Горнула ромашку до ромашки – гарний букет. Принесе додому, поставить у банку і дивитиметься, мов на скарб, найліпший у світі. Хоч цього мати не винесе з дому за горілку. Бо вчора єдину пару її зимових чобіт комусь збула. Налигалась оковитої, як свиня мулу, і спала безтямно. Навіть не чула, коли дочка прийшла.

─ Мамо! Що ти накоїла? – трясла матір за плече й захлиналась слізьми. – У чому ж я тепер взимку ходитиму? Боса?! Ти мене чуєш? Прокинься. Кажи, кому віддала мої чобітки!
Люба посоловілими очима повела по хаті, щось пробелькотіла і відвернулась до стіни. З-під її брудних заношених спортивних штанів висунулась таке ж брудне простирадло. Рада махнула рукою і вийшла з хати. Сіла на похилену стару лавку і замислилась. Важкі й похмурі думки гнули додолу, тиснули в грудях… Он подруги про навчання думають. Майже всі в інститутах та технікумах вчитимуться. А доки літо – до клубу на танці бігають, зі собою гукають. А в чому Рада піде? Саме старе дрантя замість одягу. За що купувати, коли всі гроші, що заробляє по людях, мати забирає?! І плакала, і просила, аби на обновки їй лишила, та вона й слухати нічого не хоче. Ще й приказує:
─ До тітки Катерини піди. Вона просила, щоб буряки їй сполола.
─ То ходімо разом. Мені треба готуватися до вступу.
─ Куди? А мене на кого покинеш? Не треба мати? Ліпше вже вмерти, як оце від рідної дитини почути! Їдь… Усі мене покинули, то й ти їдь…
Голосить аж до гикавки. Рада й собі плаче. Бо яка б вона не була, та все ж мати. І любить її дівчина усім своїм великим чистим серцем… Жаліє. Відколи тато пішов до іншої жінки – Люба причастилась до чарки. Топила своє горе в горілці, забула й про те, що дочку має. Втратила людську подобу. А була ж раніше й жінкою вродливою, і господинею доброю…
Рада зітхнула. Дарма їй бабуся-циганка дала таке їм’я. Мало в житті радості вона має. Останнім часом навіть забула, коли востаннє усміхалась. Бо не до веселощів, коли душа плаче гірким полином…
Стомлене за день сонце присіло на краєчок неба і тепло усміхнулось, торкаючись тьмяним вечірнім промінням тоненької дівочої постаті. Бідолашна дитина! Має світлу розумну голову і скніє з матір’ю-п’яницею. Скінчила школу, а далі – що? Гарує з ранку до вечора, наймається людські череди пасти, городи полоти. Ще доки бабця Ізабелла була жива, то опікувалась онукою. Рада ходила гарно вбрана, доглянута. А як переступила межу вічності, то стало геть погано. Дівчинка виживала з останніх сил. Як постаршала – призвичаїлась. Навчилася давати і собі, і матері раду. А Люба котилась все глибше й глибше у прірву пияцтва. Не могла спинитись… Не хотіла отямитись…
Іноді так хочеться Раді зібрати свої злиденні пожитки і піти світ за очі! Але гляне на опухлу й занедбану матір – і жаль бере за серце. Куди ж вона піде, коли тут таке… Пропаде ж без неї це нещастячко, мов церковна миша… Бо ж Рада і їсти зварить, і в хаті прибере. А мати цього зробити не годна.
Зітхає важко Рада. Витирає сльози, що дрібним горохом котяться. Так сьогодні за день стомилась! Ні рук, ні ніг не відчуває. Ледь дихає… Лишилось так-сяк обмитись нагрітою за день водою у старій залізній балії – і спати… Провалитися в сон, що, як одна мить, пролітає. А вранці – знову до роботи ставати…
Вода трохи забрала втому з тіла. Рада полегшено зітхнула. Довго молилась до ікон на покуті. Зазирнула перед сном до неньки в кімнату. Люба спала, звісивши з ліжка брудні ноги. Щось бурмотіла уві сні, схлипувала, стогнала. Рада тихенько підійшла і торкнулася рукою її чола. Гаряче! Мабуть, застудилась після вчорашньої грози… Дівчина миттю розвела воду із оцтом, приклала до її голови змочену ганчірку. Шепотіла, змиваючи бруд із материного обличчя:
─ Не пий більше… Подивись, на кого ти перетворилась, мамо! Згадай, якою гарною була… Хіба ж вартий батько, щоб так за ним побиватись? Стільки літ минуло, а ти й досі ніяк не можеш вибратись із болота. Воно тебе затягує, вбиває… Не пий, матусю…
Люба поворухнулась, розплющила очі. Спинила каламутний погляд на дочці.
─ Що це ти робиш? – хрипко спитала.
─ Ти вся гориш. Треба збити температуру.
─ Краще горілки налий. То – найліпші ліки.
Рада здригнулась. Докірливо похитала головою.
─ Одне лиш на думці. Цмулиш ту гидоту, не знаючи міри. Глянь, з якими брудними ногами у ліжко лягла!
─ Віддам Богу душу, тоді помиють добрі люди.
Дівчина зітхнула, махнула рукою, поставила біля матері миску з водою і пішла спати. Так стомилась за день, і має ще вислуховувати усілякі дурниці!..

***
Не встигла стулити повіки, як уже й вранішнє сонце прокинулось. Світанок розлився багрянцем на обрії, лагідно торкаючись всипаної росами землі тонким промінням. Рада швиденько встала, облилась відром холодної води біля криниці. Відчула приплив сили й бадьорість у всьому тілі. Тепер можна починати робочий день. Відкраяла шматок хліба, поклала в торбинку. Туди ж пірнули й кілька огірків. Який не який, але ж сніданок. Ще й на обід лишиться.
Поле терпко пахло полином. Легкий вітерець доносив солодкий дух чебрецю і медунки. Рада поспішала. Росяні трави приємно холодили босі ноги. Усі прикрощі, безнадія, важка зажура лишилися вдома. А тут, у обіймах вітру і пахощів трав, вона вільна! Це, певно, кров пращурів-ромів озивається в ній. Але ж від того на душі так легко! Відчуває себе володаркою цих просторів. І то нічого, що вдягнена у стару ситцеву сукенку! Все одно – царівна. Не така, як у казках, які бабуся розповідала, а земна, справжня, із плоті та крові, з живим, трепетним серцем у грудях…
На пасовищі вже зібралась череда. Люди поволі розійшлись, коли Рада прийшла. Пастух – на місці, то чого гав ловити? В кожного вдома роботи не початий край… Дівчина зігнала корів у гурт і скерувала у видолинок, де трава була більш соковитою і густою. Там вмостилась під маленькою грушкою-дичкою, дістала з торбини книгу з творами Ольги Кобилянської і заглибилась у читання…
Хмари завзято підбивали пухову перину в небі, бгались докупи, затуляли полуденне сонце. Спека поволі відступила. Ситі й задоволені корови повкладались у траві й ремигали жуйки. Рада роззирнулась, звела в небо сині очі і знову прикипіла до читання…
Із полону літератури дівчину вихопило ревіння мотоцикла. Глянула у бік шуму. Вдалині замаячів двоколісний залізний кінь, що мчав на шаленій швидкості. Хто ж так літає по грунтовій дорозі? Ненормальний якийсь… Рада знову схилилась над книгою. Враз повз неї мелькнула тінь. Дівчина скочила на ноги й остовпіла: брикливе теля прожогом неслось на дорогу, прямісінько під колеса мотоцикла.
─ Стій!!! – скрикнула, затерпаючи від страху, і тієї ж миті гонщик різко загальмував і перелетів через кермо, проїхавши юзом по землі.
Підбігла, торкнулась потерпілого.
─ Ви живі? – тихо запитала, тремтячи від переляку.
Той застогнав. Поволі підвівся і сів. Зняв шолом. Збиті руки кривавились. Рада рвонула поділ сукні, заходилась витирати кров.
─ Хіба ж можна з такою швидкістю їздити? Так і розбитись можна. Чим тільки думав? – сердито спитала у юнака, впізнавши в ньому сина завуча школи Ярослава. Мабуть , на канікули додому приїхав. От і гасає на щойно подарованому батьками дорогому мотоциклі. Ніби більше не має ніяких справ… Ото вже пещений мамин синок! Ні, щоб батькам допомогти! Цілими днями без діла вештається, не знає, куди себе притулити…
Ярко, як називали його друзі, здивовано вдивлявся у вродливе дівоче обличчя, смагляве, мов у циганки, у очі – скельця синього неба. Звідки ця краса тут узялась? Може, це якась мана? Міраж? Чи мавка чарівна?..
─ Хто ти? Чого сваришся, мов та баба давня? – торкнувся рукою її тонко окреслених вилиць.
Здригнулась від несподіванки. Почервоніла.
─ Рада… – тихо відказала.
Рада? Яке дивне ім’я… Чи ж не та Рада, що матір-пиячку має? Мабуть, вона… Бо кого ж іще в селі так звати?.. Але ж і змінилась! Пам’ятає її ще школяркою… Цікаво – вже школу закінчила?
─ Чого ж ти, Радо, своїх підопічних розпустила, що вони без догляду по дорозі бігають? – насмішкувато звів брови.
─ Бачу, дуже ти розумний! Ліпше б їздити добре навчився, а тоді вже й патякав…
Ярко розсміявся. Довгим уважним поглядом вивчав дівчину, милувався розкішним волоссям, що вибилось із-під хустини неслухняними пасмами. Раптом так забажалось торкнутись його! Поцілувати її повні звабливі вуста… Вмить нахилився до неї, припав, мов до меду. Гаряча хвиля запаморочення свідомості накрила його з головою… Оглушливий ляпас привів до тями…
─ Що це ти собі дозволяєш? – аж підскочила Рада, викресаючи очима снопи іскор гніву.
─ Цілую тебе…
─ Слухай, парубче! Бери-но свій металобрухт і котися звідси, бо зараз ребра перерахую! – вона погрозливо насувалась на Ярослава.
─ Добре-добре! Я піднімаю білий прапор. Але сьогодні ввечері прийду до тебе. І спробуй лише не вийти! Витягну з ліжка, перекину через плече й понесу аж на край світу.
Рада зневажливо пирхнула, розвернулась і з гордо піднесеною головою попрямувала до череди. Немає часу теревені розводити зі всілякими пещеними хлопчиками!..
Ярко завів мотор й рвонув з місця, аж дим заклубочився. Йому услід сяяли небесні скельця очей…

***
─ Дарма ми йому ту забавку подарували! – Лідія Семенівна сердито гриміла посудом і зиркала на чоловіка.
─ Що вже вдієш? – розвів руками Богдан Петрович, колгоспний комірник.
─ Треба заборонити Ярославу навіть підходити до того мотоцикла! Бо ще коли-небудь голову зверне. Останнім часом зовсім від рук відбився. Цілими днями вдома очей не вказує. А прийде вечір – знову кудись іде… Питаю – мовчить. Мабуть, якусь вже дівку собі знайшов…
─ Що в цьому поганого? Молодий, то хай ходить. Я теж до тебе навідувався у такому віці. Чи вже забула?
─ Ми були іншими. Зайвого собі не дозволяли. А зараз такі дівчата пішли, що одразу кавалерів у кущі тягнуть.
─ Та не вигадуй! Чого це ти розійшлася сьогодні? Не з тієї ноги встала?
─ Ти як собі знаєш, а я все одно дізнаюсь, до кого бігає наш син.
─ Воля твоя. Давай припинимо ці розмови й будемо обідати. Мені на роботу треба… Балачками не наситишся…
А Ярослав тим часом поспішав на поле, де знову пасла череду Рада. Дорогою туди нарвав волошок, синіх, як її очі. Кохані очі… Так-так! Уже кілька тижнів не дають вони Яркові спокою. Як не побачить хоча б день – мов неживий ходить.
Її тендітну постать помітив одразу. Сиділа в траві, підібгавши ноги по-турецьки, і читала. Тихенько підійшов, обійняв за плечі. Підскочила, мов ужалена.
─ Чого підкрадаєшся? Нечутно, як той привид, – розсердилась.
─ Неправда! Ніякий я не привид. Швидше – тінь…
─ Чия?
─ Твоя…
Простягнув квіти. Вдячно усміхнулась.
─ Що сьогодні читаєш?
─ «Диво» Павла Загребельного.
─ Ох, Радко! Ти в мене теж диво! Незбагненне й непізнане, таємниче й магнетичне…
─ Ну й закрутив! – засміялась радісно, цілуючи його в щоку.
Обійняв, пригорнув її до себе. Вдихнув свіжий аромат волосся, пропахлого вітром і травами. Умлівав від щастя. Серце хвилювалось і гучно вибивало ковальським молотом. Мліючи від почуттів, обоє пірнули у високу траву. Ромашки сором’язливо затулили пелюстками золотаві очиці…
Вечір густо й медово духмянів матіолою. Ярко знову поспішав до Ради. Здається, лише кілька годин тому бачились. А ніби вічність минула… Дівчина вже чекала на домовлену місці. Попадали одне одному в обійми.
─ Я кохаю тебе, – прошепотів їй на вушко.
Здригнулась. Довгим пильним поглядом занурилась в його очі. Здалось на мить, що в найпотаємніші глибини душі дісталась. Ледь чутно зітхнула.
─ І я тебе кохаю… Та чи ж можна?
─ Що ти маєш на увазі?
─ Твої батьки не захочуть такої невістки.
─ Не вигадуй! Через рік я закінчую навчання, і зіграємо весілля. Поїдемо в місто. Я працюватиму адвокатом, а ти вчитимешся на лікаря. Усе – про що мріяли – збудеться. От побачиш!
─ Я хочу в це вірити. Дуже хочу…

***
─ Де це ти вешталась, дівко? – Люба свердлила дочку червоними й підпухлими очима. – З ким простоювала біля хвіртки?
─ Яка різниця? З товаришем…
─ Гляди, аби той «товариш» байстрюка тобі не приробив! Мені в хаті зайвий рот не треба. І сорому перед людьми – теж…
─ Ти ліпше за себе соромся.
─ Це так із матір’ю говорити?! Добра дочка – нічого сказати… Раз так – ночуй сьогодні на вулиці. Наступного разу знатимеш, як поважати старших. Бач, розперезалась до краю! – Люба оглушливо гримнула дверима й замкнулась зісередини.
Рада зітхнула. Раніше б заплакала. Але ж сліз уже не лишилось. Усередині – пустеля спопеляюча. Єдиний оазис – коханий Ярко… Вмилась і пішла до копички соломи за хлівом. Там вона не раз ховалась від туги і болю. Пірнула в духмяний затишок, згорнулась клубочком. Сон довго не йшов. Та врешті марево сновидінь захопило в полон свого царства… Прокинулась пізніше звичного. Двері в хату були ще замкнені…
Люба висунулась на поріг розкучмана, розхристана, з набряклим обличчям. Страшно глянути! Рада з огидою і співчуттям дивилась на матір.
─ Чого витріщилась? Набери свіжої води з колодязя! – сердито прохрипіла жінка, дивуючись тому, наскільки дочка зараз схожа з її ненькою Ізабеллою – норовливою й гордою циганкою.
─ Сама й набери! – погляд Ради налився вогнем.
─ Дочекаєшся від тебе добра… Хоч би раз пожаліла.
─ Я завжди тебе жаліла! Співчувала… Та скільки ж можна? Хіба ти каліка? Сама з себе робиш безпомічне посміховисько. Котишся у прірву й мене за собою тягнеш. А я жити хочу, мамо! Нормально жити. Так, як на це заслуговую…
Вона рвучко розвернулась і пішла. Хиталась від морального виснаження і голоду. Майже два дні нічого, крім огірків, не їла. У хаті навіть хліба не було, бо мати останні гроші поцупила зі схованки. Шлунок дівчини судомило болем. У голові паморочилось. Вийшла за хвіртку. Назустріч поспішала сусідка. Пронизала Раду колючим поглядом, осудливо похитала головою.
─ І ця вже до чарки приклалась зі самісінького ранку! Молоде – і туди ж… Та що там казати: яке коріння – таке й насіння… – буркнула невдоволено, але Рада навіть не почула…

***
Ярко зважився на серйозну розмову з батьками. Мати одразу насторожилась і напружилась, мов тятива лука. Батько відклав убік газету і вперся в нього зацікавленим поглядом.
─ Дорогі мої батьки, я – закохався!
─ Хто вона? – невдоволено підтиснула вуста Лідія Семенівна.
─ Рада…
─ Що?! Оте замурзане циганча? Дочка волочайки і пиячки? Ти з глузду з’їхав? Хочеш свою дружину потім попід парканами шукати? Сором! Який сором! На все село… Як я тепер людям у очі дивитимусь?!
─ Навіщо ти так? – вражено прошепотів Ярослав. – Ти ж її зовсім не знаєш… Це янгол…
─ Чого ж не знаю? Досі не забула, якою гордою павою ця дівка по школі ходила.
─ Ти помиляєшся. Рада – добра й дуже розумна дівчина.
─ Так. Звісно! Розумна… Була б дурною, то й не глянула б у твій бік. А так – чого ж не обкрутити єдиного сина поважної в селі родини? Дуже продумано й винахідливо… Тут і справді треба мати розум…
─ Помовч! – різко озвався Богдан Петрович. – Якщо вона тобі люба, сину, то ніхто заперечувати не буде. Матір не дуже слухай, бо вона останнім часом, як чорт у спідниці.
Ярослав вдячно глянув на батька. Потиснув йому руку і вийшов із будинку. Пані Лідія театрально закотила очі, дістала з полиці заспокійливе… Віддихалась. Спинилась біля чоловіка, що знову заглибився у газету, і помахала йому перед носом пальцем:
─ Тільки через мій труп він буде з тією дівкою!
─ Ти знову шипиш гадюкою? Скільки можна?..

***
Темна постать ковзнула вздовж похиленого старого штахетника у бік хати, що причаїлась під шатром старезного осокору. Тінь завмерла на булому тлі стіни, прислухалась. Врешті поповзла чорною гадюкою вздовж призьби. У повітрі гостро запахло бензином…
Раду заколихували теплі обійми коханого. Милий, добрий Ярко! Єдина опора й радість у її сірому житті… Навіть додому йти не хотілося. Там знову мати залигана. І злидні з кожного кутка голодними очима світять… Іноді здавалось, ніби й стіни рідного дому тиснуть, вчавлюють у землю, щоб і продихнути не могла…
Ярослав був чомусь сумний, хилив голову у важкій задумі. Бачила, що чимось стурбований, не витримала, запитала:
─ Що з тобою?
─ Та ні, все гаразд. Просто замислився.
─ Не обманюй, бо ж бачу – щось тебе гризе.
─ Дівчинко моя солодка! Усі мої печалі розвіюються, коли ти поруч. Бо ти – світлий промінь мого життя, щастя, дароване мені Господом…
Так ніжно й солодко було від тих слів! Звела погляд у нічне небо, всіяне зірками. Яка краса!.. Враз помітила яскраве зарево від пожежі.
─ Глянь, Ярку, щось горить!
Серце враз стиснули крижані лещата поганого передчуття… Підхопилась і стрімголов помчала у бік зловісного сяйва. Хлопець ледве встигав за нею…
Язики нещадного вогню спрагло заковтували рештки старого будинку. Марно бігали сусіди, пожежники. Пожежа усе поглинула…
─ Мамо!!! – Рада розпачливо кричала над тілом мертвої Люби.
Марно Ярослав намагався втішити дівчину. Тієї ночі від Ради по-живому відрізали шматок, і та рана довіку болітиме…

***
─ Куди ж ти поїдеш? – питав самим болем, пригортаючи її до грудей. – Лишайся зі мною.
─ Твоя мати мене не прийме. Вона чітко дала це зрозуміти. Житиму в тітки в Дніпропетровську.
─ Але ж це так далеко! Ми не зможемо часто бачитись…
─ Я писатиму… Постійно писатиму… І ти не мовчи. Не забувай про мене, Ярку!.. – Рада ковтала сльози, ховала заплакані очі, стискала міцно кулачки, щоб не зомліти від страшного болю, що роздирав юне серце…
─ Закінчу навчання і приїду до тебе. Одружимось. Народимо діток… Інакше – ніяк. Ми створені одне для одного, – Ярко раптом щось дістав із кишені і втиснув їй у руку.
─ Тримай моє серце в долонях. Не загуби. Куди б не занесло нас життя – все одно будемо разом. Ось побачиш…
Рада розтулила кулачок – на долоні сяяло сонцем маленьке золоте сердечко на ланцюжку. Дівчина усміхнулась.
─ Берегтиму його, як зіницю ока…
А наступного дня Рада поїхала… Забрала зі собою його сон і спокій, радість і щастя… Мов сновида, тинявся подвір’ям, з тугою вдивлявся у той бік села, де колись біліла її хатина… Ще й сліди коханої не вихололи, а він уже з надією чекав листів…
Минув місяць.
─ Знову на пошту ходив? – сарказмом дихнула мати. – Не напише вона! Навіть не чекай дурно. То така вертихвістка, як її мати покійна і баба-циганка! Казала тобі, щоб не займався з тією дівкою! Не послухав… Тепер ходиш, як у воду опущений…
─ Годі, мамо! Ти її зовсім не знаєш, а ненавидиш, ніби лютого ворога. Як тобі не соромно?! Ти ж – педагог! Де твої моральні цінності, про які в школі торочиш на кожному кроці? – очі Ярка спалахнули вогнем гніву, і Лідія Семенівна вражено замовкла.
А листів усе не було… З важким серцем Ярко поїхав на навчання. Життя остаточно втратило свої барви і перетворилось на сіре в’язке болото… Друзі дивувались, не розуміючи його раптової зміни. Став відлюдькуватим, уникав гучних компаній. На дівчат навіть не дивився. А ті сердились.
─ Таким гордим став! І не гляне. Ніби причарований…
─ Може, якась вже й причарувала…
─ Ти що?! Ярко і кохання! Не сміши. Певно, ще не народилась та, котра западе йому в серце. Він дівчат, як рукавички, міняє. А такі не вміють любити…
Та Ярко вмів. Ще й як! Навіть дихати було боляче без коханої Радки. Без її небесного погляду, усмішки, пустотливих хвильок волосся… Щовихідних летів додому, і одразу – на пошту.
─ Тітко Олю, мені немає листів?
─ Немає нічого. А хтось мав написати? – хитро примружила очі опасиста молодиця.
Та кому б знати, як не їй? Вже їх стільки віддала Лідії Семенівни, що й з рахунку збилась. А як не віддати? То ж її колишня класна керівничка… Та й навіщо Ользі чужі клопоти? Нехай самі розбираються. У кохання вона вже давно перестала вірити. Відтоді, як чоловік-гуляка вперше засвітив їй ліхтар під оком. Так і Ярко про все забуде… Подумаєш: велика цяця та Рада! Цей вродливий юнак такими, як вона, греблю гатитиме. Ось побігає трохи, помучиться – та й по всьому… А Лідія Семенівна правильно робить. Такій поважній пані і невістка достойна треба. А не якась злидня нещасна…
Ярослав не йшов додому – ногами плутав. Отак би зараз пірнути у Чортів вир, що на їхній річці безупинно крутить, і не виринути. Аби одним махом усі страждання скінчились…

***
─ Ярославе Богдановичу! – у кабінет зазирнула секретарка Ніна. – До вас клієнт. Назвалась Анастасією Рудьковською. Каже, що ви разом навчались…
─ Проси, – відірвався від паперів і послабив краватку.
Така задуха! Найбільше дратує цей стильний діловий костюм, за який віддав чималі гроші, аби належним чином підкреслювати статус найкращого адвоката в місті. Тепер умлівав від спеки. Врешті не витримав, скинув піджак і полегшено зітхнув. У двері постукали. Глянув. На порозі стояла його одногрупниця Настя.
─ Привіт! – радісно усміхнувся. – Проходь. Дуже радий тебе бачити!
Витончена і вродлива молода жінка сіла в крісло навпроти. Театрально закотила очі:
─ А ти зовсім не змінився! Такий стиляга, як і раніше. Досі холостякуєш? – вона красномовно вказала очима на відсутність обручки на його підмізинному пальці.
─ Так. Не щастить мені в особистому житті, – Ярко іронічно вигнув брови.
─ Значить, ще все попереду… Я прийшла до тебе у справі. Немає більше до кого звернутись. Почула про молодого хвацького адвоката, навіть не здогадувалась, що це ти. Круто піднявся – нічого сказати! Так от… У мене, точніше – у мого чоловіка, виникли деякі проблеми. Потрібна хороша юридична консультація…
Вона розповідала. Ярко слухав. Темнів на виду з кожною хвилиною. Он воно що! Накрався людських грошей, а тепер хоче руки вмити?.. Узявся постачати через свою фірму вживану військову форму хлопцям на фронт. Волонтери зібрали велику суму грошей, віддали йому і стали чекати на товар. А той аферист згорнув свою діяльність і тихцем змився за кордон… І ось тепер дружина слізно благає допомогти…
─ Ти теж була в курсі його викрутасів? – глухо спитав.
─ Так. Але я казала Ігореві, що добром це все не скінчиться. Треба мати везіння. Он інші мільйони крадуть – і з рук сходить. А ми лише раз спробували – і то не вдалось…
Ярослав вражено обвів поглядом її бездоганно виліплену фігурку в дорогому вишуканому одязі, спинився на золотих масивних прикрасах, дизайнерській сумочці… Врешті голосно зітхнув. Аж папери на столі заворушились.
─ Я не братиму участі у брудних аферах. Ти прийшла не за адресою. До побачення, – він натиснув кнопку виклику: – Ніно, проведіть гостю, вона вже йде…
Настя скривилась, мов від лимону. Істерично засміялась:
─ То ти, значить, білий і пухнастий? Дуже правильний і чесний? Чого ж тут сидиш? Іди теж воювати… Чи ліпше тут в цьому кріслі? Мораліст!
Коли за нею нарешті зачинились двері, Ярко полегшено відкинувся на спинку крісла. У одному Настя права: не можна сидіти, склавши руки, коли ворог бере за горло!..

***

Який нескінченно довгий день! Рада втомлено зітхнула і провела рукою по обличчю. Скроні пульсували болем. Дві складні операції, кожна – по чотири години. Хвала Господу, хоч вдало минули. Усе, від неї залежне, зробила. Далі – справа часу…
Заварила чаю із мелісою та лимоном. Не завадить трохи заспокоїтись, зняти напруження. Гріла долоні гарячим горням і вдивлялась у осіння барви за вікном. Скільки золота розлито довкола! Скільки чару дивовижного… Так було й тієї осені. Далекої і незабутньої. Коли стояла в багрянім шатрі осінніх дерев і плакала. Бо від коханого Ярка – жодного листа, а під серцем – їхня дитина… Такий розпач накочувався, що хоч з мосту та в воду… Тітонька Марія, материна сестра, яка опікувалась дівчиною, немов рідною дитиною (власних не мала), помітивши, що з племінницею зовсім кепсько, спитала прямо:
─ Радо, ти вагітна? Бачу, що місця собі не знаходиш. Аж змарніла на виду…
Дівчина кивнула й розридалась.
─ І чого ти плачеш? – Марія обійняла її за худенькі плечі. – Про дитинку подумай.
До розмови долучився ще й тітчин чоловік, заступник головного лікаря місцевої лікарні, Роман Владиславович:
─ Ніяких хвилювань і сліз! Заспокойся, дочко. Ти повинна виносити і народити здорового малюка – і собі, і нам, старим, на втіху. Разом на ноги дитину поставимо. І ні про що не переживай. Вчитимешся на лікаря, як і мріяла. Я допоможу тобі з цим…
Витерла сльози, вдячно усміхнулась. Вони навіть не спитали, хто батько дитини… Але це було вже й не настільки важливо. Ярослав викреслив її зі свого життя. Але вона сильна! Не пропаде. Усім докаже, чого варта…
Нині Рада Станіславівна – шанований і знаний хірург області. Зуміла втілити ж реальність усі свої мрії. Рятує людські життя і просить Бога лише про одне: аби в її любої донечки Ліни, котра через рік вже закінчить школу, була добра доля…
Смакувала духмяний чай і відчувала, як втома відступає. Її зміна закінчується о двадцятій. А до того часу ще треба зробити вечірній обхід.
─ Радо Станіславівно! – зазирнула в кабінет стурбована медсестра. – Там привезли пораненого з фронту. Дуже важкий. Доставляли гелікоптером. Ще троє бійців при тямі, а цей дихає через раз.
Рада мчала лікарняним коридором до приймальні. Перше, що побачила, – закривавлені простирадла, понівечені тіла. Господи, коли ж скінчиться ця клята війна?! Кілька днів затишшя – і знову все починається. Тиждень тому вони дві доби не спали, рятуючи життя пораненим. Бо місцевий госпіталь не справляється. Там вже поранені на коридорах лежать… Як страшно й боляче від того, що коїться в країні…
─ Ось він, той чоловік! – показала медсестра.
─ Поранення у груди. Ще кілька осколків застрягло в черевній порожнині, – коротко описав ситуацію черговий лікар.
─ Готуйте до операції. Швидко! – скомандувала Рада…
… Сьогодні знову приїде додому близько опівночі. Дочка вже спатиме. Їй не звикати до того, що мама днями й ночами на роботі. Ліна й сама хоче бути лікарем. Гнітить лише те, що вони мало часу проводять разом. Навіть у вихідні Раду викликають на роботу. Добре, хоч бабуся Марія з дідусем Романом навідуються.
Від утоми Рада ледве трималась на ногах. Подякувала асистентам за гарну роботу. Ще раз пильно придивилась до обличчя воїна, котрому врятувала життя. Забинтоване, але таке знайоме! Може, коли загояться рани й зійдуть гематоми – впізнає, хто він?..
За кермо сідати не ризикнула. Чекала таксі і знову подумки верталась до пораненого чоловіка. Звідки вона його знає? Дивина та й годі…

***
Лютий біль шматував понівечене тіло Ярка. Життя поволі витікало багряними цівками крові і всотувалось у чорну від кіптяви землю… От і все. Його земний шлях добігає завершення… У спалахах затуманеної свідомості чітко й виразно бачив небесні очі янгола. Вродливого й разюче схожого на єдине кохання усього його життя… Радо… Радко… Як хочеться пригорнутись до тебе у останню мить!..
Отямився в сліпучо білій палаті. Гострий запах ліків вдарив у ніздрі. Тіло нестерпно боліло.
─ Як почуваєтесь? – молоденька медсестра зазирнула йому в обличчя. – Зараз покличу лікаря…
Запалені очі боліли так, ніби хтось різав їх лезом. Денне світло гостро впивалось у зіниці. Ліпше закрити… Двері тихенько відчинились.
─ То як тут наш козак? Молодцем? – тиша розсипалась під звуками рідного й найдорожчого у світі голосу.
Із неймовірним зусиллям розплющив очі. Перед ним стояла… Рада…
─ Радко… Це ти? – сльози потекли неголеним обличчям. Ледь не задихнувся від радості.
Жінка здригнулась. Вражено замовкла. Її великі сині очі застигли у німому питанні. Раптовий здогад осяяв обличчя. Серце стрімко шугнуло вгору і впало зраненим птахом…
─ Ярко… – ледь чутно шепнула і взяла його за руку. – Ярко…
Вона стояла і плакала. Дрібно тремтіли руки, коли торкнулась бинтів на його обличчі.
─ Усе буде добре. Біль мине… Ти житимеш, – шепотіла тихенько.
─ Не мине, Радо. Він навіки оселився у моєму серці… Ти зникла з мого життя і забрала з собою радість…
─ Я ж писала тобі… Але відповіді не було…
─ Писала? Я жодного листа не отримав. А куди тобі надсилати – не знав. Ти ж не дала адреси… Наші шляхи розійшлись. Думав, ніколи більше тебе не побачу… Добре, що сюди потрапив…
─ Що це ти кажеш? Ледь не загинув…
─ А що мені життя – без тебе?
Притихли. Вслухалися лише у биття сердець один одного. Ярко застогнав.
─ Тобі погано. Скажу медсестрі, щоб поставила крапельницю і вколола знеболювальне, – підвелась, щоб іти.
─ Побудь зі мною.
─ Я навідаюсь після обходу. А тобі треба поспати, – Рада усміхнулась крізь сльози і вийшла з палати. Серце вискакувало з грудей. Тихенько! Не треба так хвилюватись. Ви ж зустрілись нарешті… Засміялась власним думкам. Рука підсвідомо потягнулась до тоненького золотого ланцюжка із сердечком. Усі ці роки вона не знімала подарунок Ярка. І понад усе вірила в омріяну зустріч…

***
Висока сива жінка чекала на Раду біля кабінету.
─ Лікарю, як мій син? – запобігливо зазирнула в обличчя Раді.
Аж відсахнулась від несподіванки. Лідія Семенівна вклякла. Гримаса злості поповзла її постарілим обличчям.
─ Ти?!
─ Ярославу Богдановичу зробили операцію. Зараз він почувається краще. Можете його навідати…
Дивилась услід його матері, прислухалась до власних відчуттів: ні образи, ні болю, ні гніву – нічого не лишилось у душі. Лише кохання до Ярка, що спалахнуло ще з більшою силою…
─ Що ця жінка тут робить? – Лідія Семенівна звузила очі й дихнула злістю.
─ Вона врятувала мені життя, мамо. А ти все одно невдоволена. Ліпше було б, якби помер? – Ярко втомлено зітхнув і відкинувся на подушку. Матір не змінити! А на схилі років стала ще гіршою…
─ А далі як?
─ Більше розлучатися ми не будемо. До речі, хотів тебе запитати: не знаєш, куди поділись Радині листи?
─ Не маю уявлення.
Недовірлива саркастична посмішка промайнула обличчям чоловіка.
─ Добре, мамо. Минулого вже не повернути. Єдине, що попрошу, – не втручайся в моє життя. Домовились?
Лідія Семенівна невдоволено стиснула й без того вузькі губи. Промовчала. А що сказати? Не зможе вона пересилити в собі ненависть до цієї дівки! Якби могла – задушила б власними руками… Але ж вона живуча, та змія! Тієї ночі думала, що дівчисько зі своєю матір’ю-пиячкою у вогні спопелились. Облила ж щедро їхню халупу бензином… А вона, сучка, вижила… Затулила собою увесь світ Яркові… І знову вималювалась на горизонті. Ото вже циганське кодло! Де тільки видерлось на їхню голову? Бодай би під землю запала та Рада…

***
Із зали реєстрації шлюбів вийшов невеличкий гурт людей. Високий вродливий чоловік, накульгуючи, вів під руку гарну чорняву жінку. З її небесних очей струменіло таке кохання, що годі й уявити. А поруч із парою крокувала струнка красуня – плід їхньої юнацької любові. Усміхалась радісно, коли батько раз у раз цілував маму і не випускав її руку зі своєї великої долоні.
─ Ти просив берегти твоє серце, – тихо шепнула Рада, втискаючи йому в руку золотий ланцюжок. – Ось воно…
─ Візьми собі. Так надійніше, – засміявся Ярослав і ніжно поцілував кохану дружину.
Звів погляд у небо. Блакитний простір сяяв сонцем. І єдине, чого в цю мить найдужче прагнув усією душею, – аби на великій українській землі запанував мир. Бо наш народ за всі віки вистраждав бути щасливим…

Ірина Ясінська.

Leave a Reply

Your email address will not be published.