Поліцай

Ще було зовсім рано, небо рожевою барвою ледь-ледь підсвітило обрій на сході, але спати вже не хотілось. Прокіп підвівся, в хатніх сутінках ногами намацав свої шкарбани біля такого ж старого, як і він, ліжка й, глухо кашлянувши кілька разів у кулак, неспішно подибав до відра з водою в кутку кімнати, зачерпнув її пів кухля, трішки надпив і, накинувши на плечі свою незмінну й вже добряче поношену спецівку, колись подаровану кимось із приятелів із числа будівельників, вийшов з хати.

Поки йшов у садок до колодязя, аби там вмитись, вранішня передосіння прохолода вмить освіжила його, примусивши зіщулитись.

Не палив: змалку на дух не переносив диму від цигарок, не раз, було, й своєму батькові, заядлому курцеві, радив кинути те дурне діло,
що приносить лише лихо для здоров’я і напріч спустошує кишені від грошей, на що той з легенькою іронією завжди відповідав: «Гадаєш,
я не знаю, що це за зілля, до того ж я на своєму тракторі чи комбайні під час жнив стільки тої зарази разом з пилюкою щодня через себе
перепускаю, що тих кілька цигарок у моєму житті вже нічого не змінять.

— І все ж.., – і далі продовжував наполягати він, добре знаючи, що батько якщо й відкладе свої цигарки, то ненадовго. На думку прийшло
те, що ще вчора намітив собі на сьогоднішній день зробити. Від холоду незвично зіщулився, знову стенув плечима, наче перевіряючи, чи вони ще «на місці і взявся за ручки велосипеда, що ночував тут же, в дворі, під плотом. Прочинив хвірточку, що злегка рипнула під його рукою, без поспіху вишкандибав на вуличку, аби рушати до своєї теперішньої турботи й гордості – на дачу, а точніше – до клаптика розробленої під кілька невеликих грядочок на місці колишнього
непрохідного болота в обіймах ледь не пустельної піщуги, хоча той, недавно перебраний на себе клопіт, був навіть не якоюсь невеликою
необхідністю чи забавкою дорослого чоловіка, а радше можливістю вбити час, якого, особливо влітку, після основної роботи на підприємстві, таки вистачало…

Та, виявляється, «ранньою пташкою» був не лише він. Назустріч, ледь перебираючи стежку ще сонними ногами, наближався зі своїм, ледь
не телячого розміру собацюрою, що відразу ж кинувся його обнюхувати, найближчий його сусід з дивним прізвиськом Гичка.

Навіть не вітаючись, запитав, чи буде сьогодні дощ.

— Не відаю, – на те відказав Прокіп. І додав: «Ти б краще свого звіра притримав. На повідець взяв чи що. Та й намордник не завадив би. Бач, як рветься? Я – то вже старий, можливо якось і відіб’юсь. А коли хтось із жінок, або й дитина на цю біду налізе, то що буде?

— Та він у мене не кусається! Ото й усього, що погавкає та полякає. А так – то, не повіриш, у дворі навіть курку не зачепить!

— Чому ж не повірю, – буркнув на те Прокіп.

— Вірю. У власному дворі можливо й не чіпає. Однак тільки ти про це знаєш і оце мені розповів. А інші люди – знають? Що робитимуть, якщо з-за загорожі до них вистрибне таке страхіття?! Або й накинеться на когось. То ж – звір, а хвіртка, он, не зачинена. Недалеко й до біди. Ти ось, бачу, теж вже до солідного віку дожився, і про це маєш знати ще й іншим підказати. А все виходить навпаки, – лише небезпеки для оточуючих додаєш…

— А ти хто такий? Поліцай тутешній, що берешся мені розповідати як жити і вказувати, що маю зі своїм собакою робити?! – буркнув
той уже сердито, поспішаючи розминутись, тим самим даючи зрозуміти, що йому та розмова неприємна.

— Та начеб ні.., – трішки вже навіть розгублено поспішив відказати Прокіп, даючи можливість Гичці чимшвидше пройти. «Хоча – за
тим додав услід, – чомусь мені здається, що чисто по-людськи, так не слід робити. І про інших слід думати, оскільки не десь на віддаленому хуторі живемо і маємо дбати про загальний спокій і благополуччя…

— Ось ти і думай, якщо в тебе голова велика і на такі дрібниці направлена, – вже злобливо огризнувся сусід. І ще додав, віддаляючись: «А мені – ніколи. І без того клопотів вистачає».

— Гадаєш ніхто не помічає, – не стримався вже й Прокіп – Як ти щоранку свого собацюру на територію дитсадка вигулювати виводиш,
або й на шкільне подвір’я через дірку в загорожі пускаєш? Не бачиш, що після вас там залишається і чим те все може закінчитись, тим
більше що не ти один у нас такий спритний?! А там навчаються наші діти і внуки. Не соромно?..»

Розмова не клеїлась. І все ж розсерджений Гичка, десь навіть демонстративно, хоч і обминув на цей раз хвірточку на крихітну
територію дитсадка, де й справді виховувались і його близнятка, поволікся в бік школи, де, оглянувшись злодійкувато на Прокопа,
прослизнув до шкільного стадіону, обрамованого невисокою горобиною й вербичками, що й справді, як дівчатка з довгими косами, посхиляли свої голови додолу, подекуди ними торкаючись
ще й барвистих, усіяних квітами, клумб…

У невеселих роздумах Прокіп подолав не зовсім то й далекий шлях до найбільшої теперішньої своєї турботи і приваби – клаптика у болота відвойованого й під декілька грядочок розробленої піщаної землі, де завдяки неймовірній праці крім картоплі та ще деяких овочевих, уже зеленіли й десятка півтора-два фруктових дерев.

Там швидко роззувся і першим ділом з задоволенням пройшовся по ще прохолодній, росою вкритій, траві. Відчуваючи насолоду,
прислухався до бентежного дзвінкого співу соловейка неподалік, що, ховаючись десь між листям розкидистих абрикосів та яблунь
з грушами і сливами, знову нагадував про себе з густої таїни зеленого літнього листя.

Відтак дбайливо попорав усю свою живність, заглянувши й до хлівця, і до обох вольєрів, додавши де необхідного корму, а де й воду
замінивши, при тім не забуваючи і своїх пухнастих кроликів погладити, і з цибатим півнем словом-двома перекинутись, який,
загледівши його, Прокопа, неподалік, не забарився своїм кількаразовим розкотистим «Куку-рі-ку» з метушливого оточення свого власного курячого гарему всій окрузі знову сповістити, що
він тут не сам і що вже прибув хазяйнувати до нього господар.

Нашвидкуруч нарвавши та накосивши для всього того загалу трави та зілля ще й «про запас», Прокіп без поспіху рушив «розкошувати»
в приємну полуденну прохолоду від тіні аж зігнутої під вагою плодів літньої яблуні біля колодязя, де, поблискуючи свіжою фарбою,
виднілись і наче б припрошували до себе ще й розкішна лавочка та невисокий і, як він звик казати, «одноногий» столик, днями
змайстрований з широкої товстої дошки.

Іван СИДОРЧИК