Петро Сорока продовжує працювати над прозовими творами. Ніхто, зрозуміло, немає наміру вимагати від письменника врахування зауваг, та висловити їх – святий обов’язок читачів, якщо такі з’являються. Під такими тут розуміємо критичні зауваження. Тепер поговоримо про поетичний доробок Петра Сороки. Тим паче, що він таки є помітним.
Вогонь душі у пісню перелив
Якщо говорити про Петра Сороку з Тернополя, то не буде перебільшенням сказати, що він належить до літературних «багатоверстатників». Поміркуйте, зрештою, самі. Мабуть, поціновувачі його таланту пам’ятають гострі та вдумливі рецензії на книги українських авторів в різних виданнях ще у 80-их рр. минулого століття. А в літературі він дебютував збіркою сатири і гумору «Секрет довгожителя», основу якої склали гуморески та пародії. А ще у доробку талановитого письменника є монографії, твори для дітей, ліричні поезії, поеми, повісті, оповідання, переклади. І, звісно, денники, про яких неодмінно згадує кожен, говорячи про творчість літератора з міста над Серетом.
І про кожен його доторк до того чи іншого жанру можна говорити багато. З цим, безперечно, згодяться всі. Ми теж підемо цим шляхом. І почнемо з денників, які письменник продукує з 2000-го року. Важко, напевне, однозначно щось сказати про їх витоки. Усе життя він вів щоденники. А ще десь понад 15 років тому з’явилися антиповісті. Пригадується, що за одну з них письменник отримав міжнародну літературну премію, і нинішні денники можна вважати чимось середнім між ними. Зумисно не робимо різниць, між інтроверсійними і літературними. Бо вище згадане стосується обох підвидів жанру. Приклад? Будь ласка! «Маємо пам’ятати: якби Господь хотів, то всіх поставив би на коліна, але Він, очевидно, хоче, щоб наша любов, подив, за милування Божим світом зігнули наші коліна», це з інтроверсійного денника «Єдиним серцем й устами». А ось цитата з літературного денника «Застиглий вогонь»: «Якщо пишеш книгу, потрібну тобі, то вона виявиться потрібною іншим». Афористично? Так! І як усе це не може бути логічним продовженням крилатих висловів, котрих є так багато в антиповістях? Нагадаємо хоча б деякі з них. Ось приміром, у «Синах сонця» є таке: «Людина прекрасна, якщо у неї усміхнена душа». Чи ще знаходимо таку цікаву думку, цього разу з антиповісті «Обабіч видимого»: «Чим довший вік, тим невмолиміше вічне». Наголос на афористичності у даному випадку є досить помітним. Здавалося б, що на цьому фоні є твердження самого Петра Сороки про обачливе ставлення до афоризму, як до жанру. Але такий висновок є поспішним. Письменник з власного досвіду знає, що не можуть вони, крилаті вислови, бути такі самі собою, а органічнішою є їх поява поміж буденними словами, хіба немає логіки у такому думанні? Розмисли про денники продовжимо ще одним міркуванням. Написане у них – своєрідний відбиток настрою і цим є дуже цінний. Але водночас нас не покидає думка, що не варто, мабуть, із твору у твір повторюватися. Говоримо про це, маючи на увазі ці всі нюанси. По-перше, немає сили, котра б зупинила продукування нових текстів цього жанру. І до читачів приходитимуть нові денники. Якщо не окремими виданнями, то зі шпальт різних часописів. По-друге, а, можливо, настане час, коли автор сам збере під однією обкладинкою найкращі з попередніх денників. Принаймні, автори цих рядків давно чекають такого кроку від Петра Сороки. Може, це посприяє більшій популярності, хоч зараз вони й так мають найбільшу прихильність в його доробку? Денники, звісно відносимо до прози, хоча деяка доза літературознавства та міні-рецензії не дають можливості для однозначного твердження. Але у творчості тернополянина є добротні тексти без усіляких «ізмів». І насамперед це стосується повістей та новел, які літератор сам іноді називає «одробинами». Про окремі з них й поговоримо. Скажімо, свого часу письменник видав дві повісті під однією обкладинкою, об’єднані темою футболу, «Мій ворог – Хасан» є річчю, яка дотична до реальності , бо в її основі – спомини про армійську службу. «Володар часу» просякнутий фантастикою. Але хіба ці протилежності мають значення , якщо вдалося передати почуття. Поміркуймо далі. Нерідко у періодичних виданнях та в окремих книгах зустрічаємо малу прозу краянина. Різні вони: драматичні, іронічні. Можна, напевне, застосувати й інші визначення… Але є й те, що об’єднує. Усі «одробини» позначені вдивлянням в житейські ситуації, що не може не радувати. Але поряд з тим існує небезпека. Якщо, приміром, у творах «Берези невинні» і «Товариський суд» авторові вдавалося піднятися (і над собою теж!) за рахунок своєрідних узагальнень – осмислень та діалогічності, то цього, як не прикро не скажеш про «Перелом зі зміщенням» чи «Бабу Дитинячку». Не заперечуємо, що ці твори є хорошими замальовками з натури. Але до рівня уже згаданих добротних творів вони не дотягують, хоч, можливо, і не варто було б дорікати письменникові. Мовляв, працюється йому так, як працюється, і вже це є відрадним.
Що ж? Така позиція має право на існування. Але є й зворотна сторона медалі. Петро Сорока продовжує працювати над прозовими творами. Ніхто, зрозуміло, немає наміру вимагати від письменника врахування зауваг, та висловити їх – святий обов’язок читачів, якщо такі з’являються. Під такими тут розуміємо критичні зауваження. Тепер поговоримо про поетичний доробок Петра Сороки. Тим паче, що він таки є помітним. Важливо, що перед нами постають не просто вправні рими, а й глибока зануреність почувань, без котрої жанр немислимий. «Добре, що є потреби знову бути в полі, там, де багато неба, де не мовчать тополі… все це в душі навіки і на землі тримає. Щастя, мабуть, невелике. Тільки чи більше буває?» «Я люблю ці галицькі містечка, де нема ні щастя, ні пуття. Навіть тінь надтріснутого глечика зраджує моє серцебиття». Ніхто, очевидно, не буде заперечувати, що ці рядки є привабливими. Чимало видатних строф можна знайти також у книзі «Лісові псалми». Чи не кожен твір – роздум над явищами природи, спілкування з якою додає збирачу гілок – літер життєвої і творчої енергії. Але те, що останнім часом від вдається до медитації над красою навколишнього світу, зовсім не означає, що поетоминає інші теми. Звернемося хоча б до вірша «Останній автопортрет Шевченка». Які в Шевченка очі молоді, хоч скупані в такій страшній біді, в кріпаччині, в солдатчині, нужді. Та, як душа, незгасно молоді». Та існують й вірші, які є чимось середнім між цими двома берегами віршотворчості. Саме до таких відносимо присвятну лірику. «А сьогодні тиша і благодать. І багряні клени, як комети. І мишачі душі відлетять без печалі на нові планети». Це – з присвяти письменникові Василеві Трубаю. «Ліс горить край нашої оселі, розливає сяйво золоте. Скоро Бог осінні акварелі домалює – й снігом замете». Наче й немає нічого надзвичайного у катрені з присвяти Зоряні Лановик, а не перестаєш дивуватися вмінню автора бачити незвичайність у звичному і неповторно передати їх бентежними словами.
Ці ж думки виникають і тоді, коли думаємо про поеми Петра Сороки. Знову мусимо говорити, що автор пропускає крізь призму свого осмислення буденні факти, але в результаті виходить щось неймовірне до подивування. Зокрема, в таку ситуацію потрапляємо, перечитуючи невеличкий фрагмент з поеми «Княжна Репніна розповідає Марку Вовчку про Шевченка», де є такі проникливі рядки: «Яким він був, хіба я знаю, Боже, хоч мало з ним не стали до вінця. Та де той смертний, що сказати може: «А я Шевченка вивчив до кінця?»» Як бачимо, поетові вдалося описуванням звичайної ситуації передати незглибимість Кобзаря, про яку усі говорять, часто – густо вдаючись до заяложених слів. Роздумування над ліро-епікою краянина змушує мовити про пласт спілкування. Вже хоча в тому, що в доробкові є присвяти таким цікавим особистостям як Павло Вольвач, Раїса Лиша, Надія Степула, Дмитро Кремінь… Та й припадань до інших майстрів слова вистачає. Згадаємо хоча б про присвяти Василеві Захарченку, Лесі Білик (Галич)… Не дивно, що з пера краянина з’явилася присвята художникові Дмитру Стецьку. На цьому тлі, мабуть, зрозумілим є те, що про доробок краянина тепло відгукувалися Богдан Чепурко, Людмила Литвинчук, Олександр Стусенко, Степан Процюк, Тетяна Дігай… Але, це було б напівправдою, якщо не згадати ще про одну обставину, а саме про літературознавство і літературну критику, котрим Петро Сорока віддає частку душі і серця. Та тут, напевне, слід доповнити творчими портретами митців. Перелік імен тих, про кого краянином було створено монографії, був би довжелезним. То ж згадаємо хоча про книги, передчасно згаслого поета Романа Бабовала з Бельгії, письменника Сергія Ткаченка, художників Богдана Ткачика та Зою Кульчинську. Відзначимо, либонь, окремі моменти. Свого часу Петро Сорока зізнався, що почав писати їх заради елементарного заробітку, а потім це стало звичкою. Добре, що письменник сам зізнався у цьому і навіть певною мірою дорікає собі за це. Та мусимо сказати що це питання не просте. Здебільшого то були книги про авторів з літературної діаспори. І слава Богу, що хоч таким чином в Україні дізналися про них. Залишилося тільки філософське питання: чи можна вважати, що поставлено крапку в цьому питанні? Та ні. Вона, на нашу думку, може з’явитись лише після того, як вийде книга найвидатніших сторінок з попередніх видань. Звісно, пам’ятаємо думку автора про його небажання творити товсте академічне видання літературознавчого штибу, та ми не ратуємо за це! Але чому б не написати книгу особистих вражень від зустрічей з діаспорними письменниками і роздумів про їх доробки, чи це тільки мріяння?
Підемо далі, коли говоримо про монографії. Петро Сорока в одному інтерв’ю висловив думку, що тепер писатиме лише про те, що нахлинуло на душу і не дає спокою. Якщо з якої точки зору оцінювати книгу про письменника Геннадія Щипківського з Одеси, то мусимо ствердити, що автор залишається вірним своїй ідеї. Та, може, не слід цуратись і того, що вже стало реальністю, й шукати себе у симбіозі минулого та сьогодення?
Є ще один аспект проблеми. Краянин посилено займається поточною літературною критикою. Шпальти різних видань рясніють його рецензіями, інтерв’ю з маститими літераторами, розповідями про письменників і художників. Додамо сюди численні передмови і післямови до різних видань. Серед удостоєних уваги Михайло Левицький, Мирослав Дочинець, Богдан Бастюк, Степан Бабій, Микола Дмітрух, Богдан Грабовський, Михайло Піпан… До речі, ці твори істотно різняться від текстів пори літературного становлення. Дошкульні зоїлові трени замінили розважливі роздуми. Що це насправді – особливості віку? Якщо говорити про те, що з віком і у дорослих читачів є проблеми із зором, то є підстави, так говорити. Так суть, як нам здається, полягає в іншому: письменник не хоче витрачати час на боротьбу з графоманськими вітряками. Нещадний час і сам відвіє полову, залишивши зернини справжності. Навіщо вдовольняти амбіції войовничих епігонів, коли це заняття недостойне літературного критика з явними ознаками справжності. Не розуміють цього нездари? Та біс з ними! Їх хіба що могили виправлять… Тим паче, чи варто звертати увагу на це, коли є набагато достойніші справи? І не тільки у літературознавстві, літературній критиці, поезії та прозі. Бо Петро Сорока ще виступає автором прозових і поетичних творів для дітей та в іпостасі перекладача. І кожна з таких спроб, дій на дещо незвичних царинах є по-своєму цікавою. Приміром, він як «дитячий письменник» (означення беремо у лапки тому, що воно навряд чи пояснює все) – автор повістей для юних читачів. Назвемо хоча б «на ясні зорі Запорожжя» і «Чумацькі зорі». Ці твори, між іншим, зацікавлять і дорослих читачів. Як і вірші краянина, за які він був удостоєний обласної літературної премії імені І. Блажкевич, як за кращі у краї твори для дітей. Чи не є це підтвердженням того, що для дітей треба писати не гірше, ніж для дорослих, і не сюсюкати з ними? Як це, приміром роблять Ігор Калинець зі Львова чи Ганна Чубач з Києва. І наш візаві теж має таку думку, підтверджуючи це своєю творчістю. Вірним собі він залишається і у перекладацтві, такі розмисли приходять у наші думки, коли із зацікавленням перечитуємо твори француза Ерве Бобена та росіянина Михайла Пришвіна.
… Цей творчий профіль не належить, зрозуміло, до закінчених. Переконані, що Петро Сорока сам винний у цьому. Бо ми не сумніваємося, що поціновувачі літератури продовжуватимусь захоплюватись новими творами талановитого галичанина (він з’явився на білий світ 1956 року на Збаражчині) і в таких умовах наголос на сталості – безглуздя. Й це – незаперечна істина!
Олег Василишин,
Ігор Фарина
Вітаю,пане Петре! А вже й зачекалися за “Денниками”… Добра Вам і Миру!