Народився Ігор Погорілий 4 квiтня 1953 року в селi Слов’ятин Бережанського району на Тернопiльщинi. Закiнчив Сумське ВАКУ. В Республiцi Афганiстан з лютого 1986 року. Майор, командир артдивiзiону, служив у вiйськовiй частинi пп 51884. Брав участь в бойових операцiях.
24 червня 1986 року пiд час маршу одна iз САУ дивiзiї, на якiй перебував майор Погорiлий, пiдiрвалася на мiнi. Ігор Погорiлий загинув. За мужнiстъ i вiдвагу нагороджений орденом Червоноi Зiрки (посмертно). Похований на сiльському кладовищi в селi Нараїв Бережанського району.
Як6и я мав крила, я б полетiв сьогоднi разом з журавлями на Україну, до тебе, моя люба Софiйко, до наших дiточок, Миколки i Зорянки, i бiльше вже нiколи сюди не повертався. Тiльки той, хто перебув у цьому пеклi два роки, мене зрозумiє – як тяжко болить серце пiд час розлуки за рiднокраєм. Рахую днi до закiнчення своєї служби в Афганiстанi i мрiю якнайскорiше побачити вас, нашi озера на Тернопiллi — тихi i лагiднi, добрих i просто- душних подолян…»
Володимир Погорецький «Данина пам’яті».
Лицар честі
«Якби історія мала голос,вона би голосила».
Валентин Доміль.
Ростуть у Бережанському лісі три кряжисті дуби, купно, як брати. І якогось літа три хлопчаки-приятелі побратались під ними, кожен закопав під «своїм» деревом записку. А в ній – заповітне бажання…
Уже ніхто не розкриє тих давніх юначих секретів, дуби шумлять, як шуміли, а друзі один за одним відійшли у вічність. Ігор – найпершим. Він завше був особливим, не лише через те, що син директора школи, ерудит, винахідник і мрійник, що вірний у дружбі, що мав загострене відчуття справедливості… Він осявав кожного, кого любив, наче носив у собі сонце.
Софійка була восьмикласницею, коли її огорнуло світлом його почуття. На першому побаченні подарував шишку. Згодом – на равликовій «хатці» намалював сузір’я Великої Ведмедиці й, показавши на одну зірку, сказав, що де б вони не були, кожен, знайшовши її поглядом у нічному небі, подумки привітається з іншим…
Софія Володимирівна досі вглядається в їхню зірку, як вглядалася за дівоцтва. Вступила на історичний факультет Львівського університету, а він змалку хотів бути військовим. Ідеаліст, романтик за світосприйняттям, усім вихованням, усім стремлінням палкої натури, усією чистотою помислів був готовим до подвигу. Життєвого, духовного, подвижницького чи буквального – захищати Батьківщину. Ці неповторні простори від рідної Сумщини до тепер уже свого Тернопілля. Захищати від лиха усе і усіх, і її, свою Сонечку…
Йому дуже личила військова форма, проте вона, дитина національно-свідомих батьків, просила, щоби приходив на побачення у цивільному. Доля відміряла їм десять років щасливого подружжя. Десять років і один день…
Де б не був, приходив додому з букетиком квітів для неї. Особливо любив польові – волошки та маки. І в Німеччині, й у Киргизії, де служив, Погорілі мали багато друзів. Любив гостей, святкові застілля, проте завше різко обривав спроби попліткувати: «про відсутніх – не балакають». І коли Софія дорікнула йому, що друзі, мовляв, можуть образитися, сказав, що у їхньому домі ніколи ніхто нікого не обмовлятиме, порядні люди до них прихиляться, а непорядних не треба!
А ще міг прийти зі служби й попросити: «Сонечко, завтра вареників, ще чогось нашого, українського, зготуй, я приведу солдата на обід, чомусь захандрив земляк, усе йому з рук валиться…». А то якось прислав посильного, щоби дружина зібрала всю теплу білизну (сам ніколи не піддягав під форму, в нечасті відпустки відвозив батькам), бо холодно солдатам на посту… Це було в Киргизії, і це було не за Статутом, а за совістю.
Вона його так любила, так хотіла, щоб він відчував те…
Якось помила й почистила йому чоботи, завше ретельно слідкував за собою, а того вечора був дуже втомлений, заснув, ледь прилігши. А з ранку, замість подякувати, підійшов, охопив долонями її сяюче втішене личко, й дивлячись якось так глибоко, начеб не в очі, а в серце, сказав: «Пам’ятай, Сонечко, дружина ніколи не повинна опускатися до рівня чоловікового взуття».
Ігор завжди піклувався про неї, донечку Зорянку, маленького Миколку так, ніби всі вони діти. Виходячи з дому, завжди нагадував: «Не забудь – світло, газ!». Її ображала деколи аж дратувала ця надмірна опіка, бо й листи закінчувались тим же напуттям: «пам’ятай – світло, газ».
Господи, якби то знаття! …Тої червневої ночі страшенно хотілося спати, а Миколка плакав і плакав, і не було сили не те, що встати, заспокоїти, а й поворухнутися. Як із підземелля долинав той плач до затьмареної свідомості. Уже й не чула, як вибивали двері, як виносили її та дітей із палаючої квартири… Замкнуло розетку… Сусід – офіцер, ідучи з нічного чергування, побачив пасма диму із-під їхніх дверей… А вранці, отямившись у лікарні, побачила, що в палату входять військові, й зрозуміла – Ігор! Нема Ігоря…
Двадцять третього лютого, на День радянської армії, вони одружилися. А через 10 років, 24 лютого, зранку він поїхав. Назавше. В Афганістан.
Ніхто із рідних не знав, що його туди посилають. Вони ще поїхали до батьків, на Тернопільщину. Ті тішилися онуками, Миколку ж іще не бачили… Ігор ходив до дуба, обходив усі околиці. «Дивно, – казав їй, – знаєш, Сонечко, я бачив уві сні, що стою на узгірку, а село, як на долоні, і батьківське обійстя перебудоване, так самісько, як зараз, і стіни пофарбовані рожевим… Як все це дивно збігається! Так начеб прозирнув у майбутнє…»
А як прощались із батьками, Софія знемагала від притамованого плачу, а він владним поглядом велів мовчати, не тривожити матір. Не виявляв ні розпачу, ні жалю. То була не його війна, але то була його робота, його обов’язок. А вона дружина офіцера. В останній їхній вечір, коли вона укладала валізу, а Ігор бавився з дітьми, їхній однорічний син пройшов кілька кроків. Сам. Уперше! Тримався за стільця й сміявся, озирнувшись до тата. І тоді Ігор сказав їй: «Як наш Коля виросте, зроби усе можливе, щоб не дозволити йому вступити до військового училища. Обіцяй мені це». «Та, що ти вигадуєш, – боронилася вона, – сам йому не дозволиш!» А сама терпла від лихого передчуття й не могла надивитися в його дивовижно блакитні, завше сяйливі, а тепер наповнені слізьми очі. Він теж… передчував?…
Мабуть, міг вижити. Офіцерів у тій війні полягло не так уже й багато.
…Командирська «самоходка» завжди – у хвості колони. А мости, як правило, заміновані… Майор Погорілий несподівано для всіх скомандував: «Дивізіон – стоп!» І «самоходка» виїхала на міст…
…І Софія, і діти досі відчувають незриму Ігореву опіку. Так багато в світі не розгаданого… Я не знаю, котра зірка, може, Альтаїр, може, Дубхе, бо найяскра-віша у Великому Возі, об’єднувала два люб-лячих серця. Шукаю сузір’я в глибокому небі й приходить на думку Сенека: «…ті, котрих ми вважаємо мертвими, тільки пішли вперед…»
Ірина Дем’янова.
