Галів Уляна. Крапля твого сумління: поезії.- Дрогобич: Посвіт.2024.-116 с.
Те, що сучасну лірику можна поділити на громадянську, філософську, пейзажну та любовну, є аксіомою. Але, як мені здається, не потребує доведення і той факт, що в більшості нинішніх поетів ці тематичні мотиви переплітаються, наче галузки могутнього і плодючого дерева. Принаймні про таке подумалося, коли читав «Краплю твого сумління» Уляни Галів – поетичну книгу, яка щойно з’явилася на моєму робочому столі.
Розумію, що дехто, прочитавши попередній абзац, захоче звинуватити відгукувача у голослівності твердження. Тим паче, що він сам заохотив до цього думкою про зайвість доведення. Тому й змушений припасти хоча б кількома реченнями до питання про поетичну сув’язь.
Наведу лише один приклад. Скажімо, ніхто не заперечуватиме, що вірш «Чорні зіниці вікон» з розділу «Мурали серця» – відсвіт громадянськості душі: «Засіяне поле пшеничне могилами братськими». Але поряд з нею, громадянськістю, існує й філософічність взорування на навколишність. Адже присутність богошукальницької мелодії – один з її виявів: «Та нить не урветься віднині, відзавше й довіку, допоки є небо і голос Господній з небес». Побутують й натяки на пейзажність: «Чорно-вогненним градом сходить на землю кара, кров’ю умиті світанки, ночі умиті теж».
До слова, подібні думки можна висловити й про деякі інші твори. Це – з одного боку. А з другого? Все більше мислиться про образність поетичного мислення. Приміром, в уже згадуваній поезії «Чорні зіниці вікон» неординарності трапляються часто: «Чорні зіниці вікон зяють, ніби примари» (порівняння), «лоно чорних криївок» (епітет).
Це мимоволі підштовхує до розмислів про важливість виражальності віршованого слова. (Те, що спосіб висловлення міркування свідчить про індивідуальність автора – незаперечність. І це ще раз доводить поетична книга, яка потрапила у моє поле зору).
Через це й вважаю за необхідне хоча б побіжно згадати про деякі нюанси виражальності. Оскільки в одному із попередніх абзаців уже вів мову про літературні тропи, то й продовжу згадки про них. Бо порівняння, епітети та метафори таки причарують кожного неперебутністю свого звучання.
«Мружить очі весна, як уперше», «Бреде снігами, яко блудний син», «Наберуть з неба просині, як колись». Кожен, зрозуміло, скаже, що в цьому випадку на авансцену сприймання виходять тропи зі сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т.п. Та маємо й взірці їхньої відсутності: «Серце – холодна яма», «…цвіт – душі обнова», «…життя – параболічне диво».
Присутність та відсутність сполучників – очевидність порівняльності, яка є помітною у багатьох висловлюваннях: «Душа ж – як еолова арфа», «І вихор чуття – як змаг, не забава на грані епохи великих горінь», «Глянеш так – ніби вперше й востаннє». Цей підвид тропу по-своєму завершують іменникові подвійності, котрі часто-густо несподівано пояснюють певне означення: «сердега-камікадзе», «сни-ромени», «роки-зорепадини»…
На частини діляться й епітети. Тут нерідко перед читацькими очима з’являються звичності на кшталт: «тиша сторіч», «туга журавлина», «родюче поле», «уламки крихкі», «мамине диво», «осіннє листя». Можна було б дорікнути авторці за експлуатацію висловів, які давно вгніздилися у свідомості сприймачів поетичних текстів. Але… На усталені словосполуки слід дивитися крізь призму їхньої доцільності у віршах. Якщо з цієї «дзвіниці» поглянути на них, то зрозумілим стає, що підстави для докорів зникають.
Щось таке бачимо і в новій книзі Уляни Галів. Варто, мабуть, зауважити, що ці взірці тропу навіть стають цікавішими на тлі образів з барвою авторської оригінальності: «балдахін вітрів», «екслібриси дощу», «серця карафа», «алебастровий іній», «серця вібрації».
Вистачає у друці й цікавих метафор: «Слова ховає у кишені вечір», «Квітневий день заливсь сльозою», «Гортаємо дорогу, як себе». Якщо в цілому оцінювати такі фрази, то очевидніє те, що маємо справу із переплетеннями реальності та уяви. Між іншим, підтверджують це образності на взірець: «Сплять на ротондах століття», «Вмивається ніжністю ранок», «Дика лапа звіряча п’є свою ненасить»…
Та літературні тропи, світячи оригінальністю в так званому «самостійному плаванні», зацікавлюють й у згадках про «населення» видання, до якого належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила: «І стелить стежку в сад пісень пахуча м’ята», «І липи у мовчанні літ прощання ронять», «Никнуть від страху і лані», «Де стелять зозулі день», «І зорі сміються – їм ближче у рай», «Смакує сонце білий день в долонях свята».
Трапляються й випадки, коли різні «мешканці» опиняються у « квартирах» одних рядків чи строф: «Місяць зорі визбирує в решето», «Там, де лелека несе скибку місяця», «Біло яблуня квітне в саду, млосно дихає м’ята». Та не тільки тут маємо сув’язі. Вони – одна з ознак кольорових екстраполяцій: «І срібляться давно білі скроні», «На жовтих водах мріє білий човен», «Чорно-біле, бачте, кіно».
Втішним є й той факт, що у книзі «Крапля твого сумління» частенько зір наштовхується на випадки поетичної барвистості в однині, за допомогою яких створено неординарні образи: «І біло плакала зима», «Обрій мружиться днем золотим», «…зелену вистелю доріжку», «І сонце розгортає неба синь», «Та обпікає не раз жовте колосся пшениці», «Пошматована мапа червоним ятрить».
Чимало про виражальність промовляють й богошукальницькі мотиви. Та не тільки тому, що до цього спонукає розділ «Не захитається повік нога…», в якому зібрано духовну лірику: її тема нікого не дивує в сучасній поезії. Адже переспіви біблійних текстів існують в багатьох авторів. Наприклад, Тетяна Яковенко з Вінниці свої інтерпретації Псалмів Давидових видала окремою книгою. Цікаве їхнє прочитання існує й у Ганни Костів-Гуски з Тернопілля. Приємно, що цей перелік поповнила й Уляна Галів, у книзі якої зустрічаємо подібне.
Вглибимося у ці тексти: «Бог – моя скеля й твердиня моя», «Душа моя лине до Тебе, мій Боже», «Голос Господній – над водами, кидає й трусить громами». Зауважу лишень, що припадання до релігійних мелодій знаходить місце не тільки у переспівах псалмів, їх віднаходимо й у громадянській ліриці: «Допоки є небо і голос Господній з небес», «Відмолює тризну Всевишній по кожній зболілій душі», «Білу крижму Господнього дня роздирають навстіж ракети».
У декого виникне питання: чим спонукана увага до теми? Поясню, наявність богошукальництва – доторк до тематичності, бо вона – одна з галузок філософської лірики. Це – істина, яку ніщо не заперечить. Але водномить без неї неможливо уявити виражальність.
Подвійність у вигляді сув’язі тематичності й способу висловлення думки характеризує й культурологічні акценти. Вони, як і богошукальницькі ноти, належать до філософської лірики, хоч водночас є важливими для виражальності. Правда, мовлячи про поетичну культурологію, треба мати на увазі те, що вона передана в різних іпостасях: згадки про митців у віршах та поява власного крилатослів’я через «пірнання» думки в усталені вислови.
Приклади? Будь ласка! Постать Ліни Костенко стоїть за віршем «Ржищів». Побутують також присвяти Ірині Вільде, Любові Проць, Миколі Зимомрі. Знаходимо також згадки про Далі, Растреллі, Шумана, Бетховена… Звернемо увагу на такі висловлювання, як: «те, що во язицех стало притчею», «так попасти можна… але не в історію», «і змок до рубчика мій сад». Вчитуючись у ці фрази, думаєш про вплив усталених висловів на поезомовлення авторки. Та й мислиться про те, що вони частково підштовхують до власного крилатослів’я: «Хочу бути собі така, щоби жити в своїй Вітчизні», «Лиш душу не студи снігами», «Долі млин перемеле полин, в дні новому наново воскресне». (Чи не можна тут говорити про вміле поєднання суворості буднів і жіночої ніжності в інтерпретації Уляни Галів?).
Ще слід, напевно, мовити про таке. Важливе значення для виражальності мають й слововияви у своїй різноликості. Бо без цих слів ніколи не існуватиме позитивного сприймання літературних тропів, згадок про «населення» книги, кольорових екстраполяцій, богошукальницьких мотивів і культурологічних акцентів. Здається, що саме це спаде на думку чи не кожному читачеві, коли очі уздріють літеросплетення барвою неологічності: «пізнозрячі», «лжеязики», «роки-зорепадини» …
Від неологізмів переймають естафету діалектизми та рідковживані слова. Про них, зокрема, свідчать такі буквотвори, як «полегойки», «ачень», «тайстра», «згук», «віно», «мева». Прикметно, що у поетичних текстах Уляни Галів натрапляємо і на вдалі випадки вживання говірковостей інших народів. Адже нерідко, скажімо, у Хорватії лунають «мрежа» і «самостани». Поціновувачі поетичного слова побачать у версифікаціях і рідковживаності на кшталт: «карафа», «подобизна», «ретязь», «забороло». Часом у римотворах використовуються вузькоспеціалізовані слова: «кентонеш», «кивот», «крипта», «іскаріот»…
Але не думаю, що після акцентів на неологічності, діалектологічності та рідковживаності варто ставити крапку над «і» у слововиявності. Адже авторка часто орієнтується на пестливі слова. У текстах інколи зринають натяки на алітераційність. Побутують і думки про улюблену цифру поетки: «сторозтерзана», «стоока», «стозвук», «стоколосе».
І про формовираження думки теж згадаю. Бо поряд з традиційними багатострофовиками маємо верлібри, катрени, білі вірші, восьмивірші, диптих, текст пісні. А можливо, з часом цей перелік поповниться сонетами, ронделями, рубаями… І новими перекладами теж. Адже відомо, що Уляна Галів свого часу інтерпретувала твори хорватської авторки Дубравки Мандіч.
Упевнений, що це неодмінно з’явиться у наступних книгах поетки і читачів привабить ще більша небуденність слова.
Ігор ФАРИНА
смт Шумськ
на Тернопіллі
Leave a Reply