Без любові до дітей не можна працювати вчителькою. І це не перебільшення, а свята правда. Кажуть, на відстані років маліє село і маліє хата, в якій народився. Та не маліють спогади про населений пункт, в якому мрія перетворювалась в дійсність. Не маліє відчуття радісної бентеги, коли, під’їжджаючи до села, бачиш на зеленому пригірку біленькі хати, що восени прислухаються до журавлинного курликання, а навесні – до лелечого клекоту. Та й самі вони немов намальовані теплим лелечим крилом.
Буваючи у Джурині, де свого часу мені довелось закінчувати місцеву десятирічку, завжди добрим словом згадую шкільних друзів, учителів, нерозквітле, але осяйне кохання тощо. Перед очима також завжди постає незатертий образ класного керівника – Михайлини Іванівни Баран, якій зозуля вже накувала 84 роки. Михайлина Іванівна – в минулому сільська вчителька, викладачка української мови і літератури, народилася 9 квітня 1929 року в селі Джурин нашого району в родині сільського коваля Івана Семеновича (1888-1964) і Анастасії Семенівни Братків (1894-1966) (з дому Цепенда). Була останньою, 6-ою дитиною. Найстарший брат Ярема Братків (1914-1988) працював і помер у Чорткові, сестра Євгенія Нагірняк (1926 р. н.) довгі роки разом зі своїм чоловіком Остапом (1929-2006) пропрацювала в Чортківському медучилищі.
Троє дітей померло маленькими: сестра Ярослава (1918), брат Євген (1921-1925), сестра Стефа (1924-1925).
В школу пішла за панської Польщі в 1936 році, а 7-й клас вже закінчила за німецької окупації в 1943 році. Рік провчилася у торговельній школі в Чорткові, а в 1944-му поступила вчитися в Чортківське педучилище, яке закінчила 1948 р.
Працювала у селах: Базар (1948-І950), Палашівка (І951), Слобідка-Джуринська (1952-1954), тут рік була директором школи, Полівцях (1954).
1953 року вийшла заміж за Михайла Васильовича Барана (1928-1996), родом з Палашівки. І в 1954 році поїхала до чоловіка в Приморський край, де Михайло служив офіцером в армії. Там пробула з ним до 1958 року. На ст. Платоновка Приморського краю 1955 року в сім’ї народився син Олександр.
1958 року Михайло Баран демобілізувався з армії й повернувся у рідне село Палашівку, де став головою сільської ради. Михайлина цей, 1958 рік, пропрацювала в школі с. Палашівка, а вже з 1959 року її перевели у село Полівці, де вона пропрацювала до 1966 року.
З 1960 року Михайлина повернулася до своїх батьків у Джурин і доглядала їх до смерті.
1961 року в сім’ї народився другий син, Євген.
З 1966 року до виходу на пенсію у 1984 році Михайлина Іванівна працювала учителем української мови і літератури Джуринської середньої школи. Ще 2 роки після пенсії, на прохання дирекції, вона працювала в школі.
Зараз проживає в селі разом зі старшим сином Олександром і невісткою Галиною. Молодший син Євген – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Прикарпатського Національного університету ім. Василя Стефаника, відомий критик і літературознавець, голова Івано-Франківської обласної організації НСПУ, заступник головного редактора літературно-мистецького журналу “Золота ПЕКТОРАЛЬ.
Тішиться на схилі літ Михайлина Іванівна невісткою Марією та онуками: Євгенком та Юлею.
У короткій біографії високого гарту навчительки не помістити усіх важливих штрихів її долі, багатьох розповідей про випробування і щасливі миті життя цієї мудрої і мужньої жінки-матері, берегині. Але вона виховала цілу плеяду учнів, які безмежно дякують їй за добру науку і пам’ятатимуть її славне ім’я до кінця своїх днів. Одухотворене обличчя Михайлини Іванівни, здається, завжди випромінювало і випромінює світло, добро і ласку. Вона любила учнів і учні їй також віддячувались своєю любов’ю. Якоюсь душевною красою і ліричністю завжди віяло від цієї жінки. Жодного разу ми не бачили її похмурою і роздратованою, її тихий голос спонукав до осмислення життя, прочитаного матеріалу. Інколи дивуюсь, звідки і по сей день в неї стільки енергії, любові до життя та людей. Не раз підбадьорливо всміхнеться, зазирне співчутливо в очі і стає легше на душі.
У цій сім’ї вже багато років бережуть традиції свого роду, з теплотою ставляться одне до одного. Ця мудра жінка, вправна господиня, натхненна працівниця до цих пір зберегла любов до українського художнього слова. І цю любов вона прищепила своїм дітям і учням.
Нехай Ваше добре серце, Михайлино Іванівно, повниться любов’ю і радістю нині, і повсякчас.
Володимир ПОГОРЕЦЬКИЙ.
На фото: Михайлина Іванівна з синами Олександром та Євгеном.
Травень 1997-го року. Із сестрою Євгенією Нагірняк.
1 жовтня 2006-го року. На могилі батьків – Івана та Анастасії Браткових.