Євген Баран. З “Книги живих”: Щоденникові медитації, афоризми. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2021. – 160 с.
Ось і перегорнув останню сторінку книжки. Роздумую, бо неможливо було в коротенькій статті (https://zolotapektoral.te.ua/роздуми-живих-померлі-нічого-не-зна/) прокоментувати всі думки автора книжки. Читати її й перечитувати – це роздумування, які б мали стати сутністю життя кожної людини. «Отже, треба думати про все, треба гартувати свій дух перед лицем того, що може статися» (Сенека, «Моральні листи до Луцілія». Лист XCI). Мої роздуми, коментарі – це осмислення тексту книжки через пережите-перечитане, що залишилося в пам’яті доторком глибини сердечних переживань.
Цитую думку Євгена Барана, яку мусимо осмислити в сьогоденні, щоб не втратити молодь, Україну: «Про досвід читання… Тепер мене не цікавлять історії людей. Мене веде історія душі… І нам все менше потрібно книжок-історій… Проблема, як завжди, у внутрішній готовності ходи». Мозок, за визначенням академіка Олега Кришталя (директора інституту фізіології ім. О. О. Богомольця) – найдивовижніший, найскладніший пристрій Всесвіту (що нам доступно на сьогоднішній день). І щоб його не втрачати, цей витвір мусить працювати за призначенням… Мозок убивають лінощі. Мозок гнучкий у будь-якому віці, але його необхідно вправляти, тренувати, використовувати за призначенням. Мозок стимулює: ЧИТАННЯ, ПИСЬМО і все, що спонукає до РОЗДУМІВ.
«Що таке – відповідальність митця? До чого митець повинен підштовхувати чи скеровувати глядачів? Найкоротша відповідь – до критичного мислення» (Кшиштоф Варліковскі – польський театральний режисер, голова журі Prix du livre europeén [Європейської книжкової премії] 2018 року).
Нагадую, що в усі часи людства духовна зброя сильніша за тілесну. Силкуймося… Читаймо книги, роздумуймо, споглядаймо багатство довкілля, впиваймося його красою – іншого способу пошуку істини, пізнання мудрості й духовного вдосконалення світ не знає…
Ми живемо в хаосі одиничок і нулів, забуваючи про свою ідентичність, а денаціоналізоване населення гадає, що держава – це організм для споживання, забуваючи про те, що народ мусить будувати Україну своїми руками. Сучасна молодь схильна до бездумного натискання сенсорних «кнопочок» електронних пристроїв, бо в інформаційному переситі (в день людство одержує 5 ексабайтів [5*10^18] інформації) не знаходить часу для читання, роздумів, спілкування…
«Історія людей – се Ангели і Демони. Абсолютне Зло, як і Абсолютне Добро – се инчий вимір Історії. Хоча винятки зустрічаються. Дивують і лякають водночас. Але майже ніколи не захоплюють». Пороздумуймо над словами Книги Екклезіяста (9:3): «…і серце людських синів повне зла…», а ще: «Людське серце найлукавіше над все та невигойне» (Книга Єремії 17:9), «Нема праведного ані одного», «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром!» (Послання ап. Павла до римлян 3:10; 12:21).
Зло в людині, людина у злі… Якщо зло в людині, то її слід такою сприймати, вона тут ні при чому – такою її створив Бог. [«І я вірю: Карл-Орса вважав, що він змушений так робити. Йому призначено жити так, як він жив, і порядкувати своїм майном» (Торгні Ліндгрен, «Слід змія на скелі»)]. Прочитавши щойно згадану книжку, я вжахнувся: виходить, що кожна людина наділена своєю долею й чинить у житті відповідно до закладеної програми, що зло – в самій людині, і вона не є відповідальною за вчинене зло. Я готовий волати на увесь світ, що це – фальшива думка, хоча й не виняткова… Її власник легалізує право на існування зла як добра… А як же виховання, мораль, середовище, віра?.. Як?
У повісті «Джмелиний мед» Торгні Ліндгрена читаю: «Оскільки людина має розум, то вона вільна, розумна воля є причиною наших дій… Із кожного може вийти порядна людина». Що це? Автор не знає сутності людини як такої?.. Причина, мабуть, у засиллі сумнівів, здогадок, у невизначеності, у нездатності своїм розумом осмислити сутність буття. Але ж для Бога не існує спрощеного поділу на добро і зло! Пригадується один із трьох законів діалектики «Закон єдності й боротьби протилежностей». Словники подають таке його тлумачення: «Немає протилежностей без їхньої єдності, немає єдності без протилежностей. Єдність протилежностей відносно тимчасова, боротьба протилежностей абсолютна»… «Усвідомлення цього приводить українців до переконання, що передусім треба покладатися у всьому на власні сили. Амбівалентність української, зрештою не тільки української, ментальності має важливе значення для суспільного поступу, оскільки відображає єдність і боротьбу протилежностей як основу розвитку» (Захара І. С., «Українська філософія»).
«…трагічна загибель Вадима Коваля в 1996-му сприймалася як щось незрозуміле, абсурдне, якого не мало бути». Людина так далеко відійшла від Божих законів, що мислителям неможливо виснувати всеохоплюючу формулу щастя. Я ж гадаю, що має право на життя й така думка щодо повноти щастя – це коли не стається того, чого не мало би статися.
«Література втратила свій вплив… Бо письменникам не пробачать і пильнують їхні людські слабкости, а прорив у сферу Духа прирівнюють до походу в “пінта паб”. Це не провина письменників. Але це наслідок їхньої неготовности. Бо писати, як Бог і бути Божою глиною, – цього випробування ніхто не зміг пройти».
Як хочеться – вмерти!
Аби не мовчати…
* * *
І знов Господь мене не остеріг,
і знов дорога повилася.
Тож – до побачення – у просторі
і – до побачення у часі.
Василь Стус, «Як хочеться – вмерти!…»,
«І знов Господь мене не остеріг…»
«Власне безсилля перед кривдою – образливе. Коли знаєш, що десь там, за мурами, Олекса (Тихий – Б. Д.) – в критичному стані, а над ним збиткуються – як мовчати? Але голос тут безсилий» (Василь Стус, «Таборовий зошит»).
Творчість і мораль – посестри, близнята, які можуть жити тільки і тільки вкупі: «Тільки Дух, торкнувшись глини, може сотворити Людину» (Антуан де сент-Екзюпері, «Планета людей»). Людство забуло цю абсолютну істину. Прагматичні засади життя беруть гору!
«Є пам’ятки минулого, які ніколи не стануть Спогадом, а завжди залишаться Твоїм ЖИВИМ світом». Поки пам’ятаємо цей живий світ – живемо, бо це «Книга живих». Людина зберігає в пам’яті моменти, які не стираються із думок її життя. Пам’ять – сльоза, як весняна роса, нею живемо вдень та вночі.
«Микола Петренко (6 листопада 1925–10 жовтня 2020) переміг час настільки, наскільки нинішні літератори, які читали й симпатизували йому, зуміють пронести свою часову симпатію в позачасовий вимір. Петренко зробив усе для того, аби такий вимір існував. Навіть прожив. Більше, ніж сподівався, і менше, аніж хотів.
Він не був модним, але був талановитим. Не був реформатором, але мав власний голос, і власну інтонацію. А ще біографію. Нею не спекулював…»
Поет жив словом, був правдомовцем, пильнував своїх слів, щоб вони плодоносили правдою, добром, любов’ю, діяв у відповідності зі сказаним словом, оберігав рідну мову, будучи переконаним, що поезія – вище існування мови:
Я слово рідне ніс, як контрабанду,
Крізь митниці – їх ще й понині тьма.
………………………………………………..…..
Чи Ти мені яку поставиш свічку,
Чи добрим словом сина пам’янеш?..
Микола Петренко, «Свічка від України»
Пам’ятаємо. Я навів фрагмент зі своєї книжки «Про моменти життя, обійняті словами», присвячену світлій пам’яті нашого дорогого і незабутнього патріарха української літератури Миколи Петренка, який жив Україною, думним словом, що плодоносить добром, правдою, любов’ю.
«Ми неуважні до висловлювань і думок найвідоміших революціонерів світу. Інакше би пам’ятали мотиви, причин перемог і поразок революції». Ще Володимир Вернадський стверджував, що потрібно мислити глобально, а діяти локально. Події свідчать про те, що мало таких, які мислять і працюють на сьогодення України: «Безладдя, зависть, і пиха пустая, / І служба ворогу, що з нас ще й кпить?» (Іван Франко, «Похорон»).
Коли ж станемо розумнішими, інтелігентами душі? Коли «увімкнемо» свою довготривалу пам’ять? Коли одужаємо? Коли бодай по-справжньому захочемо видужати? Перестанемо плакать, щоб ніхто не бачив… Станемо на шляху великодержавних кар’єристів та запроданців, злодіїв… Коли? Проти цього застерігав нас ще старожитній Алкей ([бл. 630–бл. 590 до н. е.] – давньогрецький поет лірик, представник монодичної лірики) в книжці «Пісні застільні і повстанські»:
Уже до влади він поривається,
Вже марить нею, вже напрямець іде,
А ви – ні спротиву, ні слова –
Вільну йому даєте дорогу.
Тож, мітіленці, годі баритись вам!
Ще поки дим лиш, поки не пізно ще –
Гасіть мерщій: з-під того диму
Вмить, заяснівши, зметнеться пломінь.
«Сумне враження від української еміграції. Поділена, порахована і зважена, як Вавилонське царство в період занепаду. І це не спеціальний висновок Лисяка-Рудницького, просто константація факту». Найбільший гріх людства, українців – роз’єднання:
Оце єднання в слові та у крові,
оце єднання дай нам днесь!
Не просим, Боже, вічної любові,
але єднання, що сильніш над смерть…
Ірина Калинець, «Дорошенко»
«Оце єднання в слові та у крові» сильніше за смерть, бо слово рідної мови володіє нами, народом, об’єднуючи його в непереможний міцно стиснутий п’ястук, від якого залежить його доля… Якби було розуміння. В еміграції не було і нема єдності між українцями: ділилися на мельниківців, бандерівців, галичан, волиняків і т. п.
«Я близький до правди слова, але, як і всі літератори, далекий від правди людей». Ми розуміємо частинно й роздумуємо, володіючи частинними знаннями, про кохання, життя, хоча в першому випадку не варто довго міркувати, – радше кохаймо всіма силами людського духу; згодом усе стане на своє місце. У кожної людини своя правда і її неможливо осмислити логікою буття загальнолюдських, Божих настанов правди життя.
Сила енергії думки й пам’яті – у слові, бо тільки воно здатне оживити і думку, і пам’ять; слово без думки мертве, як і думка без слова; тільки в єдності, в парі вони здатні покликати до життя наш мозок для дії. Мозок добирає, пересіює слова і думки, переносить-пересаджує їх у невідомі й невидимі комірки, зберігаючи, підживлюючи енергією життя і дії, але в кожного з нас «своя стежка у світ слова, у світ, що за словом…» (Андрій Содомора, «Наодинці зі словом»), але пам’ятаймо, що «Страшні слова, коли вони мовчать, / коли вони зненацька причаїлись…» (Ліна Костенко).
«Вирватися за межі повторення не вдалося нікому. Ну так: Заратустра, Будда, Христос, Магомет. Але їхнє життя оповите легендами і міфами, крізь які не кожна віра прорветься», бо віра – річ надзвичайно індивідуальна, яка базується на знаннях і дії. Вона є цілісним комплексом наших знань і розуміння не бачених очима об’єктів; це те, що неможливо цілісно осягнути з допомогою наших п’яти органів сприйняття навколишнього світу, до кінця зрозуміти й осмислити. Отже, віра – це щоденна важка праця над собою на дорозі з «особистим хрестом» на «свою Голгофу».
Думки – це не просто пульсування свідомості, що формує мисленне діяння, а й згусток енергії слова, мови, які спонукають мозок повторювати те, що не дає йому «спокою». І я часто повторюю свої тексти і думки. Мені вельми імпонує ось ця думка з прочитаного (Торґні Ліндґрен [1938–2017] – шведський поет та прозаїк, член Шведської академії), «Джмелиний мед»): «Мабуть, небагато знайдеться таких читачів, що звернуть на це увагу, може, вони навіть до певної міри потребують повторень, які допомагали б їм упізнати самих себе, завдяки повторенням складається враження, що написане стає схожим на життя інших людей. Так і не йдеться про те, аби сказати щось, а тільки, щоб показати його». Я ж повторюю речі актуальні на щодень, які потрібно пам’ятати вдень і вночі: покоління приходять і відходять, а правдиві слово, думка повік пробувають і не стираються з пам’яті вічності. Живі продукують у ноосферу енергію думки: «І я бачив, – нема чоловікові кращого, як ділами своїми радіти, бо це доля його!» (Книга Екклезіястова 3:22)…
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів