Як відомо, днями минає 75 років від того часу, коли з чортківської тюрми до тюрми уманської, під конвоєм всесильного і всезнаючого НКВД (Народний комісаріат внутрєнніх дєл) СССР, погнали, наче худобу на забій, українських патріотів. “… На шляху слідування при спробі повстання і втечі було розстріляно близько 120 в’язнів (членів ОУН), але ці дані не є точними.
20 липня 1941-го в Умані за розпорядженням військового прокурора фронту і заступника народного комісара держбезпеки Ткаченка – розстріляно і закопано 767 в’язнів, засуджених і підслідних за контрреволюційними статтями.
В’язні, що слідували етапом, засуджені по побутових статтях у кількості 64 чоловік, звільнені, з яких 32 в’язні (поляки) були тимчасово залишені в тюрмі м. Умані.
Розстріл контингенту був викликаний ситуацією на фронті, оскільки противник, який прорвався, розташовувався за 20-30 км від Умані. Весь наглядовий склад тюрми м. Чорткова прибув до Харкова. Цінності в’язнів привезені в м. Харків і здані у фінвідділ НКВД УРСР”.
Якщо вірити звіту карального відомства від вересня 1941 року, то з тюрми Чорткова 02 липня 1941 р. виведено пішим ходом 954 арештанти. На шляху до Умані при спробі втечі або виснаження розстріляно 187, на місці злочину в Умані – 767 осіб.” (“Уманська катівня 1941 року. Історії звичайних людей з Галичини”; 25.09.2014, Іванна Павлюк: http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/09/25/144857/)
Нещодавно, переглядаючи, на перший погляд, нічим не видатний щорічник “Україна. Наука і культура” за 1990 рік, який придбав у квітні 1991 в Києві та ще й спромігся отримати до нього автограф відомого (але, на жаль, зараз вже трохи призабутого) етнографа, скульптора, історика та маляра Івана Макаровича Гончара, який помер через два роки, у червні 1993-го, – наткнувся у ньому (тому щорічнику) на вірш гуцулки Анастасії (Настуні) ШУМЕЙКИ з Прикарпаття, який хоча й не має прямого стосунку до чортківсько-уманської трагедії 1941-го, не вирізняється він ані витонченістю метафор, ані стилістичними вивертами, та все ж настільки здивував і вразив мене своєю неповторністю і щирістю, що я не втримався від того, щоб запропонувати читачеві ще раз згадати ті часи, коли “великий брат”, хоча й нібито вважав українців за своїх родичів, та все ж відправляв їх, як казали «червоні інквізитори», «в расход» або на “перевиховання” у “заповідники імені Лаврентія Берії” та сталінські «артеки», з яких, за диявольським планом більшовицького Торквемадо, вони не повинні були повернутись. Живими. Однак, деякі з них не лише повернулись, але й розказали про оті “братсько-ведмежі” обійми “руководящого” родича. Можна лише уявити, що пережила авторка покутсько-сибірської “одісеї”. В кого є Серце – а не “пламєнний мотор” – і здатність співчувати, прочитайте ці вистраждані рядки. Можливо, прочитавши їх, хтось і задумається над справжнім сенсом Буття. Без високих фраз, словоблудія та пафосу … Без валютних рахунків у банках, без джипів і «чворакко» чи «стодолло» у престижних кончах-заспах, молотарках, …
Думаю, не помилюсь, коли скажу, що саме про таких, як Настуня Шумейко, Олекса Стефанович в 1942 році, перебуваючи у еміграції у Празі, написав цей вірш:
Крута дорога із Крут,
Та вірмо, рушивши нею :
Нелюдськи міцний цей люд
І вийде він ще на суд
Не судженим, а суддею.
Олександр КАЗЬВА
м. Чортків, Тернопільщина
Настуня Шумейка з родиною була вивезена з села Цінева 19 лютого 1950 р. Повернулася 19 серпня 1957 р.
Ой, лежу я на постелі та й собі думаю,
Що завтра то вже Пущіння, що варити маю.
Аж тут чую, любі мої, кланцає в брамчину
Та й підходит під віконце — пусти у хатину.
А я встала, засвітила та й пішла пускати,
я ся дивлю, дорогії, а то йдут сольдати.
А як я їх, любі мої, до хати пускала,
то із страху серед хати відразу упала.
Як увійшли вни до хати та й стали читати:
Будете ся, господарі, в Сибір вібирати.
Як зачало, люба сестро, надворі свитати,
Зачала я свій маєток в пакунки збирати.
Позбирала свій маєток в мішки і пакунки,
Заломила свої руки, плачу із розпуки.
Ой, пішла я ще до стайні корову здоїти,
Ой, аби ся на дорогу молока налити.
Ой, увійшла я до стайні, зачала доїти,
Ввійшли в стайню конової, зачали мя бити.
А як мене з-під корови бідну підоймали,
Всьо молоко по підлозі та й порозливали.
А яз страху вже за ними бідна йти не годна,
Поїхала у дорогу, не ївши, голодна.
Ой вішла я перед хати та й ся подивила,
Де є моя дружиночка, бідко нещаслива.
Аж ту чую, любі мої, хтось двері втвирає,
То Никола, як той старець, до хати влізає.
Ой, що мався запитати: жінко, як ся маєш?
Через сльози промовляє: де ти ся збираєш?
А я єго, дорогії, взяла обіймила,
Ой, їдемо в далекий світ, доле нещаслива.
Ой, війшла я перед хати тай ся видивила,
Стоїт фіра запряжена, бідко нещаслива.
Ще сонічко не сходило, Бойчиха вбігає;
Тихо, кумо, не журися, й Ольдзя ся збирає.
Іще тетка на кирници сиділи старенькі,
Я забула їм віддати — «будьте здоровенькі».
А як же ми, люба сестро, з села виїздили,
То всі люди на прощання нам повіходили.
А як же ми на машинах, сестричко, їхали,
То сі люди попід хати кулаки кусали.
Ще й за цвинтар много людей та й повіходили,
На далеку дорожечку нас благословили.
Їдьте, їдьте, добрі люде, нічим не журітся,
За день, за два, за чотири додому вернітся.
А як же нас, люба сестро, в барак заводили,
То найперше ми підлоги сльозами помили.
За день, за два, за чотири, та й уже надвечір
Кличут мене «Йди, бабушка, бо є передачі».
А як я ту передачу, дорогі, узяла,
Крівавими сльозоньками я ї’ розпускала.
Хтіла взяти ї’ до рота, аби покушати,
То холодна і замерзла хтіла-м душу дати.
Якби-с знала, люба сестро, як тяжко на души,
Уже мені моє тіло доїдают вуши.
Приїхали до Брошнева вагони сумненькі,
Посідали до вагонів діточки маленькі.
Посідали, посідали, зачали плакати,
Що ми їдем у Сибіри, будем бідувати,
Будуть наші білі ручки джагани вб’їдати.
Ой, їду я у вагоні, в вікно зазираю,
Відки сонечко ізійде, я сама не знаю.
Зійшло сонце у віконце, я ся подивила,
Так за серце ізлапало — відразу-м зімліла.
Ой, їду я цілий тиждень, їду дві неділі,
Я тут бідна ніц не виджу, лише сніги білі.
Так ся води розільлили, нікуда не відеш,
Лише з хати та й до хати чайков переїдеш.
Сидят люди на дахах, руками махают,
А нас, бідних, у вагоні сльози обмивают.
Попри штрику москалі пасут собі коні,
Та ся із нас насьмівают, що ми заключоні.
Попри штрику москалі пасут собі вівці,
Та ся із нас насьмівают, що ми бандерівці.
Ой, Господи милостивий, Господи ласкавий,
Який нині день веселий, як ідут з пасками.
Який нині день веселий, як ідут з пасками,
А ми, бідні, нещасливі та й за ґратоньками.
Ой встала я на Великдень сльозами ся вмила,
Стала їсти бідне яйце та й ся удавила.
В понеділок ранесенько всі ми повставали
Намість води ми сльозами всі ся повбмивали.
Сестро моя дорогая, вгору подивися,
Та ізгадай там про мене, Богу помолися.
Помолися, сестро, Богу, аби-с вту не була,
І щоби я з діточками додому вернула.
Приїхали в Ворошилов та й машинов стали,
Прийшли, прийшли конової, двері повтвирали.
Прийшли, прийшли конової, двері повтвирали,
Усіх разом, як худобу, у баню погнали.
Коб ти була, сестро моя, тото увиділа,
Була би ти на ножечках відразу зімліла.
Як нас бідних, нещасливих, у баню гонили,
Не одному нагаями біле тіло били.
А як ми ся нещасливі у бани купали
Не одному нагаями біле тіло рвали.
Приїхали вже в Роздольне та й стали злізати,
Завели нас у кантору на вік підписати.
А як же ми заревали так, як худобина,
Аж тепер ми пропадемо, бідко нещаслива.
Заїхали ми, бідненькі, меже Вральські гори,
Аж тепер ми вже додому не вернем ніколи.
Приїхали ми на місце та й стали думати,
Що ми бідні, нещасливі, будемо діяти?
Аж ту прийшов наш начальник та й став нам казати,
Ой, підете, добрі люди, горочки копати.—
Ой, війшли ми на гору та й ся подивили,
Тоту гору високую сльозами вбілльили.
Така гора високая впирає до неба,
А бідними рученьками розкопати треба.
Коби тото бідне тіло добре попоїло,
То ти наших бідних людей робити кортіло.
А ту наші бідні люди кілько заробили,
Від першого до першого, що хліб заплатили.
Коби-с знала, люба сестро, який ту тягар,
Біжат люди так за хлібом, як в нас на пожар.
Біжат, біжат та й не несут, сльози проливают,
Що в холоді та в голоді літа проминают.
Ой, пішла я з товаришков бульбу угрібати,
Полягали на загоні, зачали кричати.
Ой, бо тота бульба в зворі межи гороньками
угробена, підливана лише сльозоньками.
Настуня Шумейка з правнуком Тарасом
Ой, були б ми тую бульбу скоро довгрібали,
Лиш страшенні комарики дуже нас кусали.
Ой, пішла я на конець аби-м трохи сіла,
Мала-м тамка кусок хліба, й тото змія з’їла.
А як прийшла додомоньку, на порозі сіла,
Із утоми і голоду відразу зімліла.
А як я ся пробудила, питаюсь Николи,
Коло мене врач стоїт — дає мені вколи.
Не журися, люба сестро, що я зголодніла,
Я в Приморю уже риби много попоїла.
Коби-с прийшла, люба сестро, до мене звечера,
Риба суха, риба з юшков та й риба жарена.
Наварила, нажарила вже повен горнець,
А з хвостиків і головок йду варити холодець.
У кирницю по водицю я, сестро, не ходжу.
Через гору високую носити не можу.
Лиш дітвора банічечки всюди підкладає,
А водиця через діри сама натікає:
На припічок, у банячок, на стіл, у мищину,
На постели, на перини й на малу дитину.
Навіть хату, моя сестро, тут не замітаю,
Лиш віником через діри воду ізганяю.
І рубчики під порогом кождий день жмикаю,
Сама, сестро, мокра ходжу та й не вісихаю.
Поробили мої сльози по всім тілі нори,
Якби в одно місце плили, було б синє море.
Хтіла я ся утопити, та-м ся ізбояла,
Бо би була родиночка за мня кару мала.
Ой ту на Востоці зірочка сияє,
Нам ту, бідним, нещасливим, Христос ся рождає.
Засвітила-м, сестро, свічку, утворила двері,
Ожидаю свого роду до святой вечері.
Положила-м вечероньку і в миску пшеничку,
Нема, нема мого роду та й нема сестрички.
А як сіли до вечері, діти ся питают,
Бабко, мамко, де дідусько, що не вечеряют?
Дідо, донько, у Роздольнім горочки копає,
На той пісок кам’янистий сльози проливає.
Сльози проливає, рукавом втирає,
В своїй бідній головоньці думочку думає.
Руки Настуні Шумейки
Думочку думає, губками шепоче,
Що ниніка святий вечір — робити не хоче.
Не робит він із охоти, але заставляют,
Бідні люди нещасливі сльози проливают.
Положила вечероньку, що не вечеряю,
Ту пшеничку нещасливу, що не протолкаю.
Невпихана, нецукрена, медом не мащена,
Кровавими сльозоньками в мисці розпущена.
Як ввиділа, що не буде, стала протолкати,
Стала суха пшениченька я в горлі ставати.
А як уже по вечері усі повставали,
До Ісуса рожденного заколядували.
О Ісусе найсолодший, погої нам рани,
З бідних людей нещасливих іздойми кайдани.
О пречиста Діво-мати, будем тя благати,
Прийди, прийди із неволі нас віратувати.
Прийде Спас із неба, принесе свободу,
Відправит вас усі люде до своєго роду.
Ой, вороги нас тяженькі на вік засудили,
А міністри, добрі люди, нас освободили.
А правителі державні нас освободили,
В рідну землю проживати до смерти пустили.
Ой, пущу я свої пісні аж до Станіслава,
Най же буде всім міністрам вовік-віков слава.
Потряслися із радости тут мої повіки,
Лишила я Якутію старенька навіки.
Рознудила-м свої кости в товарнім вагоні,
Чей ще будуть так возити Сталіна, як коні.
О, ялиці та й смереки, та й сосни старії,
Ой, бувайте здоровенькі, гори високії.
Ой, їдучи в Сибіри, то-м ревно плакала,
Вертаючи в рідні землі, то-м си заспівала.
Ой, їдучи додомоньку, то-м си заспівала,
Ой, я їду в рідну землю, щоб там умирала.
Вже-м не годна в старі літа нічого робити,
Буде мені в рідній землі легонько лежити.
Не думайте, добрі люди, що я в то співаю,
Над тим листом я кроваві сльози проливаю.
Прошу пана читача, як буде читати,
Щоби добре моє письмо собі розібрати.
Бо я стара та й сліпа, не виджу писати,
Й не мож буде моє письмо добре прочитати.
Конець мому письму.
Настуня Шумейка із села Ціневи народилася в 1899 році, померла в 1988 році, написала цей текст власною рукою в середині 50-х років.
Публікація Ярослава Коваля.
Опубліковано в щорічнику “Україна. Наука і культура”, випуск 24. Товариство “Знання” УРСР, Академія наук УРСР, 1990р. – стор. 390-395
N.B.: Стиль та правопис авторки збережено.
– Цінева (Ценява) – село у Рожнятівському районі на Івано-Франківщині
– Брошнів – село у Рожнятівському районі на Івано-Франківщині
– Роздільне – містечко в Самбірському районі Львівської області
– штрика (діал.) – залізничне полотно, колія
