Говоритиму про нову поетичну книжку « За Господнім плечем» Станіслава Новицького, надпотужного поета, автора восьми збірок, який увірвався в українську літературу кілька років тому, як метеорит у стратосферу ( по-іншому не скажеш) і осяяв її палким неповторним словом. Без сумніву, вона є однією з кращих у доробку автора. Я прочитав її не без помітного хвилювання, бо сприйняв не так розумом, як серцем. Ця збірка зіткана з почуттів, в ній глибинні зрушення душі поета, де йде внутрішній монолог автора з самим собою, з втаємниченим світом, світоглядне уявлення подій і явищ якого є загалом образно -символічне. Це цикл поезій, що творять цілісну поему, як прояв духовності – поему, в якій автор, оберігаючи душу за Господнім плечем, мовить Його істинним словом про велич і падіння людини, її страждання, часом від власних помилок, про сутність природи, її живу душу, втаємничену поліфонію звуків, яку чуємо в переливах грому, поривах степового вітру, у ритмах дощу.
Відчуваю, що знайдуться читачі, чи то, пак, критики, що не розділятимуть однозначно мої щирі думки. Дехто скаже: мовляв, білий вірш, читав, але мало що зрозумів. Можливо, але не автор у тому винен, а сам читач. Час мине, розуміння прийде пізніше. Дивно, що й досі до найгіршого блуду людини є та обставина, що вона, мов та дитина, не розпізнає відразу таланту, дарованого їй природою з Божої ласки, того скарбу, який поруч. Не помічає те найяскравіше каміння на яке спотикається.
Поезія Станіслава Новицького надзвичайно мелодійна, приваблює таїною і красою слова, заворожує, змушує серце битися гучніше. В ній непідробна щирість і природність, високі почуття, особливий стан душі поета, її багатство. В ній щось космічне, часом ніби не домовлене, як натяк на якусь нерозгадану сутність, закодоване, а разом з тим – магічне, таке, що глибоко проникає в душу, зачаровує її чи проймає смутком.
Читаю і перечитую рядки, сповнені болю, про біду нашу – жахливу війну, її героїчні і трагічні сторінки і відчуваю, як серце кам’яніє в німоті, холоне кров. Ось епічний вірш « Етюд піхоти», я б назвав його баладою. Боже, яка планетарна реальність, філософія героїзму без пафосу, лозунгів, літературних штампів, гола, болюча. Завдяки художнім засобам, зокрема образу, метафорі, часом гіперболічному підсиленні, авторові вдається передати відчуття безвиході і стійкості бійців – піхотинців, досягти високого художнього ефекту. Я не відчуваю, що тут відсутня рима. Переді мною зрима трагедія, душа поета і – вражаюча поезія.
Етюд піхоти
ноги натомлені
голови сиві
дороги небесні
й земні
не протоптані
—
ходить над Нами
Господь
молитвою не покличеш
бродить над Нами
Бог
кличте скоріш
–
ось він
такий як і ти
та не настільки сивий
ось він
серед могил
мовчанням неситий
Аналізувати поезію, в якій якби відсутній зовнішній світ не зовсім просто. Бачимо, що автор не вдається до конкретного зображення якихось вчинків, подій і явищ зримо, а передає через свої відчуття, емоції, свій стан душі художніми засобами. Тут автор вдало використовує образ натомлених ніг і сивих голів, щоб показати досвід і важкий шлях бійців – піхотинців. Присутність Бога над ними, якого не можна покликати молитвою, символізує відчуття безпорадності і безвиході в трагічні хвилини не тільки їх, а й самого Господа.
слухай
братику рідний
близько до наших бід
не встане з могили
піхоти відважний крик
–
сила й не сила
жити
хай городище живе
нам у важких могилах
землю не перейти
–
горнем суху відвагу
нам би сльозу знайти
щоб відспівати зрано
серце у німоті.
Від цих метафоричних рядків, де « не встане з могили піхоти відважний крик», а їх відвага стане, сухою, позбавленою сльози, огортає незборимий сум. Художня правда відверта і болюча. Вона, як вирок людині за її байдужість і безпам’ятство.
чорна нитка
навколо нікого немає
світло далеке за нашим тривожним вікном
знаєш
ще будуть за ними такі ж молоді небеса будуть за ними чужі та не пізнані сльози.
Поезія Станіслава Новицького сакральна, знакова, яка випромінює позитивну божественну енергію – еманацію. Кожне слово мовлене ніби вустами Бога Вона вирізняється глибоким символізмом та емоційною наснаженістю. В ній індуктивний зв’язок між природою і людиною, життям і смертю, вічним і минувшим, окремими подіями і явищами існуючого буття. Автор вдало використовує природні образи, порівняння та епітети для передачі глибини людських почуттів, узагальнює їх, створює вишукані поетичні шедеври. У його поезії природа набуває особливої міфо -поетичної ваги, де кожна травинка, кожне деревце чи пташка постають як живі образи у палітрі « барвистого степу», де « осінь догорає білими півниками» В поезії бачиться цілісний первинний світ дохристиянської доби , де ніби чути в небі, пронизаному блискавками, голос Перуна, плюскіт води, з якої виходить втаємничена русалка. Той великий світ любові – дивосвіт.
вечір
вечір
Вечір
котиться у золотій траві
зове до вічности
сновідінь і видив
світу цього
.
наснилось що прокинувсь вечір
за моїм вікном.
Сказати, що поет закоханий у природу – цього замало, він у лоні її, вона пломеніє у серці його. В його образно – символічні малюнки пейзажу вплітаються відповідно душевні переживання, тривоги і сумніви. Це, власне, те, що зветься в теорії поезії « психологічним паралелізмом. Там, де вирують поетові пристрасті, то там і природа у своїй красі, яка поглиблює образ ліричного героя, звучить, як акорд його почуттям.
подаруй вітер
бо ж повітря меншає
подаруй цвітіння
яблуні
бо меншає світла
в душі
.
врятуй
од світу
в якому немає
тебе
Книга « За Господнім плечем» повниться інтимною лірикою і є, по суті, духовною основою цієї дивовижної поеми. Вона, мов пісня, зворушує своїм теплом і ніжністю, щирістю зболеного серця. Почуття чисті, як Господня молитва, жертовні, незрадливі, часом журні, бо « прекраснішого// за твій погляд// за твої руки// нічого немає// прекраснішого//, і « навіть коли темрява охолодить мої очі я любитиму твоє сонце і твою сльозу».
Відчуття розлуки з коханою неймовірно вразливе, болюче. Воно повертає до пам’яті, яка переповнена миттєвостями близькості закоханих. « спрага самотності// криниця без води// теж спрагла// до холодних доторків» « згадую твої руки// чомусь// найбільше// хочу// пригадати// твої руки…» Але вона десь тут, за плечем Бога, бо її зіниці променіють в його очах. Вона, як сонце, як небо, вона там, де втратив її, де трапилася розлука. « сьогодні збираюсь піти// до сонячного//проміння// збираюсь дійти// до тої стежки// де ти// стоятимеш».
я все віддав
тобі
без жалю
нездоланний світе
світла і тьми
любови і зради
сльози небесної
і сльози земної
я віддав її усміх
навіть
не залишивши пам’яти
.
прихилив до себе
її волосся
впав у безмежність
уяви
вмер
заради її вічности
Цей вірш, який я навів не повністю, є одним із найяскравіших у сенсі розкритті сутності абсолютної відданості, де ліричний герой, не зважаючи ні на що, готовий пожертвувати всім заради коханої. Це образ, коли нічого не лишається поза ціною для збереження втраченого кохання. Тут не тільки фізичне, а й духовне вираження – почуття стає сенсом існування. Автор талановито використовує протиставлення « світла і тьми», « сльози небесної і земної» для підкреслення складності людських взаємин, глибини душі, її філософії, коли одночасно співіснують протилежні емоції.
В поезії Станіслава Новицького так багато чутливого, освяченого поетовим серцем, міфо-поетичних образів, вибухової енергії, віри в очищення людських душ і оновлення світу. Їй притаманні експресивність, музичність, якої досягає автор за рахунок алітерації – повторення в рядках приголосної літери. « земля далека до неба і далечінь зароджується з близькості» Вона зіткана з афоризмів і медитацій. « яблука в долонях трави», «Божий клич людина не чує», «простота завжди мудра», « кожному із нас далеко до Бога», « Тінь одягла мою сорочку і хоче бути справжньою людиною» Можна цитувати і цитувати ці, опромінені сонцем, перлини.
« За Господнім плечем» – це не просто збірка поезій, це своєрідна сповідь поета, поетичний гімн, де кожний рядок, мов молитва, звернена до вічности, до Бога. У його світоглядних думках постає світ неймовірної краси, де в живописних акварелях природи присутня людська душа, в якій так багато ніжності, пристрастей, тривоги і болю. Автор зі своїми роздумами, особистими переживаннями про біду, що прийшла на нашу землю, героїзм і зраду, почуття, про сенс життя ділиться з читачем щиро, якби узагальнює, перетворює їх на універсальну історію, що належить всій спільноті.
Поет Станіслав Новицький і його поезія – то новітнє явище в українській літературі. Такої високохудожньої, чистої, одухотвореної, як вранішня роса, поезії, здається, давно не з’являлося. Книга вийшла у видавництві « Український письменник» у рамках серії « Бібліотека альманаху « Сівач»( випуск – 24), оформлена роботами талановитого художника Романа Петрука, які підкреслюють вишуканість книги, її естетичну та духовну силу.
Михась ТКАЧ
Leave a Reply