Міна

Я біг як заєць… Петляв у чистім полі, стараючись збити з толку їхніх снайперів. Але ні! Який з мене заєць? З моїми дев”яностами кілограмами “чистої ваги” та плюс амуніція, а ще автомат з трьома повними ріжками і наплечник… Набереться разом десь сто двадцять кілограмів. Чи доводилось вам бачити стокілограмового зайця? Отож! Я скоріш кабанюка, або олень безрогий.

Нас накрили під Авдіївкою. Поспів наказ – відступати. Аби не вживати оте “відступати”, яке сіє паніку і негативно впливає на настрій вояк, у  військовій термінології застосовується -“змінювати позицію”. Що це означає? З пояснень командирів ми з позиції “не вигідної\” перейти на позицію… Правильно – “вигідну”. Але чому при зміні позицій ми неодмінно втрачаємо території, залишаємо напризволяще наші міста та села і все дужче вглиблюємось у територію власної держави? Ми би мали іти в наступ і відвойовувати у ворога те, що він уже від нас відхапнув, а то якось навпаки виходить. Драпаємо на зайняття вигідних позицій! Але ж усім добре знано, що промине тиждень-другий і ми знову розпочнемо демарш. Коли ж перейдемо у повноцінний наступ і дамо гідну відсіч ворогові?

Запитання без відповіді. А вона, та відповідь, мені у цю мить і не потрібна зовсім. Мені б вижити.

День розпочинався оптимістично. Наших два бетеера супроводжували три танки. Радянські ще, Т-72! Завдання поставлене чітко і зрозуміло: витіснити ворога зі лісосмуги. Танки свою справу зробили –  відкрили шквальний вогонь по  зазначеній лісосмузі, використавши при тому увесь боєкомплект. Танки відступили. Вперед рушили наші бетеери.   Наше завдання – здійснити зачистку. Себто, добити тих, хто вцілів у окопах і бліндажах.

Ми сподівались, що то буде легка прогулянка поміж посічених осколками танкових снарядів дерев, поміж вирв, усілякого непотребу і трупів. Що не кажіть, а вогонь танкових гармат могутній і величезної руйнівної сили. Ми ж не новачки, нам не вперше братися за зачистку. Отож, знаємо, як воно є. Від прямого влучення, скажімо, у бліндаж, залишаються стирчати одні обгорілі поліна. А ще – порозкидувані шматки людських тіл. У тих  куснях людського м”яса уже не розбереш, якої вони національності, а чи  армії?

Ми йдемо. Розраховуємо на легку  прогулянку. Такий собі шпацірек львівською стометрівкою. І враз! Що це? Шквал вогню! По нас ворог забив з усіх видів зброї. Тут тобі кулеметні черги, автоматна тріскотня, мінометне повхкання. Кілька наших упали відразу, скошені тим градом. Я упав завчасно. Озирнувся. Яка буде команда? А ніякої! Кожен за себе. Більшість потягнулись до бетеерів. Але я знав, що на тому напрямку рашисти сконцентрують усю свою увагу. Треба іти  урозтіч. І я повзком подався у протилежну від наших машин сторону. І вибір мій був правильним, бо по  бойових машинах ворог ударив з ПТУРсів, мінометів та крупнокаліберних кулеметів. Аж закурилось! А побіля машин – люди! Уявив собі, скільки там куснів людського м”яса – і мене ледь не знудило.

Цього разу наказу про передислокацію не було. Сам собі віддаю наказ – геть звідсіля, подалі від пекла земного!  І у чистому полі став я бігуном на короткі дистанції. Ото пропетляю десяток-другий метрів і падаю у траву. Відлежався, підіймаю голову. Що там? Усе тихо і спокійно. Ніхто за тобою не женеться! Далі у полі – суцільні вирви від снарядів! Ото добре! Є  куди заскочити на випадок чогось. Звіряю орієнтир. Треба дотримуватись напрямку: північний захід. Так нам  наказували сьогодні зранку перед виїздом на завдання. Заспупник командира роти капітан Кротенко так і сказав: “У випадку чогось – напрямок: північ-захід!” А на що натякав Кротенко? Те, що з нами сталося – це і є “випадок”?

Попереду зненацька  замаячила “щітка” з дерев. Схоже на міраж. Але раніше я міражу ніколи не бачив, бо жодного разу не побував у пустелі. А кажуть, він “водиться” тільки там. Лісосмуга! Вона випливала з імли наче океанський лайнер, що втратив керування. Ось, де мій захисток і порятунок!

Спершу виринає підлісок – низькорослі кущі та молоді деревця. Обличчя дряпає гіляччя глоду. Боляче! Та байдуже. Ґлід – він хоч і колючий, зате густий, наче кожух і повністю прикриває від протилежної лісосмуги, звідкіля я так натхнено щойно драпав, рятуючи власну дупу.

Ну, шо – спасен? Так, але ще треба наверстати кілометрів з десять, аби дістатись наших позицій. А це – степ. Голий-голісінький, наче тарілка. Там усе видно. Особливо тим “мухам”, що у повітрі шугають. О, ті довго не “думають” і не вагаються. Скинуть на тебе двісті грам тротилу – і будь-здоров! Зберуть, якщо віднайдуть, одні шеврони, каску та черевики. Отож, радіти передчасно! Я не радію. Я  взагалі – серйозний і вимогливий. Я до війни єгерем працював. Що воно таке – єгер? Наглядач, а чи інспектор лісу. А у лісі знаєте як буває – усіляка п”янота вештається, потім – бракон”єри, розкрадачі деревини. А під новий рік скільки ялинок іде “наліво”! І кожен прагне неомінно розпалити багаття у недозволеній зоні, а сміття за собою прибрати – навіщо? І усе те було моєю гризотою на відведених угіддях.

А тепер ось – нова біда. Москаль поліз!  Мені зателефонував товариш. Ми з ним в одній мисливській спільноті перебуваємо. Каже товариш: ми тут групу з мисливців гуртуємо. Підеш з нами? Як відмовити? Святе діло – не пустити москаля в наші ліси! Було сподівання –  взяти москаля наскоком та відкинути далеко за межі України. Ага! Не вдається! Надто багато їх! Що під вечір знищимо – на ранок -глядь, знову та сама кількість стоїть перед нами. Косимо і тих – прибувають нові. І так без кінця і краю. Втомились та заморились не тільки люди, але й зброя. Стволи наших гармат та автоматів не встигають остигати.

Так, я під надійним прикриттям. І шанс на виживання у мене єдиний – просуватися цією посадкою дерев аж до настання темряви. Там уже можна висунути свій писок з рятівної зелені і вийти на дорогу. Там неодмінно натрапиш на український блок-пост.

Серце у грудях -тук-тук-тук… У скронях – гуп-гуп-гуп… Ого, чого  захвилювався? Треба перепочити. Обираю місцину, де густою щіткою пнеться до неба трава, довкола обступають кущі, а далі і вище – акації стоять наче вартові, за ними – тополі. Дивись, тут ще й повно дерев дикої оливи.

Беру праворуч, роблю ще кілька кроків – і враз… Під правою ногою щось клацнуло. “Стояти!” Сам собі наказую. Мені добре знаний цей звук. Це ми “проходили” на двотижневій підготовці перед відправкою на фронт. Нам звертали увагу на здавалось би прості речі, як ось це клацання під ногою.

Інструктор тоді попереджав:

-Так подають сигнал міни натискної дії – ПМН-2 (фугасна) або ПФМ-1 (пелюстка). Запам”ятайте собі добре. Якщо наступите, ногу не  відривайте, бо відірве. Очікуйте на саперів.

-А яка з них краща? – хтось запитав.

Питання викликало сміх присутніх.

-Обидві гидота! Яка вам різниця, хто кращий, коли йдеться про ваші ноги і ваше життя?

І то правда.

А я запам”ятав. Звук надломленої гілки. Але то була не гілка. І де вона – та гілка? Трава, листя, глиця і щось тверде під моєю ногою.

Мене пройняло холодним потом. Тільки не це? Краще вже було лежати мертвим посеред поля, аніж тут подихати, стікаючи кров”ю. Там твоє тіло неодмінно підберуть і далі – відомо. На твої похорони зійдеться усе наше селище. Ти герой! Тебе поховають на почесному місці. Твоїм іменем назовуть вулицю, а, може – і школу. Про тебе навіть напишуть в газеті. І усі будуть згадувати, яким хорошим ти був. Прифантазують трішки, але ж приємно. А тут – лісосмуга. Лежи-не-лежи… Відшукають тебе найперше собаки, лисиці та здичавілі коти. Кажуть, що і вчорашні свійські свині беруться за людську плоть. Господи, бути зжертим свинею! Але, якщо собакою чи котом – то тобі від того буде легше?

Отак стою і  гірко думу гадаю. Нога наче цементом залита – міцно тримається одного місця, не зрушується ні на міліметр. Що маю робити? Як діяти? Ото влип! Дістаю мобільника, набираю потрібний номер. Довго ніхто не відгукується. Нарешті… Пояснюю збивчо, хто я і де перебуваю, і що зі мною трапилось.

-Наразі немає змоги прибути за вами! – пояснює оператор.

-Я на міні! -кричу.

-Чекайте!

-Міна! У мене під правою ногою!

-Ми усі на міні…

І кінець зв”язку. От дотепник. Гамнюк! По голосу чую, що з вищою освітою. Грамотно так речення вибудовує і бач – навіть дотепно. Образно – так би мовити!

Але і справді – скільки мені отак стояти!?

Обережно, аби зайвим рухом не зрушити правої ноги, знімаю наплечника. Ставлю його перед собою. Дістаю питво, дещо є з  продуктів. Наїстися! Перед смертю! Відлити по нужді – без проблем. Можна насцяти і на рідну міну. Ха – уже вона тобі і рідною стала! Гірше буде, коли припре “по великому”. Ех, коли б купа мого лайна якось посприяла вирішенню моєї проблеми… О, то була б знаменита купа! На вагу золота! Бери вище! На вагу життя!

Зиркаю на годинника – половина п”ятої! Голод подає сигнал. Так,  без обіду, а уже і вечеряти час. У мене тут сухпайок, вода, сік у пластиковому пакеті.  Опускаюсь на ліве коліно, а праву ногу – ні, ні… Не смій навіть подумати! Пильнуй її, бо там під підошвою твого черевика причаїлася смерть.  Вона жорстока і не знає помилування. Смерть тут косить усіх без розбору і виїмковості.

Не пригадую, чи ще колись у такій позі приймав їжу. Але нічого – терпимо. Тільки що буде далі? Скільки очікувати на саперів? Треба зателефонувати капітану Вітренкові, заступнику командира роти. Здається, він один з небагатьох, хто ще здатний на прояв людських почуттів. О, навіть іде на з”днання після другого ж виклику. Пояснюю йому свою ситуацію.

-Де ви знаходитесь? Хоч приблизно! Які орієнтири?

-Я в лісосмузі!

-Конкретніше! Їх тут  десятки.

Який  же ти, чоловіче, телепень! Ти ж у лісосмузі, яка паралельна до тієї, де засіли орки. Оті, що дали нам жару сьогодні вранці. Які ще орієнтири потрібні? Так і кажу Вітренкові : “Я паралельно з москалями!”

-Зранку ми вас виручимо. Чекайте!

-А чому б…

І не договорив, бо офіцер перервав зв”язок. А я мав намір попросити, аби прибули за мною цієї ночі. Стою ж на міні! Хтось може увійти в моє становище? Та я мимоволі можу відірвати ногу від тієї триклятої міни. Себто, моя нога здатна це зробити і без моєї команди. А команда звідки поступає? Правильно – з головного мозку! А коли я задрімаю, мозок що –  також відключиться. І тоді гуляй ніжко як тобі заманеться! А вона ж бідолаха також натерпілась. Її уже судомить, вона терпне і проситься до руханки. Нещасна моя ніженько! Знала б ти, що буде з тобою, що буде зі мною, коли  мій мозок дасть команду зрушити тобі з місця!

Сонце тим часом почало хилитись до обрію. Ось його кругла паляниця зависла далеко над степом. Від стовбурів дерев, ті, які потовстіше, видовжуються чорні тіні. Зрозуміло одне: мені належить перебути цю ніч тут. Правильніше буде – простояти ніч.  Як це виглядатиме – поняття не маю. Я ще ніколи в житті не коротав нічку навстоячки. Що ж, завжди воно вперше. При мені автомат з кількома ріжками, ніж, ліхтарик, дві гранати. Цього абсолютно достатньо, якщо попреться сюди звірина. А якщо людина російської національності? Ну, з одним рашистом  я впораюсь легко. Зумію дати собі раду і з двома-трьома. Тут головне діяти на випередження. Коли ж припреться ціле відділення – тоді залишається підпустити їх найближче і дати волю правій нозі…

Повіяло прохолодою. Тут завше так – удень спекотно, а вночі дістає холод аж до дрижаків. Кажуть – різко-континентальний клімат! Нічого, одну нічку можна потерпіти. Головне, аби усе скінчилось для мене добром.

Сховалось сонце – появились комарі та ще якась комашня. І увесь той дріб”язок пхається тобі за шию, обсідає руки, лізе ледь не до рота. Неодноразово, ще працюючи в рідних місцях, замислювався над роллю отих кровососів. Навіщо матінці-природі здалися оті упирі? Та від їхніх укусів дуріють тварини, докучають вони людям і усім, в кого кров гаряча. Чи неможливо їх “перезапрограмувати”, аби викликати у них огиду до такого ганебного заняття як смоктання крові? Яка полегша би настала!

Над головою прошумів своїми дужими крилами незнайомий птах. Не встиг його як слід розгледіти. Насунулась темрява. Ну, птаха я б точно ідентифікував.

Чим дужче набиралось темряви, притиснутої до землі, тим  більше висипало зір на небі. Вмикати ліхтарика не було потреби. З міркувань безпеки варто потерпіти. Завтра зранку зумію розім”яти ноги. Дуже на то сподіваюсь. У кущах почувся шурхіт. Звір! Невеликий і обережний. Можливо, борсук. Або лис! А це що? Хтось вперто преться прямісінько на мене. Ліхтарик! Автомат! Ні – краще ніж! З кола ліхтаря висмикується свиняча морда. Світло зупинило кабанця. Він з цікавістю мене розглядає. Хто такий? Що за звір? Людина! О, то звір над звірами!

Гість з темряви винюхує повітря, мотає головою туди-сюди. Він явно не знає, як йому бути? Рушити вперед, а чи зникнути у пітьмі? Врешті, він приймає єдине правильне у цій ситуації рішення – відступити. У моїй руці затиснутий гострий бойовий ніж. Я зумів би завдати чималої шкоди цьому нахабнику, не відриваючи правої ноги з того місця, де вона стоїть. 

Більше мені ніхто не дошкуляв. Почала падати холодна роса. Я відчув як краплини збираються у мене на передніссі, як мокріють борода та вуса. У такі хвилини треба про щось думати, чимось себе розважити. Емоції мого життя давно вигоріли. Діти виросли і десь поза кордонами. Дружина уся в грядках та домашній живності. Вона у мене хороша, але уся така правильна і нудна. Тупувата трохи… Про роботу, про свій ліс думати якось не хотілось. Там було багато спиртного і мало романтики. Отаке… А коли зараз позбудусь ноги, то вважай життя моє скінчилось зовсім. І нікому я не цікавий, не потрібний, а навпаки – баласт…

Отак думаючи собі про різне, не зчувся як задрімав. І смикнув правою ного, і повалився у траву  і заснув міцно-преміцно, наче у дитинстві.

Розбудив мене гуркіт. Танки? А таки вони! А потім були постріли, розриви мін і ще щось там гупало та тріскотіло.  Виклик у телефоні.

-То сапери! Уточніть координати… Санітарів потрібно? Ви – трьохсотий?

-Ой! – кидаю погляд на праву ногу. Вона ціла! Чуєте – не ушкоджена! Не відірвана. І там де міна – усе як було до того. Ні вирви, ні обпаленої трави.

Чи я трьохсотий? Швидш за усе – двохсотий! Такий у мене жарт!

Сапери появились дуже швидко. Тут все поруч – через поле. Тим часом ті самі танки, що учора з ротою автоматників добивали орків у сусідній паралельній лісосмузі.

-Де міна? – цікавляться сапери.

-Он! – киваю головою.

Обережно наближаються, розгортають усе зайве. Старший за віком бере до рук і підносить над землею. Круглий зелений “баняк”, зверху плоска поверхня чорного кольору. По боках прикріплені “вушка”. Їх чотри. Старший якусь хвилину розглядає міну, а далі зайшовся сміхом:

-Північна Корея! Не спрацювала! Подякуйте товаришеві Кіму за браковану продукцію. То не перший випадок.

Я перехрестився.

Старший ще мав намір пояснити мені, у чому причина “не спрацювання”. Я відмахнувся:

-Де наші?

  -Займають позицію.

-Мені туди! – сказав я і рушив у напрямку, де чулись ще поодинокі постріли.

Ігор Гургула.