Тарік

А я ото усе міркую собі, чого  дід Олесь, коли ще жив і щось собі  кумекав, увесь час повторював, що нам конче потрібні козаки, а не кріпаки.

-Будьте козаками! – аж переходив на крик дід Олесь. – Кріпаки нічого доброго не зроблять. Вони ще більш угроблять бідну  Україну! Будьте козаками…

Воно якось від тих слів навіть образливо робилось. Що Олесь має на увазі? І як відрізнити, хто з нас козак, а хто кріпак? І взагалі, кріпосне право  скасували  у 1861 році, а у Галичині – ще раніше, то про який поділ у  нинішні часи може йтися?

Але, виявляється, старий Олесь як у воду дивився. Є, є у нас і нині і козаки, і  кріпаки… Себто, понині живуть собі та існують  їхні нащадки. Ось чому маємо сьогодні героїв, а маємо і таких, що і при окупантові  жили б непогано… Пристосуванці – себто…

Ярослав тисне на газ.

-Подарунок  від тестя! Ото купив, аби я не нудився.

А війна? Може, краще піти  на війноньку?

Е – ні! На війні убивають! Он і його двоюрідного брата привезли на щиті.

-І що воно за дурня така – на щиті? Хто таке придумав?

-Це від давніх греків! Коли воїн вирушав на війну, дружина бажала: «З щитом, або на щиті!»

«З щитом» – означає живий-здоровий.

«На щиті» – друзі доставляють тіло загиблого на його бойовому  щиті.

-Тепер усе зрозуміло! Гарна легенда! За живе бере!  

Зовуть його Ярославом! Багато хто з його оточення вважає, що ім’я Ярослав, а чи Славік – трохи не теє…  Такої думки і сам Ярослав. Але що вдієш? Хто його запитував, нарікши немовля оцим архаїчним іменем? А воно ж не модно, не по-сучасному. Для їхньої Михайлівки, що в Уманському районі, якось і байдуже як тебе назвали.  Хоча… Ярослав… Воно ж якось западенщиною відганяє. У їхній Михайлівці скрізь Міші, Вови, Петі, Колі… А цей – Ярослав! Наче Ярослав Стецько! Бач, яка бандерівщина! І на Славіка Завербного у їхній Михайлівці парубки почали позирати з недовірою. Бандерівець… Ярослав! Майже Ярослав Стецько, хоч і Завербний! І з діда-прадіда рід Завербних знаний у Михайлівці.

Підрісши та закінчивши школу, Ярослав приймає рішення, що з Михайлівки йому неодмінно треба вибиратися!  І якнайскоріше.

Закінчив школу і отримав  атестат зрілості. Зрілості! Як  звучить?!  І подався  юний Завербний не куди інде, а до самого Києва. А що? Подалі від тієї недолугої Михайлівки, де кожен, гляди-но, силкується тебе принизити, ущипнути та ще й при нагоді і копняка не проти дати.

А у Києві… Та що там казати? У Києві тебе ніхто не знає. І це уже великий плюс. Відразу з вокзалу  вирушив Ярослав Завербний на Поділ. Там розміщується славна Києво-Могилянська Академія! Туди його стопи! Вийшов з метро, пройшовся повз стародавню церкву, уперся у пам’ятник Сковороді. Он який стоїть! На весь Поділ видніється  його свитка! Ну, якщо Сковорода зумів стільки досягнути, то чим він, Ярослав Завербний, гірший? І через майдан  подався до  знаменитого навчального закладу.

Поступив Славко на спеціальність «захисника довкілля». Щось там з догляду за навколишнім  середовищем, довкілля – себто. Стосується це і меліорації,  чистоти питних вод і повітря. Отаке… На щось інше Славко не спромігся – балів забракло. Але з висновками поспішати не варто. Ось бути Завербному в майбутньому начальником водоканалу. А це ж – одна з головних посад у їхній Умані. Вважай, в одному ряді з тими, хто за газ, електрику відповідають. Поважні люди! І завжди з того щось можна мати. Бо ж не зі зарплати однієї… А вода? Ну, знано, що без води – і не туди, і не сюди…

Отож, вперед, чоловіче, на тебе очікують великі справи!  Усе маєш, аби згодом стати  великим начальником! Але…  Ох і ім’ячко у нього! Комплекс росте наче снігова куля. Та ще й прізвище дісталось. То що виходить – він десь там взятий, де верби?  Прізвище селом відгонить. Ех, і тут невезуха! Добре, що  до самого Києва дістався і «розчинився» посеред мільйонів.  Могилянка – вона також чималенька. Тут чи не кожен другий «з-за верби».

А ще у тій Могилянці – дівчата! Одна краща іншої!  Вибирай і берись за те, за що бралися парубки усіх часів та народів. Але Завербний не такий! Він серйозний хлопець! Ото вподобав собі одну з філологічного факультету – і усе! А не помітити її було важко. Практично – неможливо! Висока така, струнка дівчина з густим буйним світло-каштановим волоссям, яке ще й кучерявиться. Хто така? Як звати? Потайки наводив довідки, вивідуючи то у знайомих, то у коменданта гуртожитку, з якою заприятелював, бо земляки. І з’ясувалось, що дівча те зі Львова, Мар”яною зовуть, а прізвище у неї – Качмарек! Мар”яна Качмарек!  Ги-ги… Качмарек – то як «кошмарик».  У їхній западенії – суцільні «мар’яни» та «назарки». А ще – «богданчики»… І повно «ярославчиків» Стривай! А тебе як звати? Ага?!  Отож! Може, і твій рід звідтіля? Може, якийсь пра-прадід забрів на Уманщину, поселився десь там – «за вербами», і готово! З тією Уманю усіляке траплялось. Знано, що здавен тут пролягав Чорний шлях, яким татари гнали український люд у ясир до Криму. Порожніли цілі села. То чи не міг на пустку прийти якийсь «вуйко» із западенії? Звісно, що так! І приходили, і поселялись, і плодились як треба.

Але то у минулому. Вважай – їхня історія. А Мар”яна Качмарек – ось вона! Львівська красуня! Тільки як до неї підступитися? Вона ж бо може відразу послати його подалі. І тоді усе пропало! А така дівчина! А така врода… Ех… Завербний терпляче почав вишукувати нагоди, наче мисливець, що вистежує дичину. Головне – не втратити шанс! А він може випасти один-однюсінький і більше не повториться… Чи йому це не знано?

А втім, нагода не забарилася. Шанс не перетворювався у вічність безнадії. А було ось як… Ранок тієї днини видався дощовим. І треба ж такому збігу обставин статися – напередодні у Мар”яни Качмарек хтось поцупив парасолю. Гарна така, у Мілані придбана. Мілан – місто на півночі Італії.  Славне і багате місто зі знаменитою оперою і не менш популярним шопінгом. Минулого року Качмареки  спеціально літали зі Львова у Мілан на закупки. Тодішнє шоп-турне вдалося на славу! А сьогодні у Києві – дощ. А  Мар”яна без парасолі. Але ж на  лекції треба вирушати. З цим у Могилянці дуже строго. Пропуски занять аж ніяк не  вітаються і не толеруються. А дощ за вікном усе ніяк не може вгамуватися. Барабанить по підвіконню з такою лютою силою, наче прагне на бляшаному тлі підвіконника  зіграти чиюсь улюблену мелодію. Парасоля! Стукіт у двері… На порозі хлопець зі сусіднього блоку. Мар”яна бачила його так – мимохідь. Він усе на кухні порається. Видно, любить готувати їжу. У руках парубка – парасоля. Ні, не її! Чорна –  мужська. І як  цей чоловік, що усе посміхається, довідався про Мар”яни проблеми? Звідкіля інформація? Ха! Ну, в одному гуртожитку проживають….

-Привіт!

Посмішка голівудська.

-Привіт…

-Дощ сьогодні!

-Бачу!

Яке «відкриття» він зробив!

-Ти без парасолі? Давай під мою!

Ого – відразу на «ти» і з послугами! У її Львові так не прийнято. А втім, усе глобалізується і розмивається. Львів знову і вкотре переживає наплив отих, хто ледь не в нічній сорочці готовий вирушити до театру…

-Перепрошую, я із незнайомцями під однією парасолею не гуляю! – відрізала.

І подумала: «Може, псих якийсь? Чи сексуальний маніяк?»

Бабуся її неодноразово попереджала: «Мар”яночко, гляди там! Люди різні бувають! Нікому не довіряй!»

-Не довіряю, бабусю!

А бабуся у неї ще та! Львівська пані – одним словом. І завжди права! Так дідусь Віктор вважає. У нього на усі зауваги та претензії одна відповідь: «Мать завжди права…» Мать?! Так і кортить матюкнутись. Ну, дідусь – це солдафон. А бабуся Галя – педагог! Дідусь, знано- вічний підкаблучник. А дружина у нього – наче генерал!

«Нікому не довіряй!» – слова бабусі Галі чує  майже явно. Неначе ото стоїть бабуся за кіоском, спеціально заховалась, аби ніхто її не помітив, і між тим онучці турботливо наказує: «Мар’яночко, пильнуй! Чуєш, кому кажу!»

-Пильную, бабусю!

І уже до того молодого та нахабного типа:

-Вибачте… Дякую за пропозицію… Але з незнайомцями…

-Та ми знайомі! – знову розцвів у посмішці молодий чоловік. – Я також у Могилянці, як і ти! І мешкаю у цьому ж гуртожику.

-Ну і що? Хіба то уже привід для знайомства?

-І звати тебе Мар’яною!

Отут було вже від чого дивуватися по справжньому. Виявляється,  існують на світі такі типи, що знають про тебе геть усе. Ну, майже усе! А ти навіть про це не здогадуєшся.

Вона зупинилась. Мар’яна не знала, як їй бути далі? Завербний вирішив діяти .  Кмітливий такий хлопчина! Ото б йому обрати фах психолога! Багато б зумів досягнути!

-Тільки прошу не перейматися – то усе дрібниці. Я мав намір лишень запропонувати захист від дощу. Нам же по дорозі!

Завербний явно лукавив. Його «екологічний» – у зовсім іншому корпусі Могилянки. Йому завертати ліворуч. Мар’яні на її філологічний – прямо, а затим направо. Але то такі дрібниці… І початком занять жертвує Ярослав! Провівши дівчину, він уже аж ніяк не встигає на свій екологічний. Ну й нехай! Що ті «меліоратори» у порівнянні  з такою дівчиною.

А дощ надиктовує своє. Он як настирливо барабанить по  підвіконнику! І Мар’яна погоджується. Власне, вона нічим не ризикує. Проведе до навчального корпусу – і будь здоров!

Так воно і вийшло.

-Дякую! – і гарно так посміхнулася. Посмішка – наче вдячність за захист від дощу.

-Не вартує!  Ваша посмішка… Вона розброює!

-Ет! Усі так кажуть!

Вона  пішла! Жодних сподівань і зачепитись нема за що. Дощі не щодня падають. І як знати, чи на завтра вона не придбає нову  парасолю? Він не пішов, а побіг… Треба встигнути бодай на другу пару. Накопичувати пропуски – собі на шкоду. На сесії усе йому згадається. А Завербний відмінник навчання. І стипендія для нього щось важить. Це тим синкам , що на іномарках байдуже, чи матимуть вони стипендію. То копійки для них, які витрачаються миттєво. А Ярославу стипендія не зайва. Хто там за ним стоїть? Мати – вихователька у дитячому садочку, чи бабуся – пенсіонерка? Вони щоправда розводять чимало птиці.Є чим поживитися. Але потрібні живі гроші.  Печена качка – добре. Її за лічені хвилини «допомагають» з’їсти товариші по гуртожитку. А гроші  гріють кишеню та звеселяють душу. І роблять людину незалежною…

Є у Ярослава батько. Бачились кілька разів. О, то окрема історія. Потішна така і повчальна. Служив старший Завербний колись дільничим інспектором. За якусь там провину вигнали його з роботи. А що він? Послав усіх подалі. Так і сказав: «Та пішли ви!» І зайнявся самогоноварінням. Ні, ви бачили коли-небуть такі метаморфози: з мента, охоронця правопорядку чоловік перетворюється у злісного порушника того самого порядку. Але і Славко з того дещо мав. Ще коли дев’ятий клас закінчував покликав його татусь на допомогу. Вони з матір’ю Ярослава вже були розлучені.

-Чого? – спитала мати. – Що він від тебе хоче?

-Просить допомогти йому товар реалізувати!

-Який такий товар?

-Самогонка!

-Що-о-о?

У бабусі, яка була присутня при цій розмові, очі округлились. У матері рот перекосило.

-Що-о-о…

-Та нічого! Там у нього все схоплено. Самогонка закатується у нормальні пляшки з етикетками, є там навіть акцизна марка. Я вантажу на свій скутер два-три ящики і везу куди слід. І усе. Проблема ось одна.

-Яка?! – водночас вигукнули мама з бабусею.

-Тари бракує…

І ровесникам він майже те саме оповів. Його запитали, що це він влітку цілими днями возить?

-Та пляшки різні! – відповідає. – Вода там, пиво…соки… Ну, різне. Тари тільки бракує…

Щодо «води з пивом і соком» він звісно збрехав. Але батько строго наказав не «колотись». Бо наспіють різні перевіряючі – біда буде.

-Славку, як там  з тарою? Бракує?

-Та бракує! – і безнадійно  махає рукою.

А хтось взяв і вліпив йому поганяло «тарік»! А хлопчаки – вони ж такі! Їм тільки закинь щось до мізків та вистави на язика. І став Ярік – Таріком! Але він тим  не дуже переймався. Усе возив батьків товар по різник «крапках» і мав з  того непоганий зиск. А тари таки бракувало…

Та за великим рахунком  Ярік-Тарік – вихованець двох жінок. Мати та бабуся – ось хто опікується усім, що стосувалось хлопця. Не могли вони лишень пособити як належиться коштами. Тут, Славку, ти сам мусиш дбати.

Проминуло кілька днів. Мар’яна уже й забула про той випадок з парубком і парасолею. Стільки занять, лекції, контрольні… Тільки встигай з усім дати лад. Але якось згадалось. Стривай, як його звати? Він же назвався! Морщить чоло, перебирає пальцями… Як же його зовуть? Згадувала з принципу. Так буває. От застрягло в пам’яті ім’я – і нема на то ради!

Стукіт у двері. Хто там? Ой! На порозі він! Та ж посмішка, яка спроможна розброїти не одне жіноче серце. А що він тримає у руках? Вав! Знайома річ! Ні – вона очам своїм  не вірить! Її парасоля! Звідки вона в нього?

-Ось! – простягає  парасолю і аж сяє від задоволення.- Твоя?

Упізнала відразу! Ще б! Ота перламутрова кнопка чого варта?!

-Вав! Де ти її узяв? Звідки  вона у тебе?

Ні, воно і справді дивувало! І виглядало сюрреалістичним. Наче у казці – бажане повертається і знову стає твоїм.

-Звідки! – Мар’яну годі було зупинити.

-Біля сміттєпроводу валялась!- пояснив просто. – Мабуть, хтось зі страху викинув. Спершу поцупив, а потім злякався. Таке трапляється. Подібна річ злодієві явно не до шмиги. Її упізнають відразу.

-Валялась? За п’ятсот євро! І біля нашого сміттєпровода?

-А я тут при чім? – розводив руками хлопець.

У голосі Мар’яни відчувалися нотки докору, наче то він винуватий – не достеріг, а ще гірше – був співучасником…

-Нічого! Дякую!

Взяла парасолю і почала перевіряти її  стан.

-Мене Ярославом звати…

Зробив паузу і додав:

-На випадок чого…

Згодом Наталя, сусідка по кімнаті, розпочне своє глузування. Вона з Лубен, а там усі такі – язикаті і дотепні.

-Ярік! Ось він хто! Мужчина! Починає під тебе робити підкоп. Так що стережись – дівко!

Ярік? А що? Хм! Навіть  непогано звучить! Мар’яні це навіть починає подобатись. У всякому випадку, вона нічого не має проти.

-Ярік!? – і весело подивився на Наталку.

Вони з Мар’яною мешкають в одній кімнаті гуртожитку. Отже, треба здобувати в особі цією полтавчанки товариша.

-Ярік – я не проти? Чому б і ні?

-Тоді це варто відзначити! – наполягала Наталка.

Ох,  і нахабна вона!

-Запросто! Я миттю…

І у двері…

-Наталю, навіщо ти так?

-Мовчи, Мар”яно! Що не бачиш – пацан у тебе втюрився! Очей з тебе не зводить! Словом – кохання!

-Припини!

-Та мені то що? Ти дивись!

Ярослав, який уже – Ярік, появився і справді без особливої паузи. У пакеті він ніс шампанське, пляшку червоного вина, пластівець червоної риби, запаєну у фольгу, банку оливок, шпроти, хліб і цукерки.

-Ура! – вигукнула Наталя.- Живемо!

Мар”яна гидливо стулила губи. Львів”янки не такі. Вони за шпроти не продаються. А поглядом все ж косить на хлопця. А він нічого. Симпатичний навіть. Гарної будови і усе, як кажуть – при нім.

І став Ярік завсідником їхньої кімнати!

З”ясувалось – він  дуже турботливий. Появлявся у їхній кімнаті майже щодня. Ото під вечір, тільки береться на смеркання – тук-тук у двері. Ярік на порозі! Найбільше з його відвідин користала Наталя.  Вона не церемонилась. Наказувала Яріку збігати у гастроном за продуктами, начистити картоплі, помити посуд.

“Може, ще твої трусики попрати, Наталю?”

Але ні, Ярік вчащає до них не задля Наталі. І не задля Наталі терпить оту наругу над собою. А чи терпить? Вигляда, що усі доручепння він виконує залюбки. Ба, йому усе це навіть подобається.

І сталося! Якоїсь там днини, коли  відзначали чергове державне свято, і було аж три дні вихідних, Наталя майнула у свої Лубни, а Мар”яна вирішила залишитись у Києві, бо сесія “на носі” і треба дещо надолужити.

Ярік зметикував – випадає йому шанс. Він також залишається у Киві. Умань зачекає. Щаправда, мати з бабусею будуть переживати. Такого ще не траплялось, аби їхній хлопчик та не прибув додому. Адже он і качечку йому б зарубали, і курочку. І яєчок лоток. Та що  забажає!  Єдина дитина і онук! Хіба шкода?

Ярік вирішив діяти! Рішуче і непомильно. У нього вже був певний сексуальний досвід. Ще там – в Умані. Дві чи три місцеві мантелепи! Але то таке! Тут бери вище – львівська пані!

Мар”яна чинила опір. Але чи то хміль у голову вдарив, чи ще якась придибенція…. Словом, це сталося. Швидко, дико, нецікаво і навіть боляче. Вона не встигла навіть як слід усвідомити. Була вовтузня. Ярік похапцем зривав з неї трусики. Ну й сильний бугай! Затим відчула, як щось тверде та гаряче силкується увійти у її плоть. Врешті – це сталося! Було боляче… І щось гаряче та липке полилось між ніг. 

Отакий її перший секасуальний досвід! Звісно, теоретично вона давно “підкована. Ще б – стільки джерел інформації. Цноту Мар”яна берегла навіть не тому, що на тому наполягала бабуся. Ха, бабуся, окрім свого дідуся, нікого не знала. “Зачекати”” та “не поспішати” радила і мати. Хоча сама… Але вона не суддя рідній неньці.

Ярік відсапувався. Подивитися на нього – кнуряка з кнуряк! Ще й розлігся на її ліжку. А воно і так не дуже широке.  Свою справу Ярік зробив нашвидкоруч. Так, наче посуд помив! Відчувалось – накопичилось у чоловікові! 

– Тепер одне залишається – одружитись. – лопотів задоволений і майже щасливий парубок. – Вийдеш за мене? Га?

Вона відмовчувалась, нервово покусуючи кінець своєї тугої коси. Ото і є секс? І так завжди воно буде? Пхе! А описують цю справу так гарно! Розмальовують різні ситуації. А натомість вона неначе знеобачки муху проковтнула.

Але дівчата повинні виходити заміж!  Он і бабуся на це натякає. І з нею повністю дідусь погоджується. Ага! Спробував би він заперечити!  Тільки у бабусі одна вимога. Загалом, вона давно відома – не втрачати до весілля цноти!  Так було і з бабусею. А вона що щойно вчинила? Віддалась отому уманському бичкові? Що на це мати скаже? Як батько оцінить?

Після здачі сесії Мар”яна нарешті вибралась до Львова. Залишався ще один рік навчання. Їхня родина якраз перебралась за місто. У лісопарковій зоні поміж сосон невтомні гуцули -будівельники звели гарний двоповерховий котедж. За батькові гроші, зрозуміло.

Але ж і хороше у новому домі! За вікном шумлять сосни, а на кухні гуркоче  каавоварка.  Мати про щось там розповідає. Ну, попліткувати – то її улюблена справа!

“Ех, мамо, знала б ти! Твоя донька…”

І стиха засміялась.

-Ти чого? – помітила сповнену іронії посмішку доньки.

Мати усе бачить!

-Та нічого! Ото дивлюсь на нашу посудомийку. Маю у Києві одного знайомого, так він увесь посуд вручну миє. І машини не треба!

-Ой! А я б уже не змогла без техніки! Що прання, що миття… Хай то машини виконують! А ти що?

І пильно так на Мар”яну.

-А що?

-Чого раптом якогось хлопця згадала? Хто такий? Залицяється до тебе?

-Та ні – я просто так!

-Гляди мені! Я першою повинна про все знати!

-Добре, мам о! Так і буде!

А наступної днини Мар”яна не стрималась. За ранковим чаєм як бабахне:

-Маю хлопця! Заміж кличе!

У  матері ложка вислизаї з руки і з дзенькотом опиняється на пілозі, вистеленій кафелем.

-Що?!

-Що? – батько.

Молодша сестра відмовчується. Мала ще! І характер у неї вреднющий. Он як єхидно посміхається кутиком губ.

-Хто такий? – нарешті приходить до тями мати.

-Хлопець! Той, що посуд миє.

-Як добре, що не дівчина! – батько у Мар”яни ще той дотепник.

-Звідки він? Хто батьки?

-Він з Умані родом. Хто батьки – не знаю. Має маму і бабусю.

-От ти завше така! Як можна заздалегідь не вивідати про хлопця? Може, він  тобі не пара?

-Знаєте, що – запрошуйте  його в гості – розпитаєте.

Як звати?

-Ярік! Себто – Ярослав.   

І прибув Ярік знайомитись.  Майбуній зять сподобався. А хто його батьки? Виховувався  бабусею та мамою. А мати – вихователь у садочку. А батько? Колишній дільничий інспектор? А нині?

І придумала мати Люба легенду. Для львівської родини, для чисельних коліжанок, для кого завгодно, хто тим цікавився. Мовляв, от у Мар”яни наречений! Майбутній юрист! Ха-ха… А батьки його? Мати керує усією освітою Уманського району, а батько – полковник! Міліція… Усі там полковники.

Любу слухали і заздрили.

Ну, Люба – фантазерка ще та! Усім знано!

А батько Мар”яни?  О, це ще той типажик! Михайло Романович Качмарек! Міша- щипач! Або ж – барига з Привокзальної! З нього можна ліпити образ. Ось як з абсолютного двієчника, пофігіста і неука, за яким волочиться вервечка темних справ, враз “виростає” “успішний” бізнесмен.

Мишко Качмарек давно зигзував, снуючи на краю, за яким – явна тюрма. Інститут ледь закінчив – допомогли гроші та  корисні зв”язки.  Любу Панкратову відбив у її першого чоловіка Володі Лиса. Хороший був хлопець – Володя Лис, чесний і по-справжньому кохав свою Любу. Розчарування мав таке, дізнавшись про наміри молодої дружини чкурнути до Качмарека, що напився і облював ліжко, на якому спали  батьки Люби. Але нічого уже не могло стримати розгнуздану молоду лошицю. Та рвалась до Качмарека, бо у Мишка уже в наявності власна автівка. І він подумує відкривати бізнес. А у Лиса – тільки кохання! А кохання – що? Хіба оте почуття здане перетворитись у норкову шубку?

Довго добирався Мишко  Качмарек до вершини власного благоролуччя. Тримав меблевий цех, заснував ресторан, кілька канторів з обміну валюти. Усе йшло і не йшло, товари “розметались” -і не дуже. Як завше – у торгівлі. Аж тут його осінило! А чи хтось з товаришів підказав за картами та віскі? “Іду в політику!” Чомусь вважається, що у політиці бабло само до рук липне. А чи таки правда?

І пішов! І справді закапало. І не треба зусиль особливих докладати. Головне – пообіцяй!  Взяв за “послугу”, а чи допоміг, чи справа сама по собі вигоріла – хто скаже?

Почав Качмарек “боротися” з усім, що рухається! Ганьбив безгосподарників, хулив відступників, допікав тим, у когоо забракло патріотизму. А найбільше полюбляв боротьбу з корупціонерами! З тими хапугами та пиявками, що наживаються на народному добрі.

І дивись, його почали слухати, затим – помічати, далі – вірити. Доріс Качмарек до столичного рівня. Там через певних людей втерся до олігархів. І служливого, покірного, слухняного та покладистого Качмарека ще більше помітили і ще дужче йому повірили. Тепер він керує виконавчим апаратом однієї партії та виступає продюсером на приватному телеканалі. А на подібних телеканалах сам дідько ногу  зломить. Що, де і куди? Чиї гроші? Куди вони  поступають? Хто веде облік?

Качмарек знає! Певно, що так! Він сам ту схему і намалював.

І ось у такий “зоряний час” для родини Качмареків появляється парубок – предендент на руку і серце їхньої доньки.  Хто такий?

-Знайомтесь, Ярік!

Бабуся ніяк не може второпати:

-Що за ім”я таке – Ярік?

-Та Ярослав!

-А, так би відразу!

-Яка освіта у тебе, Ярославе?

-Еколог!

-Ага, не юрист, значить. А Люба вже розплескала язиком… Та – гаразд. Скажи, грамоту знаєш? Обізнаний?

-Що?

-Ну, читати умієш? Букви алфавіту  усі вивчив?

-Ви що – знущаєтесь?

-Та ні! Я до того, що будеш директором телеканалу. Себто, директоором буду я! А ти  – на папері! Усьок?!

Ще би! Щоб він – Ярослав Завербний та не второпав?! Та у їхній Михайлівці усі розумні. Але сказав:

-Дякую, але я за дармовизною не гонюся!

Слова зятя сподобались. Але ж ніхто йому нічого особливого і не пропонує. Ота квартира на Печерську у Києв записана на маму Любочку. Авто, аби Мар”яну возити на працю, ну, не в метро дитині кататись – на дідуся Віктора. Ти, Ярік – ніхто! Ти тільки справно папери підписуй і з Мар”яною як слід обходись і взагалі – роби те, що тобі накажуть.

Отак воно. Тільки вголос про це ніхто тобі не скаже. Галичина і галичани! Тут усе так поштиво і культурно! Усе “прошу” і “перепрошую”…  А Завербний і не дурень! Він усе бачить, чує і розуміє. І головне – його така гра влаштовує.

А тут часи наступили непевні. Революції різні лізуть у вікно. Війною  запахло. Кажуть, переміни значні настануть. І нема що розраховувати на стабільність та  спокій. І радять знаючі та компетентні Качмареку продати телеканал. Продати сьогодні, бо завтра вже буде запізно. Михайло Романович довго і не вагався. Канал врешті  дуже швидко продали. Тепер у Качмарека мільйони,  а коханий зять з імпровізованого директора телеканалу знову перетворився у скромного еколога.

Тим часом завагітніла Мар”яна! Радість яка! І ось вродився хлопчик, а через тиждень – війна, ота – російсько-українська.

І усі на нервах! І усі збуджені! І вирішують Качмареки добро усе за кордон переправити. Для них це запросто, бо корисні зв”язки давно налагоджено, схеми перевірені і у їхній надійності годі сумніватись. Вже у Качмареків і будиночок прикуплено на березі теплого моря на півді однієї дуже теплої європейської країни. Уже молодша доня поступає у приватний коледж у Англії. І планує до Англії також Мар”яна! Їй би там поступити в аспірантуру. Прагне Мар”яна бути вченою. Отакою собі професоркою з англійським акцентом.

А що Ярік? У теплу країну, до теплого моря, до затишного будиночка його не випустять. Війна, а він призовного віку! А наші митники пильно стережуть за дотриманням чинного законодавства. Їх, митників, не підкупити. Вони патріоти і державні інтереси для них є найпершими.

Сцена прощання виявилась без особливих емоцій. Мар”яна сухо промовила чоловікові: “Будь!” І поцілувала  у щічку. Син Янек ще нічого не усвідомлює. Тому посміхався і щось там гигикав. Тільки тесть… Михайло Романович довго підшуковував слова. Нарешті видав:

-Знаєш, Ярославе! Мушу забрати у тебе “Ауді”. Самим треба! Маєш розуміти. А тобі віддаю буса. Добра і не стара ще машина. Можеш на ній волонтерити! Або товар розвозити по торгових точках. Вона пристосована для перевезення тари. Різної тари! Так що тобі підійде! І ось що… Мусиш повернутися у свою Михайлівку. Тут ми усе закриваємо, а дещо здаємо в оренду.

-А київська квартира?

-І київська також!

-То що мені робити? Де жити?

-Не  знаю! Дивись сам.

Наблизився до Мар”яни, зазирає їй в очі:

-Ти ніколи мене не кохала, Мар”яно!

-З чого це ти взяв?

-Козак без кохання пропаде!

-Ти не пропадеш. Ти не козак!

-Чому  не козак? Ми – уманські козаки!

-Не усі! Твоє село – кріпацьке. Я спеціально вичитала. Ти – кріпак!

 -Образити вирішила? Хіба не досить?

-Та ні! Костантація факту…

Бус завівся з півоберту. Німецька якість! Машина і справді годяща! Довгий просторий салон! Та тут можна стільки  ящиків  тари розмістити! Машина котилась рівною дорогою на Хмельницький. Далі – землі його рідної  Уманщини .

Хто він тепер? І кому потрібна його екологія? І що замість неї? А що? Он бус! Він здатен перевозити не одну тону тари. І бути йому при тарі! То він відтепер і не Ярік зовсім, а Тарік!

Двигун  працював ритмічно. Чого не скажеш про серце Ярослава Завербного. Враз у чоловіка наче щось прокинулось! Виникло жагуче бажання зупинити цього німецького бугая, спихнути його у канаву і податится у відкрите поле у пошуках доброго коня. Осідлати його, пригладити довгі вуса, нащупати на голові оселедця, порівняти рушницю та шаблюку… І на Умань! Там йому козакові Завербному бути! Там очікують на нього побратими! І неодмінно вона – кароока Маруся!

-Ех!..

Заревів  мотор! У скронях загупало. Вказівник край дороги сповіщав – до Умані 290 кілометрів.

“На світанку доберуся!” – подумав Завербний.

Ігор Гургула