21 травня в Україні вкотре відзначається День пам’яті жертв політичних репресій. З цієї нагоди згадаємо про Івана Хичія (1889 – 1958), доктора права, одного з плеяди чортківських адвокатів, якому вдалося вижити пад катком сталінських політичних репресій.
У Чорткові Іван Хичій начебто й не забутий – його ім’я носить одна з вулиць у центрі міста, на міському цвинтарі збереглася його могила. Але сьогодні небагато чортківчан володіє знанням про його долю: правника, патріота та політичного в’язня. Не описана вона навіть у славнозвісній тритомній історичній епопеї про минуле Чорткова авторства Петра Федоришина.
Отже, народився Хичій Іван Дмитрович на Опіллі, в селі Потутори Бережанського повіту в селянській родині. Після закінчення Бережанської цісарсько-королівської гімназії навчався на правничому факультеті Львівського університету. Його навчання тут не вдалося завершити через участь у студентських акціях, метою яких було створення окремого українського університету в Львові. Як знаємо, 1 липня 1910 року в університеті сталася трагедія. В ході збройної сутички між польськими та українськими студентами 28 її учасників отримали поранення, а студент правничого факультету, українець Адам Коцко того ж дня помер від важкої рани. Іван Хичій опинився в числі 127 українських студентів, арештованих поліцією за участь в сутичці. Після цього він змушений був звільнитися з Львівського університету і продовжувати власні студії вже у Чернівецькому.
Починав працювати за отриманим фахом у Бережанах – як помічник адвоката. У роки Першої світової війни був мобілізований до війська Австро-Угорщини молодшим офіцером (1915 – 1918).
В період становлення ЗУНР (1918 – 1919) молодий правник повернувся до рідних Бережан, працював тут суддею військово-польового суду Бережанської окружної військової команди, сфера діяльності якої охоплювала повіти: Бережани, Підгайці, Рогатин, Бібрка, Перемишляни.
Після поразки в україно-польській війні, у липні 1919-го, разом з Галицькою армією перейшов на територію, контрольовану УНР. Після повернення в Галичину був інтернований, деякий час перебував у таборі українських вояків у Тухолі. Звільнений з табору 19 грудня 1920 року – у списку звільнених зазначений як «поручник доктор Хичiй Iвaн».
1921 року на короткий час знову був арештований польською адміністрацію – як багато хто з українських діячів, котрі не визнавали легітимності приєднання Східної Галичини до Польщі.
У повоєнний час відновив адвокатську практику в Бережанах. 1925 року переніс власну канцелярію до Гусятина, а 1929 року – до Чорткова.
У нашому місті Іван Хичій заявив про себе як активний учасник життя української громади. Його обирають членом управ повітових філій товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар». Під політичним впливом метра чортківської адвокатури Антона Горбачевського ще у 1929 році вступає до партії «Українське народно-демократичне об’єднання» (УНДО). Як відомо, статутною метою УНДО проголошувалося становлення самостійної української державності правовим та ненасильницьким шляхом. Впродовж 1937 – 39 років Іван Хичій вже обирається заступником голови повітової організації УНДО в Чорткові.
Від шлюбу з Ярославою Хичій мав двох дітей: сина Романа та доньку Олександру. Родина Хичіїв мешкала у квартирі за адресою вул. Шкільна, 13. Та мирне життя та адвокатська праця у міжвоєнному Чорткові тривали недовго.
Після початку Другої світової та з приходом у вересні 1939 року Червоної армії політичні репресії першими зачепили саме адвокатів – чекістам при владі не те що не потрібні були носії правничих знань і цінностей верховенства права. Правники об’єктивно перешкоджали їхнім намірам перетворення громадянського суспільства на аморфну та покірну масу.
Вже 7 жовтня 1939-го постанову про арешт доктора права Хичія підписав такий собі начальник оперативно-чекістської групи НКВС лейтенант держбезпеки Мєдвєдєв, той самий, що «розслідував» справу його колеги по адвокатській діяльності та членству в УНДО Володимира Електоровича.
11 жовтня чекісти арештовують Хичія і проводять обшук у квартирі на Шкільній. «Слідство» провадили оперативники: Сидоркін, Баранов, Дідик. За звинуваченням у приналежності до УНДО, що на думку сталінських слідчих складало предмет злочину, окресленого ст. 54 – 13 КК УРСР, від жовтня 1939 року по вересень 1940-го Іван Хичій перебував під вартою у тюрмах НКВС Чорткова та Тернополя.
Звинувачувальний акт т. зв. «слідства» зводився виключно до того, що «звинувачуваний Хичій І. Д., визнаний винуватим у тому, що до приходу Червоної Армії у Західні області України перебував членом УНДО та активно провадив боротьбу із революційно налаштованим населенням». Його склав та направив до Москви, на розгляд Особливої наради при Народному комісарі внутрішніх справ СРСР, помічник прокурора Тарнопільської області із спеціальних справ Бондаренко.
Фото з архівно-кримінальної справи. Публікується вперше
26 вересня 1940 року згідно з рішенням Особливої наради при НКВС СРСР «як соціально-небезпечний елемент» ув’язнений на 8 років у виправно-трудовому таборі «Каргопольлаг», що в Архангельській області. Аналогічний «вирок» отримав саме у цей час і Володимир Електорович…
Але вже у вересні 1941 року Івана Хічія було амністовано на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР, як колишнього польського громадянина, та направлено на призначене йому місце проживання в селі Верхубінка Верхубінського району Східно-Казахстанської області, де на той час перебувала на засланні його дружина з дітьми.
Повернувся із сім’єю до Чорткова в 1947 р., оскільки через набуту в таборі та на засланні хронічну хворобу легень вже не міг фізично працювати.
Іван Хічій помер в 1958 році та похований у Чорткові. Його могила збереглася на міському цвинтарі по вул. Бандери (колишня – Міцкевича) та нещодавно реконструйована нащадками.
Реабілітований 25 травня 1989 р. на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в 1930 – 40х роках». Заключення про реабілітацію на підставі архівно-кримінальної справи № 29936 підписав прокурор Тернопільської області В. Іванов. Архівно-кримінальна справа Хичія Івана Дмитровича зберігається в Державному архіві Тернопільської області.
Мусимо зберігати світлу пам’ять про людей, які йшли шляхом творення правової та демократичної держави за не менш трагічних історичних обставин, аніж сучасні. Аби й нам сьогодні не сходити на манівці з того шляху.
Олександр Степаненко,