Кракалія Р. Три барви Дунаю, або Чужий серед чужих, не свій серед своїх. Роман-колаж. – Чернівці; Друк Арт. /2017, 240 с.
Уже й не пригадаю точно, коли до мене уперше потрапив текст Романа Кракалії: чи тоді, коли у 70-их роках минулого століття студіював у Львівському держуніверситеті, чи то кількома літами пізніше, коли почав газетярувати на Тернопіллі. Прикрий момент. Але тільки особисто для мене. Хоча є і дещо приємне у спомині з давнішності. Маю на увазі свої дивовижно світлі враження від перечитування тих творів.
Чомусь наплинув спогад про це, коли у «Буковинському журналі» читав фрагменти роману-колажу одесита з буковинським корінням. Тоді пожалкував, що не можу насолодитися читанням усього тексту. Ще раз подумки бештав надоладності вітчизняного книгорозповсюдження. І був щиро втішений, коли одного зимового дня письменник Геннадій Щипківський з Одеси повідомив, що книжка невдовзі буде у мене.
Так і сталося. Я, зрозуміло, не міг не взятися за написання відгуку на це видання. Але не тільки через елементарне почуття вдячності. Бо таки приємно братися за перо, говорячи про твір, який справив добре враження.
Чому так думаю? Спробую популярно пояснити. За роки після проголошення незалежності України до нас прийшло чимало книжок, автори яких описували гіллясті дерева родоводів. Зізнаюся, що з великим зацікавленням перелопачував зором читальника видання, які потрапляли мені до рук. Але, як не прикро, жодне не запам*яталося. Чи не тому, що «письмаки» не змогли цікаві факти одягнути (прошу вибачення за таке слововживання) у художню доладність. Роман-колаж Романа Кракалії – приємний виняток на цьому тлі. І це тоді, коли в поле зору письменника потрапила лише одна сторінка історії родоводу.
Тут не дає спокою ще один момент. Вважаємо, що така література має більш особистісний характер. (Не бачу нічого поганого у цьому явищі). Але за цим усім зримо видніється дещо загальніше. Давайте, поклавши руку на серце, зізнаємося собі, що ще так мало знаємо про болісні сторінки вітчизняної історії. І «Три барви Дунаю…» по-своєму слугують такій потрібній справі. Бо не кожен з поціновувачів минувшини хоче заглиблюватися в архівні фоліанти чи наукові монографії зі специфічною (але не завжди зрозумілою) термінологією.
Але це, як кажуть, лише половина справи. Як мені здається, твір може виконувати ще одну поважну функцію. Функцію мовного виховання. Бо, на жаль, маємо чимало прозових текстів з стерильною лексикою – особливо стараються тут письменники зі східних областей нашої держави.
Можна до певної міри обурюватися цим. Але не бачу власної потреби у такій реакції, хоч становище мене не задовольняє. Мені, скажімо, до вподоби інше. Чомусь спав на думку «Довбуш» Гната Хоткевича. Автор, репресований більшовиками, народився у Харкові. Але так склалася його доля, що Карпати стали рідними для нього: побут горян по-своєму віддзеркалився у «Довбуші». Ще один подібний приклад. Подолянин Михайло Ломацький у «Завороженому світі» оспівав Гуцульщину, вміло використовуючи діалектизми.
Щось подібне маємо і у Романа Кракалії. Роман-колаж подивовує словесними вдатностями. Спочатку на аркушику пробував виписати рідковживані слова на кшталт: осудовища, вивідник, подобизна, течиво… Вони дивовижно вигравали буквогранями, сусідуючи з більш зрозумілими «допіру», «зачне»… А ще час від часу натрапляв на такі чарівності, як «талалакати», «вишолопувати», «наломлюватися», «зментрожений»… Тому й відмовився від цієї справи. Лише звернув увагу, що автор вміло вплітає у тканину діалектизми (шпаргат) чи слова, які були вельми популярними у певні часові періоди (звідомлення). Мені імпонують словотвори типу «болотяка», «дощиська». (Вони так доречно вжиті у контексті твору! Подобається те, як письменник вибудовує синонімічний ряд: хмаровиська, хмаровиння. Аналізуючи лексикон літератора, можна також помітити, що автор вміло використовує слівця, які через часте їх вживання можна назвати улюбленими (вповідати).
Але вся ця лексика не зачудовувала б без орієнтації автора на пейзажність, яка присуща чи не кожному розділові. Наведу кілька прикладів: «захилиталася висока трава, й по хвильці перед козаками вже лежав на землі спутаний по руках і ногах молодий турок», «Безберега ріка обернулася небом, відтак мовби клоччям розколошканого хмаровиння стали білі баранці, що коротко витанцьовували на вершках її хвиль та й розчинялися в них – не полишали й згадки», «Дивовижну, високу музику цю, й цю безберегість густосиньої ночі, посеред якої стоїть та висока й знана всьому людству гора, з якої сходить на всіх життя вічне, безшелесно протинають світлими тінями ще не звільнені душі».
Та що там про пейзажі у великих за обсягом розділах твору говорити, коли вони і в невеликих (знову за обсягом) вторгненнях «комп*ютерного чоловічка», монологи якого є своєрідними місточками між частинами роману. «Тихий погідний ранок, сонячні відблиски на хідниках ще не надто залюдненої вулиці Кобилянської», «Коли ж розплющив очі, поважний гість усе ще був розпростертий на екрані, а курсор заховався – не вигулькне анізвідки».
Звісно, дехто може сказати, що літературний критик дещо переборщив, намагаючись видати бажане за дійсне в дуках про пейзажність у вторгненнях «комп*ютерного чоловічка». Мовляв, тут доцільніше балакати про історичний аспект чи навіть дорікати авторові за публіцистичні «перебори». Погоджуюся з такими міркуваннями. Але тільки почасти. Бо живописання словом таки приваблює. Воно переконливо говорить, що письмакове припадання до пейзажності – необхідний елемент його творчої манери, без якої письмо втрачає сенс. (Знаєте, мені доводиться перечитувати чимало прозових текстів. І завжди звертаю увагу на неповторність словесного живописання, яка в моєму розумінні стала мірилом літературної справжності. Бо, на превеликий жаль, невибагливі оцінювачі красного письменства пропагують словесний «дистилят», вважаючи, його «здобутком мислення». І слава Богу, що у наш час знаходяться літератори, котрі не звертають уваги на таку аномалію, а вперто займаються створенням словесного живопису, й приємно, що Роман Кракалія, незважаючи на подуви вітрів часу, залишається одним з таких письменників).
До ще однієї грані живописання словом хотів би доторкнутися у цьому тексті. А саме – до порівнянь. У «Трьох барвах Дунаю…» вони є такими чарівними! «Родина розвалювалася, як курінь у бурю», «А чорний, як той бусурман». Порівняння, а точніше їхню органічність, вдало доповнюють поетизми на зразок «блакитна музика хвиль», «ячіла загусла темінь». Не вважаю такі словотвори красивою зайвиною, бо вони логічно вписуються у текст.
Як і вельми точне балансування між нинішньою та колишньою лексиками. Як і наголоси на діалогічній вмілості. Як і спроби пояснити походження прізвища. Звернення до цієї теми бачимо у розділах «Із родинних переказів. З козаками – під Хотином» та «Невідбута, але корисна зустріч». Звернемося до них. Скажімо, в першому йдеться про те, що у турків сотника називають кракалом. А ще кара кале є чорною фортецею, а кара коле – прикордонником, чи митарем. Цікаві асоціації з*являються, правда? Певні висновки вже можна зробити. Але автор, напевно, не був би собою, коли не уточнив би, що на Буковині поширене слово крак у значенні гілка, от і думається чомусь про гілку древа на прикордонні та його існування у повсякденності. Не знаю, чи такий «випад мого думання» сподобається носієві прізвища, але мене він не полишає. Бачу якусь дивнющість у тому, що до подібного спонукав роман-колаж письменника.
Але акценти на тих чи інших особливостях його мовлення мають негатив (своєрідну ложку дьогтю у бочці меду). Приміром, у попередніх абзацах йшлося про вдалість побудови діалогів. Справді, це не перебільшення, бо вміє автор відтворити нюансики мовлення персонажів, не заперечуватиму цього. Та письменник (гірко про це казати) не завжди виявляється на висоті. Твір починається з того, як українські козаки полонять турецького вихідника (так вони гадали), який виявляється втікачем-українцем з ворожого полону, з ивним прізвищем Кракалія. Природна ситуація, якщо мати на увазі XVI століття. У ймовірності діалогу віриш. Тільки… якось не по собі стає, коли бачиш, що він переданий сучасною лексикою. Непростість. З одного боку ніби й розумієш, що нічого поганого тут немає. Якщо говорити про твори (прозові зосібна) сучасних авторів, то бачимо, що вони здебільшого вдаються до такого способу. Але в даному випадкові такий підхід навряд чи є виправданим. Вже хоча б тому, що понижує тембр звучання діалогічності у наступних розділах книги.
Ще один аспекти, який несподівано навідався до мене, либонь, варто зачепити. На порядкові денному з*являються розмисли про діалогічні вимишленість і реальність.З власного газетярського досвіду знаю, що журналіст спроможний відтворити словами розмову, учасником якої він був, хоча, мабуть,ті чи інші деталі можуть мати відсвіт надуманості, що з моєї точки зору не має особливого значення. Інша справа – повністю намислений діалог між Костем Кракалією (дідом письменника) та секретарем Євгена Коновальця Бойківим в Женеві. Вимисел, якому віриш! Як й іншим подібним діалогам. І все тому, що автор, образно мовлячи, вдихнув вітер епохи, передавши усе тогочасними лексикою та способом думання.
Хочеться також зачепити питання про композицію твору. Мені подобається, що автор свій документально-біографічний роман поділив на три частини, почавши з розповіді про утечу його предка з турецького полону і завершивши розмислами про місце, де на чужизні було поховано його діда. Своєрідна символіка простежується у жовтих, синіх і чорних течивах Дунаю. Як і уз*явах «комп*ютерного чоловічка» та використанні у назвах рідковживаних слів.
… Але, очевидно, усі мої роздумування про твір були б далеко на повними, якщо бодай коротко не оповісти про сюжет. Про початок зі втечею з турецького полону вже йшлося. А далі письменник розповідає про свого діда – відомого на Буковині у 20-30 рр. минулого століття політичного діяча, журналіста, літератора, на постаті якого комуністичні тоталітарники поставили тавро буржуазного націоналіста за його українськість. Маємо тісне переплетіння нечисельних архівних матеріалів, родинних хроні та особистісних вражень, і все це – на тлі епохи, в якій довелося жити. (Своєрідне нагадування про невмолимість людського існування на вітрищах часу). Емоції, зрозуміло, існують у цьому текстові. Але в упаковці виваженості роздумувань. Письменницький шарм?
І насамкінець. Книга руйнує контроверсійні думки про відому людину. Й після знайомства з нею ще більше впевнюєшся у потрібності таких видань для пізнання власної історії. Це – суспільна функція поліграфічного виробу (до речі, дуже ошатного). Та поряд з цуим слід, напевно, говорити про значення книги для самого письменника, яке розділив би на дві частини. По-перше, ловець слів (так іноді називають літератора) сповнив обов*язок покоління перед пам*яттю роду, художньо розповівши про дорогу людину. По-друге, «Три барви Дунаю…» засвідчили, що Роман Кракалія освоїв нову для себе романну форму, бо досі оприлюднював лише книги малої прози.
Лише на одне питання не може відповісти роман-колаж. Ні він, ні письмак не скажуть, що буде далі, окрім прозірливих натяків на зустріч з небуденністю слова, бо текст не налаштовує на щось інше. А чи не полягає в цьому таїна праці над буквицями?
Ігор Фарина.