Перед прочитанням якого-небудь твору мені подобається знаходити якусь інформацію про автора, адже деякі життєві фактори письменника можуть зовсім по-іншому розкрити якісь деталі сюжету.
Назарій Вівчарик — письменник, журналіст, лауреат Всеукраїнського конкурсу кращих творів на сільську та аграрну тематику ім. Григора Тютюнника (2017 рік). Родився і виріс у місті Сміла, що біля Черкас в сім’ї відомого журналіста Олександра Вівчарика.
Відверто скажу, що не є шанувальником бойовиків, але Назарій Вівчарик у “Потривоженому злі” таки похитнув мою нелюбов до цього жанру. Книга написана у вигляді бойовика, трилера, містики з елементами соціалки однозначно вартує уваги більшості (якщо не всіх) читачів.
Отже, перейду вже безпосередньо до твору. А почну я з сюжету. Ні, я не збираюсь вам переповідати про що там йде мова і як розгортаються події, вже краще самі прочитайте і порівняйте мої описані тут враження зі своїми. Отож, сюжет…
Сюжет твору є настільки динамічним, що йому б могли позаздрити найвідоміші голлівудські сценаристи. Автор навіть не дає можливості читачам перевести подих від насичених сцен як знову нашпиговує твір несподіваними поворотами. Також Н. Вівчарик майстерно створює персонажів, вони виходять у нього “живі”, викликають співчуття, гнів, співпереживання та купу інших почуттів. Один на одного не схожий, кожен є унікальним і неповторним. Між собою легко відрізнити персонажів. Просто можна пройнятись симпатією або співпереживанням до котрогось з них, але забудьте про це. У цьому творі НЕ можна прив’язуватись до персонажів! Будьте готові, що їх уб’ють і не важливо: добрий був він чи поганий, усіх чекає смерть. Ось так все позитивненько.
Насправді, жарти в бік, поговоримо по-суті. Чим цікавий цей твір? Усім відомо, що персонажі, герої, дійові особи є найважливішою складовою твору. Беззаперечно, “живі” персонажі Н.Вівчарика є величезним плюсом йому як письменнику, бо він зміг їх змалювати так аби ми вірили кожному слову його творінь. Також дійові особи твору надзвичайно важливі ще й тому, що в залежності від їх взаємовідносин вибудовується вже безпосередньо і сам сюжет.
Головним героєм “Потривоженого зла” є Микола, навколо нього і розгортаються усі перипетії, події та інші герої твору. Такий тип сюжетних зв’язків називається концентрична структура, коли навколо одного героя розвивається увесь сюжет твору.
Також хочеться відзначити, що не лише сюжет тримає читача до останньої сторінки, а й техніка автора. Відверто скажу, що була здивована, адже таку високу техніку написання художнього твору зустрічала останній раз у творах Василя Шкляра (і повірте мені, це величезний плюс і особистий “респект” авторові від мене, адже форма творів Василя Миколайовича з художньої точки зору надзвичайно художньо насичена (вибачте за тавтологію), приємна для ока). Серед художніх прийомів яскраво можемо вирізнити контраст війни з її жорстокістю і кровожерливістю з мирним життям, також зустрічаємо такий прийом як антиципація — вона присутня на початку деяких розділів (спочатку змальовується смерть персонажа, а потім оповідається історія гибелі).
Варто ще звернути увагу на концепцію спільного локусу — гуртожиток № 13. Чортова дюжина. В цьому місці й справді відбуваються усі ключові події твору і вони далеко не райдужні, скажімо так.
Автор створив собі просторе поле для творчості — один головний герой, десять другорядних, дванадцять епізодичних та ще жменька тих, що майже не згадуються у творі. У такій кількості змальованих доль, характерів та навіть говірок легко потонути, загубитись або навіть втратитись. Чи вдалося оминути такої участі Н. Вівчарику, я пропоную вам дізнатись самим.
Відзначу лише те, що авторові вдалося трохи зачепитись і за мою душу одним із своїх персонажів. Ні, це не Микола (він, звичайно, класний, я також переживала за його долю, але все ж). Персонаж Пилиповича — власника двох кімнат у гуртожитку, колишнього податківця, батька наркомана — є прикладом справжньої людської жертовності. Він поклав своє здоров’я, свою кар’єру, а згодом і життя на марні спроби вилікувати свого нікудишнього сина від наркотичної залежності. Персонаж Леоніда — “афганця”, колишнього вояку, алкоголіка — гарно зображений з точки зору зламаної долі. В нього геть стерлась межа смерті:
“Коли його забирали на війну, він не пручався, а навіть радів, що зможе чимось прислужитися країні. Йому було начхати на те, що він їде вбивати собі подібних”.
Також у “Потривоженому злі” підняте таке наболіле мовне питання у нашій країні:
“Порозумітися з якоюсь войовничою російськомовною касиркою було важче, ніж у Ростові. У російському місті не було питань, а тут сердита жінка за склом перепитувала прізвище, напрям руху і, взагалі, якось одразу була налаштована проти україномовного пасажира”.
Однозначно твір вартує вашої уваги, кінець дає нам надію на продовження цієї історії. То ж, я особисто буду чекати, мене зацікавила ця історія знедоленого Миколи, який бореться один проти бандитів, захищаючи розробки батька.
Анастасія Скурська