Письменниця Наталія Розумна вважає, що книга не може бути німою. “Книга – це дім думок автора та його персонажів”.
Уявіть собі сім’ю, де одна сестра страждає на афонію й забавляється забороненими фільмами, а інша приховує, що займається хвойдівством. А батьки їх ні слухом, ні духом не знають про доччині таємні життя. Одна з сестер має ще й активне волонтерсько-соціальне життя, але всі вони, герої повісті основні й другорядні, мають одну мету – знайти щастя. І якщо ви готові пройти разом із молодою авторкою шляхом героїв до щастя в творі, то запрошуємо на початку ознайомитись з Наталею Розумною і її книгою “Німі порно дивляться мовчки…”
– Перше питання і воно логічне. Чому таке деструктивне для психіки явище, мова про порно, так багатьом подобається, зокрема, і героїні вашої повісті?
– Бо людина – істота далеко не свята, і її завжди тягне до безодні. Будь-якої. Чи то алкоголізм чи наркоманія, чи то мазохізм чи то токсичні відносини. Темрява здається приємною, відволікає від проблем, дарує відчуття насолоди, дає ілюзії того, що нам хотілося б мати. У кожного своя темрява, яку в людини не відняти, якщо тільки вона сама не захоче від неї відмовитися на користь якихось інших цілей. Людина ніколи не змінюється. Тільки пекучі душевні рани, що пропалюють її, можуть її змінити. Головне, аби наша особиста темрява не знищила святе почуття любові. Тоді від людини вже нічого не залишається, навіть якщо є руки, ноги, можливість говорити.
– Вперше в сучукрліті зустрічаю такий незвичайний сетінг – це місто Хмельницький. Уперше це місто фігурує саме в літературному творів. Хоч ви родом із Київщини, але чому обрали для зображення саме це місто, назване на честь Богдана Хмельницького?
– Я завжди любила порівнювати аромати українських міст. Чесно кажучи, за свої 27 мало де побувала, та й за кордоном не була. Однак, наприклад, той же Львів пахне геть інакше ніж Київ: свіжозвареною кавою, бруківкою, поцілованою сонцем, пінним пивом та дрібним антикваріатом. І так кожне місто. В Хмельницькому я не затримувалася, лише проїздом. І дуже хотіла з аромату саме того міста народити книгу. Аромат там загадковий: дахи багатоповерхівок, дощ, бренді. Можливо, не встиг розкритися. Треба буде знову за нагоди якось з’їздити.
– Персонажі вашої повісті вельми строкаті: школярі, археологи, п’яниці, сутенери, повія, ветеринари, медики. Невже ви “вжились” у так багато професій, що змогли їх усі бодай побіжно описати?
– Я уявляла як мали б мислити ці люди, опираючись в першу чергу на емоції, які вони мали відчувати. По них, точніше по реакції на ті чи інші події, можна багато чого сказати про людину.
– Дуже часто в повісті можна зустріти ім’я американського музиканта, вокаліста гурту “Linkin Park” Честера Бенінгтона. Коли це вперше трапляється в тексті, то це цікаво, але коли через кожну сторінку бачиш це ім’я, то воно трохи дратує читача. Чому така увага саме цій персоналії?
– На сторінках моєї книги насамперед висвітлюється Олегове захоплення цим музикантом, що також є своєрідною залежністю. Але вплив кумирів також може бути різним. Когось підштовхує творити, повіривши у власні сили, а хтось, навпаки, втрачає своє я, розчиняючись в людині, вважаючи за святого, хоча нерідко наш приклад для наслідування веде або вів не найкращий спосіб життя.
– На мою думку, в тексті аж занадто багато пасажів моралізаторського штибу. Не думаєте, що це загрожує тим, що читач відкладе книгу після чергового персонажевого мудрагельства на тему “Як потрібно жити”?
– Ніхто не може знати як правильно жити. Лише намагатися це зрозуміти. Бо варіантів мільйон і більше, і в кожному зі шляхів свої недоречності та жахливості. Книга ж – це дім для думок автора та його персонажів, і так само як ми можемо не слухати чиїхось слів, порад, так само й не змушені читати книгу, яка мислить не так як нам того хотілося б. В цьому вся жорстока хитрість. Книга не може бути німою. Вона має щоcь сказати. Щоправда, заткнути її легко – можна закрити, якщо не зрозумів чи набридли її слова, а пізніше знову відкрити, і збагнути, подивитися під іншим кутом. Погано, коли зрозуміло відразу. Тоді з’являється ілюзія, що хтось точно знає як потрібно жити. Але знати як правильно може тільки хворий.
– І все ж хочеться звернутись до теми медичної. Чому звернулись до проблеми афонії? Себто до хвороби втрати голосу. Я цю трансформацію сприйняв більше, як відсутність комунікації між партнерами в шлюбі, між друзями, наприклад.
– За тему афонії я взялася невипадково: сама мала такий досвід. Це був стрес. Але то було давно і досить неприємно. Щодо добрих новин, то ця подія дала масу натхнення. І ви дуже добре підмітили, щодо порозуміння. Саме так, його нерідко бракує найближчим та найріднішим.
– Як знайшли видавця і як він знайшов вас? Хто зробив ці чудові ілюстрації, макет обкладинки?
– Видавця мені порадив товариш-письменник. До цієї книги в мене три різних художники й кожен по-своєму талановитий. Було чимало змін, але обкладинку я хотіла бачити саме такою, ніби з оголеними думками.
Читачам я б хотіла порадити завжди й чим побільше читати наші українські книги, завжди вірити в себе, цінувати й берегти близьких, любити себе (цьому тільки вчуся, але вірю, що навчуся, бо без любові до себе нічого не вийде) та відстоювати своє.
Інтерв’ю проводив Ярослав Карпець (ГО “ЛітЛокомотив”).
Фото з особистого архіву автора