Лисий Степан. “Розвіяні над океанами”. – Тернопіль: Teрнограф, 2015. – 192 с.
Лисий Степан. “Oй ти, гора…”. – Тернопіль: Збруч, 2010. – 184 с.
Лисий Степан. “Tрой-зілля”. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2008. – 144 с.
Майже три роки триває російсько-українська війна. Борючись за екзистенційне буття, українці переосмислюють багато речей – своє місце в світі, формування нації як невід’ємної складової опору, українськість як всесвітній феномен/явище.
Чудовою підпорою в цьому можуть слугувати твори українських письменників, написані ще до війни. Сьогодні вони прочитуються по-новому, виокремлюють важливість певних процесів і явищ.
Неповторний твір нашого земляка Степана Лисого “Розвіяні над океанами” – яскраве підтвердження вищесказаному. Основний лейтмотив твору – українство як всесвітнє явище, важливість плекання розуміння цього, творче надбання України у світовому контексті. В ньому він звертається до опису родоводу Лисих, розкиданих долею по цілому світі. В своєму творі Степан Лисий надзвичайно трепетний і ніжний, поетично образний і своєрідний. Не намагатимуся в своїй рецензії детально оповідати зміст літопису цього родоводу. Зацікавлені поціновувачі його творчості можуть зробити це самі. Адже все життя і творчий шлях Степана Лисого нерозривно поєднані з рідним йому Тернопіллям,
Автор дуже слушно і доречно зауважує: “… доля моєї малої батьківщини і близьких людей була гірка й солона. Як кров і сльози. Як сам солоний океан… Розвіялось усе це над морями-океанами. І війни, і плачі-причитання, і навіть життя” (с. 34). Твір Степана Лисого пронизаний музикою, ностальгією, якимось майбутнім передбаченням. Попередні війни накликали нові, які судилося переживати сьогодні його нащадкам.
Авторовим словом необхідно смакувати, відчути його, насолодитися ним: “Та зорі, як ті ноти, не стримавшись, затремтять, закліпають очицями своїми сумовитими і умиються небесною сльозою” (с. 35).
Цитувати автора можна безкінечно. Зупинюся ось на цій: ”Кажуть музика – література серця, тоді поезія – душі акапельна мелодія” (с. 37).
Степанові Лисому болить доля Вітчизни. Він з іронією зауважує: ”Були колись аж три Тютюнники, та ще й які! Маєм нині отакий кульбіт: “дядьки отечества чужого” – два Табачники” (с. 101).
Автор задається філософським питанням: “То ж невже за сумирність і злагоду триста літ Україні знов мучитись на розп’ятті між Сходом і Заходом?!” (с. 101).
Прозові рядки постійно вириваються на поетичний обрій.
Справжній поет чи письменник живиться цілющою наснагою читання: ”Ковтаю солодке щастя із книжкової безодні – і до сьогодні…” (с. 125).
Автор залюблений у рідну землю, свою малу батьківщину: “…із ароматом суничним почувся той солодавий повів безсмертя вітцівських просторів-ланів, де вольная воля та козацька звитяжная доля осіли димами на разючих переметах століть” (с. 159).
Він з вдячністю згадує своїх друзів, наставників. Прозова книга Степана Лисого поетична, витончена, граційна.
В своїх творах Степан Лисий – Майстер Слова. Він насолоджується словом, смакує ним… Всіма силами намагається нам, читачам, передати цю зачудованість українським словом, цю залюбленість, закоханість. Він – вправний жонглер словом, ніби в театрі промовляє його виважено, урочисто…Одночасно не пройде мимо іронії, сарказму, кпину: “E, житуха, гавчики! Не те, що в “парніші”. То про “уполномоченого”. А в селі про нього чути, як про “уповно моченого” (с. 6, “Ой ти, гора…”).
Трагізм ситуації передається лаконічно, образно: “Горюють гори. Горопашить горе” (с. 15). А який неповторний поетичний звукоряд…
Степан Лисий вміло використовує транслітеровану рюцьку мову, щоб передати підлість і ницість облавників, полювальників за людьми ХХ століття. Їхня суть проявляється і в столітті ХХІ-ому.
Автор щоразу повертається до “солодких снів загубленого дитинства” (с. 19).
“У вишневі сади заповзав із сутінками азіатський садизм (с. 25) -ніби сьогодні написано. Справжнє письмо безсмертне, вічне.
Буремні воєнні та післявоєнні роки ХХ століття пройшли безжалісним катком по українських родинах: “Була родина Недолізів – і не стало…” (с. 32). Зацікавлений читач неодмінно захоче дізнатися: “А що ж сталося з тією родиною?” В книзі “Ой ти, гора…” знайде відповідь.
Часто нелегка доля чекала на бійців за волю України уже в незалежній державі: “Після довголітніх каторжанських поневірянь з новою каторгою прикрощами самотини й покинутості” (с. 45).
Автор з вдячністю згадує чарівність свого дитинства, непростого, повоєнного. Степан Лисий згадує наслідки чорнобильської трагедії, наслідки, які заторкнули майже кожну українську сім’ю.
В своєму творі Степан Лисий виступає літописцем, рідного Вербівця, Ланівщини, ширше Тернопілля. Ця книга – в першу чергу для його рідних земляків, які ходили тими ж стежками, піднімалися на ті ж самі гори, пили ту саму живильну цілющу воду. Твір його – це гімн її величності Воді.
Автор розмірковує також над “”душевним і сміттєвим Чорнобилем“ (с. 127).
А ще в книзі ви зачудуєтеся Співочим полем славного міста Тернополя. Надибаєте роздуми про святкування 170-річчя Вербовецької школи.
Книга ця бринить пам’яттю століть вітчизняної історії, незламності предків, їх духовністю, релігійністю, стійкістю.
Степан Лисий розкошує в неповторності та багатстві українського слова: “… де ще так звучать – ”громаддя”, “почуття”, “весілля”, ”безмежжя”, “галуззя”, “піднебесся”, “осяяння” ?! (с. 159).
I питання: “А куди ти прямуєш, Україно?” (с. 182) залишається поки що без відповіді.
В книзі “Трой-зілля” ви знайдете цікавезні історії людей Вербівця і Шепетівки, яка пізніше стала тільки вулицею у Вербівці.
Автор детально зупиняється на популярних у селах України прізвиськах, виявляючи цим самим рідкісний філологічний дар і спостережливість.
Степан Лисий резюмує: “Oт і не вір, що дух предків не веде нас життям, де попереджаючи у сні, де допомагаючи у божеських справах” (с. 26).
Щемно і неповторно автор згадує своє дитинство. Читач книги порине у своє, синхронно відчуваючи неповторний плин часу.
Степан Лисий вміло використовує у своєму творі прислів’ я, приказки, народну мудрість. Мені до душі припала ось ця: “Як кажуть: і Гнат не винуват, і Килина не винна, тільки хата винувата, що впустила на ніч Гната” (с. 45).
Відмінні глави книги “Я бачив дивний сон”.
Чи не погодишся, шановний читачу, з наступним: “Єдиний рай, звідки нас не можуть вигнати – пам’ять. А ще як не крути, – дитинство, згадки про нього. Але не завжди вони радісні” (с. 53).
Ця книга неперевершено звучить, заливається піснею. Рідко коли таке надибаєш.
Своєрідна трилогія/трикнижжя Степана Лисого вчить нас всіх любити рідну землю, бути відданими їй, пам’яті предків. Вона окреслює також неповторне місце і велич України у світовому просторі та контексті.
Валерій ПОЛКОВСЬКИЙ
м. Сейнт-Альберт
Канада
Leave a Reply