіть про голову колгоспу («І баба рада, як голова Рухляда»)…
Та найдужче запам’яталися мені рядки, які й досі згадують з посмішкою мешканці села, однак вже не відаючи хто їх автор: «На Сапонівці є Блис, на Березівці є Бут».
Та саме за ці рядки батько поета, поважний колгоспівський бухгалтер, не погодившись з аргументами сина («На Березівці є справді чоловік з таким прізвищем, а в нас, на Сапонівці, так кличуть по вуличному дядька Петра… Ну, що тут такого…»), зробив щось таке, що Мишкові враз перехотілося «складати» вірші. Остаточно, до кінця днів своїх…
Давно те було. Нині Михайло не один десяток років мешкає в столиці й приїздить у село поминати рідних тільки на гробки. Такий же солідний, як його покійний батько, бо ж успадкував його професію. А бухгалтерія і вірші, як відомо, речі вкрай несумісні…
Володимир САПОН
Чернігівщина