– Василику, я на ферму піду, може… силосу принесу корові, а ти посидь з Муркою, я скоро повернусь.
– Бабо, я з тобою, – зазбирався, натягуючи похапцем латані штанці, жвавий хлопчак років п’яти: кирпатенький… з рясним ластовинням по всьому личку. – Я з Муркою боюся, бо хтось ще прийде та буде у вікна заглядать, як тоді…
– Та ти ж набігався, вже спати пора, а мені ж, може, прийдеться десь посидіти під кущем, поки завферма та доярки порозходяться… Лягай, сину, а я – швиденько.
– Бабо, я буду з тобою… Я тихенько посидю під кущем, не буду «воду варить», – і хвацько – надвір.
…Серпневий теплий вечір ряснів зорями, що шаленіли в глибокому небі, ніби бджоли над заквітчаною травнем вишнею.
– Бабо, а чого зірки падають? – зачаровано вдивляючись в небо, де одна за одною, розриваючи темінь, падали на землю ці загадкові світила.
Баба Марія, заклопотана своїми тривогами та думками, хотіла відповісти на запитання внука, та не придумала нічого, тому махнула рукою вслід ще одній зірці, що, мов стигла груша з розхитаної гілки, описавши дугу, гепнулась десь далеко на землю.
– А чого вони, бабусю? – невгавав хлопчик.
-Так треба… Тихо… Почують… Будеш балакать – попадемось, і відвезуть у міліцію…
– А чого треба силос красти? – Василько продовжував набиратись життєвого досвіду, намагаючись зрозуміти дорослих. – Хіба так не можна взяти?
– Це ж – колгоспне(!), – вагомо прошепотіла бабуся.
Присіли за кущем. Навкруг лампочки, що висіла на стовпі, міріади метеликів та мошкари витанцьовували свої безглузді танці, обпалюючи крильця, тупо атакували її, і щось було фатальне в цьому пориві комах. Брязкала бідонами якась доярка, перекидаючись словом із сторожем.
– Інакше не проживеш, – повагом розмірковує баба Марія. – Ти чуєш, по радіві пісню співає дядько: «Рідна мати моя, ти ночей не доспала… І водила мене у поля край села…», то ти думаєш, чого це вночі мати водила того дядька, коли він був малим, у поле за село? Не гулять же вони ходили, а красти. Щось у лантушок – то й скотині буде. Гріх красти, а крадемо. Вони машинами собі возять, – показала пальцем десь вгору, – а ми – хоч так…
Василько позіхнув, пригадуючи, як співає дядько в радіві. Хто такі «вони», що машинами собі все возять, – не второпав, але слова пісні чомусь замерехтіли хрестиками вишитих рушників в хаті, що ласкаво обіймають засклені рами з карточками, де серед знайомих і незнайомих людей є і карточка мами, що усміхається привітно прямо йому, де б не ставав хлопець: чи в дверях, чи біля печі, чи під вікном – мамині очі постійно дивились на нього…
Підкрались до купи свіжого силосу. Василько підгрібав босими ногами ближче до мішка зелену масу, яка дихала теплом, а коли нога провалювалась глибше – аж обпікало…
– Ти глибоко не заривайся, бо там – спарений! Чуєш, який гарячий… Корова такого не любить. Я зверху понагрібаю.
Мішок наповнився. Спустились стежкою до яру і – на село. Поперед Василька бовванів лантух, що погойдувався на спині бабусі в такт крокам.
– Бабо, я втомився, – позіхнув хлопчак, – візьми мене на руки.
– Як же я тебе візьму, ти ж великий, а мішок важкий!
– А ти постав лантух, присядь, я за шию візьмусь, то разом з лантухом мене піднімеш, і – підемо.
У відповідь – мовчанка… Повіки важкі, босі ноги починають свербіти від холоду. До села – безкінечність…
– Бабо, – заскиглив внучок, – я не можу йти, візьми мене…
– Я ж казала, з Муркою посидь… От горе мені з тобою! Потерпи, вже близенько. Переганяй мене.
– Не мо-жу-у-у, – затужив малий.
Присіла… І так мостились, і так – не виходить. Якось-таки піднялась з мішком, на якому, розчепірившись, примостився внук, обхопивши її за шию. Крок… другий… і – аварія. Покотились в різні боки: баба Марія, мішок та Василько. Посміялись, пожурились з оказії, що приключилась. Сон пройшов. Обговорюючи весело те, що сталось, прийшли додому.
За столом вечеряв дід Дмитро (тільки відігнав підводу: весь день розвозив воду по полях трактористам та комбайнерам). Розповіли і йому свою історію, посміялись… Василько – до ліжка.
– А ноги в тебе – які? – баба суворо.
– Чисті…
– Я тобі дам – чисті, а ну швидко помий!
– Та-а…
– Я кому сказала!?
– Бабо, помий мені, я не можу…
Ойкав, айкав, коли бабусині руки торкались численних синців та подряпин… Під ковдру, і – все…
– Ну що, а тепер виженеш? – баба Марія – до чоловіка, що лукаво посміхався, сьорбаючи борщ. – Бач, який вже… Заснув… Ох-ох-ох… – запозіхала. Вийшла, щоб покласти силосу в ясла Квітці. Поговорила з годувальницею, поправила підстилку. Думалось…
…Років п’ять тому, якось примітила, що у дочки буде дитина. І ходили довгенько з Петром, наче вже й до свайби, а щось не стулилось. Розбіглись. Дочці – за двадцять: вже й пора, а виходить, що дитина нагуляна. А село? Село є село. Щось робити – вже пізно. Чоловіка, як дізнався, аж трясло.
– Як це так? Який позор! Як народиш, то йди куди хочеш з тею дитиною. Додому – не приходь! – щоразу накидався на дочку… А коли принесла до хати хлопчика – відтанув душею, сам ім’я дав, та й проносив внука на руках до чотирьох років, як тільки випадала можливість.
Василько тягнувся до діда, катався з ним на підводі, ходив на конюшню. Найвища довіра – коли дід давав понести батога з гладеньким пужалном та косичкою сириці, дбайливо сплетеної його руками. А вже коли дозволялось поправувати кіньми і по-дорослому постьобати батогом – того щастя не описати…
Як виповнилось внукові чотири – поїхала дочка на заробітки в далекі краї. Слала посилки з екзотичними південними фруктами та іншими гостинцями, а ще – клала дві-три дитячі книжечки, що дуже радували хлопчика. З тими книжечками – не розлучався.
Часто дід помічав, як внук крадькома виходив край вулиці: в той бік, куди поїхала мама. Приходив заплаканий, і так щеміла душа дідова, що хотілось світ прихилити до хлопця…
…На ліжку тихенько сопів той, хто збереже дідове прізвище (дві дочки народились у Дмитра і Марії: одна померла у війну, а з другою – ось що вийшло…). Як зорі в серпневому небі, на личку Василька рясніло ластовиння.
За вікном спокійно дихала літня ніч. З сусіднього кутка долинав характерний гуркіт запізнілої підводи…
Василь Мошуренко.
Розумівка – Велика Чечеліївка