Ґурґула І. Посмішка Авгура. Роман. – Київ: Український пріоритет. 2017. – 264 с.

Коли перегорнув останню сторінку цієї книжки, то почав жалкувати, що раніше не читав стільки Ігоря Ґурґули. (Наголос на великій прозі роблю невипадково, бо його оповідання (новели?) вряди-годи надибував у періодиці і вони мені подобалися, отже міг ствердити, що сяка-таке уявлення про прозовий доробок львів’янина мав.) та не спішу винуватити у цьому ні його, ні себе. Це було б неправдою, якщо порозмірковувати. Адже осуджувати варто недосконалості книгорозповсюдження та мізерні наклади видань. (Розумію, що повторюю банальщину, але що вдієш, коли усе так і є у реалі).
Зрештою, й «Посмішка Авгура» не втрапила б до мене, якби не звернення до письменника, з яким колись студіював на факультеті журналістики Львівського держуніверситету імені І. Франка. Коли з княжого міста Лева отримав книгу, то відразу поринув у бентежний світ героїв твору. Цілий світловий день гортав сторінку за сторінкою, діставши неабияку насолоду від углиблення у текст.
Чому? Не впевнений, що навіть для себе зможу знайти однозначну відповідь. Хоча, може, і хотілося б. Не все так прсто. Чи не тому, що твір неперебутньо відзеркалює у собі оті кілька моментів, які збуджують уяву?
Спершу поговоримо про таке. Урбаністична тематика не є чимось новим для сучасної літератури. Я сказав би навіть про певну традиційність цієї тематики. Згадаймо хоча б роман Валер’яна Підмогильного «Місто», який з’явився до читачів ще до початку сталінських репресій. Ще у 40-их р.р. минулого століття у Німеччині в таборах для переміщених осіб зачитувалися двокнижжям відомого письменника Уласа Самчука «Юність Василя Шеремети», з якого постало провінційне містечко Кременець зразка 20-их р.р. ХХ віку.
Хоча останній твір, либонь, неможливо повністю віднести до текстів оспівування урбанізму. Раніше тут маємо його поєднання з історизмом. Це, зрештою, було характерним для літератури того часу. Щось подібне можемо мовити про твори Пилипа Капельгородського…
Та давайте на цьому завершимо подорож у літературну проминулість. Адже чимало прикладів можуть подарувати і останні десятиліття. Досить, напевно, повести мову про окремі тексти Юрія Щербака, Анатолія Мороза, Геннадія Щипківського. А Роман Іваничук усмпішно суміщав дві течії: (Проілюструвати це спроможені його роман «Манускрипт з вулиці Руської» та повість «Місто»). Ті чи інші асоціації щодо реалій сучасного міста та істоирзму, пов’язаного з ним, існують також у творах Володимира Даниленка, Володимира Лиса, Степана Процюка, Василя Слапчука, Лесі Степовички… (Зумисно ставлю три крапки, бо перелік імен цим списком не обмежується, слаба Богу).
Але і при великому бажанні не зарахував би текст цих авторів до зразків урбаністичної прози. Дійсність не та. Інша справа – Павло Вольвач з його «Хрещатик-Плаза». Міський роман. Дихання урбанізму. То ж відчувається тематична близькість цього прозаїка та Ігоря Ґурґули.
Тут, як мені здається, є ще два моменти, які неможливо оминути. По-перше, автори обох романів є майже ровесниками. І ота віковість (хоча, можливо, літератори і не хотіли б цього афішувати) відбивається на текстах. І справа полягає не в стилі викладу, а в стилі думання. По-друге, впадає у вічі, що обоє прозаїків намагаються виповісти свої думки про мистецьке середовище, в окропі якого доводиться варитися.
Але на цьому і закінчується спільне. Бо того, що різнить, є більше. Романісти – яскраві представники різних літературних шкіл. І, зрозуміло, що стилістика є різною. Доплюсуємо сюди ментальні чинники. До речі, вони і не приховують того, що народилися в різних місцевостях. Не заперечують літератори і тієї обставини, що самі місця появи на білосвіт та проживання мають світоглядні впливи. Тому й не буду приховувати, що «Посмішка Авгура» мені, як читачеві, є більш близькою. Хоча й «Хрещатик-Плаза» сподобалася мені, коли кілька років тому уперше прочитав її.
Правда, дехто може уздріти тут особистісний момент… Мовляв, рецензент, живучи в провінційному південноволинському містечку, свого часу студіював у княжому місті Лева і цим пояснюється його припадання до львівських джерел. Справді, був львівським спудеєм і про ті часи душа зберегла теплі спомини. Але географічність ніколи не була основоположним при виборі лектури. Місця народження чи проживання (не бачу потреби віднікуватися) цікавлять. Але це – звичайний читацький інтерес. Більше мене переймає думання автора. Тимпаче, що філософські почування є гранично зрозумілими і відповідають моїм рефлексіям з того чи іншого приводу. (З тим, чим твердженням автора можна погоджуватися чи ні, але вже сам факт існування розмислового струменя агітує за книгу).
Тому й вважаю «Посмішку Авгура» львівським романом. І не бачу у тому нічого поганого. Бо чогось подібного не могло з’явитися ні у Дніпрі, ні у Полтаві, ні у Хмельницькому. І через це не поділяю думки автора про те, що подібне могло статися в будь-якому іншому місті. Не могло! Заперечать це не тільки описи середмістя Львова чи портрети (словесні!) відомих у населеному пункті людей. В романі такими зримими є відсвіти Львівської ментальності. Саме львівської. І ніякої іншої.
Йдемо далі. Роман Ігоря Ґурґули ставить пікантне питання. Питання про те, чи може біографія людини стати основою художньго твору. Якщо чесно, то проблема не є такою простою, як здається на перший погляд. Здавен нам втовкмачували, що біографія – поштовх до створення тексту. Але ж це не відповідає дійсності. Якщо у життєписі немає цікавинок, то його опис нікого не схвилює. Винуватити автора у невдачі опису – чистісінький абсурд.
Повернемо питання іншим боком. Не варто під один гребінець «стригти» дійових осіб й автора, хоч, можливо, й існують певні аналогії. Якщо мати на увазі «Посмішку Авгура», то є очевидним, що авторові вдалося знайти розумне балансування. Не секрет, що чимало героїв роману є легко впізнаваними. Скажімо, в одному з них легко «вирахував» колишнього однокурсника. Можливо, через те, що знаю деякі нюанси львівських буднів, хоч і живу в периферійному містечку? (Та це – принагідна заувага.) Неповторного шарму творові додає те, що автор вдало сумістив окремі факти з біографій своїх героїв з фактами, які ніби й не мають прямого відношення до тексту, але без них його вже неможливо уявити. Наведу лишень два приклади. На сторінках твору існують згадки про різних «цілителів» і «мольфарів» та так звані «листи щастя». Автор прямим текстом не картає явище, але ще раз проймається огидою до нього.
Та постановка питання з моєї точки зору порушує ще одну тему. А саме про те, як виглядає написане на загальнолітературному тлі. Однозначно можемо сказати, що маємо справу з прозою і з романом. А далі? Про однозначність тверджень не мріймо. Що перед нами? Роман-мозаїка? Роман-калейдоскоп? Можна так міркувати. І, безперерчно, проводити аналогії з романом земляцьких бувалиць «Жванчик» Володимира Бабляка чи романом автобіографічних новел «Посаг для приречених» Мирослава Лазарука.
Для чого рецензент вдається до тематичних порівнянь? Та лишень для того, аби підкреслити наступне: твір має 15 розділів. Кожен з них міг би існувати самостійно, нічого не програючи у читацькому сприйманні. Але зібрані під «одинм дахом», вони неперебутньо доповнюють самі себе. Магія слова?
Є й інші підстави балакати про магічність. Візьмемо хоча б таке. Свого часу, перечитуючи поетичні збірки, клав перед собою білі аркушики паперу, виписуючи потім (в процесі читання) неологізми, рідковживаності, діалектизми, цікаві образи. Та не тільки тому, що посилання на них допомагає увиразнити ту чи іншу думку. Бо впевнений, що вони виконують і поважнішу функцію, слугуючи розвиткові рідномовного середовища. Чомусь подумалося: а чому під таким кутом зору не розглядати і прозові твори? Було б навіть злочином з боку літературного критика не акцентувати на цьому увагу, коли письменник сам запрошує до розмови про свій мовленевий апарат.
У «Посмішці Авгура» Ігоря Ґурґули цікавих слівець справді є чимало. Оскільки таких вдатностей надибав багатенько, то не перераховуватиму. Гм, а назву тільки деякі з них. Гадаю, що і цього буде достатньо. «Плуганитися», «процвирила», «тихословити», «заблукавка», «сіризна», «дашів’я» і т.п. Укупі зі сленговими «виставон», «лохонізація» чи «везуха» вони творять неповторний львівський колорит. А пейзажі? Як на мене, то тут теж існують цікавинки. Теплішає на серці, коли читаєш наступні вдатності. «Щойно відшумів дощ і в прояснілій днині особливо чітко вирізьблювалася постать Мартусі в яскраво-червоній кофтині». «І тоді поснулу землю на якусь мить висмикує з темряви гіганське коротке замикання небесної електромережі». Дивовижне живописання словом ошляхетнює твір.
Що ще слід сказати про цю пейзажність? Та перш за все про органічність їхнього існування в тексті. Слід, напевно, пожалкувати, що таких чарівностей у книзі замало. Як мені здається.
Схильність автора до пейзажного відображення навколишності змушує зачепити ще один аспект теми. Ніхто, очевидно, не заперечуватиме, що словесне живописання – необхідна складова епічного тексту. Воно – чи не найголовніше свідчення художності мислення романіста. Та, як не прикро, все частіше до читачів потрапляють твори без неординарної пейзажності. Ще й виправдання знаходять такі автори: мовляв, дійсність нині є такою, що поціновувачі красного письменитва не мають часу на захоплення живописанням. Смішно і сумно водночас! З хворої голови на здорову? Та навіщо таким чином приховувати творчу безсилість? Про це ще більше думаєш, коли усвідомлюєш, що новий роман Ігоря Ґурґули вщент руйнує дивакувату хижу непейзажників.
Добрі враження від пейзажності роману львів’янина доповнюють цікаві образи на кшталт: «сонце порозмальовувало небо», «дзеркало доньки дощу». Та, на жаль, подекуди автор, образно мовлячи, «переборщує». Частенько натрапляємо на колоритне слівце «нипати» в взначенні «ходити», хоча, можливо, варто інколи вдатися до іншого слововживання. Вважаю, що чогось подібного заслуговує слово «завше». Або таке. Мені, приміром, заімпонували такі словеса «самотує», «поблиск», «розтріщини». І на цьому тлі якось не сприймаються такі «перли», як «бедра», «авоська», «базар». Не додають настрою і коректорські «ляпи», коли лише однією буквою (ще й в одному рядку!) різниться прізвище однієї і тієї ж особи. Тертух чи Тертюх? Догадуйся сам чи цікався в автора. Чи, може, він має кожному пояснювати,що мало бути «контрабандисти», а не «контрабандити» або «сатаністи» замість «сатаніти». Розумію, що подібне можна назвати дрібничками, які не варті пильної уваги. Але кожна палиця має два кінці. Якщо письменник «примагнічує» словесною колоритністю, то «недо….» кидаються у вічі. І хіба «попреш» супроти цього?
І врешті-решт про таке. Усе вище згадане виштовхує на перший план питання: в якому ключі запрацював відомий прозаїк зі Львова своїм новим романом? Традиційник? Може бути, бо багато елементів формалістичного пошуку приховує у собі роман. Постмодерніст? Матимуть рацію і ті, хто так помислить. Адже елементи сюрреалістичності теж існують. Особливо у пейзажах. Чи не ліпше говорити, що письменник шукає між двома течіями свою «золоту середину». Перший крок до неї він уже зробив романом «Посмішка Авгура». Яким буде наступний? Не менш вдатним? Будемо сподіватися…

Ігор Фарина
м. Шумськ.