Щипківський Г.П. Бучая: роман-дилогія. – Одеса: Астропринт. 2024. – 212 с.
Якось натрапили на нотатки одного космополіта з літературним нахилом, в яких він «глибокодумно» радив українським письменникам рівнятись на європейських та латиноамереканських авторів, бо ті, мовляв, цікаво пишуть. «Скромно» промовчав лише про те, що облюбоване ним письмо ніколи не привернуло б читацької уваги без орієнтації літеротворця на національні традиції.
Чесно кажучи, про щось подібне думається, коли зʼявляється нова прозова книга. І в такі моменти частенько ловимо себе на думці, що ті про кого пишемо, занурюють свої думки в національне, що допомагає неординарніше передати задум.
Ще раз замислилися над цим, знайомлячись з дилогією «Бучая» Геннадія Щипківського – одесита з подільським коріння (він народився на Хмельничинні, але вже багато років живе в Причорноморʼї). Бо саме це видання стало запереченням космополітичного «розумування».
І почнемо з констатації такого факту. У назві твору бачимо топонім, адже Бучая – назва подільського села, в якому літератор зʼявився на світ (це явище поширене в українській літературі. Згадаймо хоча б про твори Василя Стефака (на жаль, уже пішов у засвіти), Михася Ткача, Анатолія Ненцінського…).
Натяк на «літературну географію»? Так! Але не тільки вона свідчить про «пірнання» в джерело ріднизни. Бо в кожному творі Геннадія – відсвіти цього «купання». Відчувалося це, коли в різні роки читали такі твори цього автора, як «Товтри»,»Прало», «Подільська елегія»..
Та давайте не будемо розпросторювати нотатками вражень про минуле. Зауважимо лише одне: писання не зацікавлювали б, якби письмовець мандрував повторними стежками розмислів. А в уже згаданих текстах цього немає, бо зачаровує постійне поглиблення обраних тем.
Що ж маємо в «Бучаї»? Якщо коротко, то перша частина роману оповідає про появу назви населеного пункту, генезу давнього роду, з якого походить письменник. Ще зустрічаємося з описуванням долі людей, котрі вплинули на формування його характеру. А в другій частині твору маємо розповідь про Павла Горицвіта – педагога, військовика, сільгоспкерівника, який повʼязував своє життя з Бучаєю.
Про ці нюансики варто, мабуть, поговорити детальніше виходячи, з того, що кожна розмова про будь-яку написанку таїть в собі тематичні та виражальні акценти.
Хоча б побіжно, але згадаємо, що назва села походить від прізвища козацького сотника Тимоша Бучі, який після Хмельниччини купив тут наділ землі й оселився в цій місцині. Немає дивини у тому, що згадано про легендарного ватажка повстанців проти московитського царизму Кастуся Калиновського. Вже б хоча б через те, що без цього була б незрозумілою поява такої дійової особи, як Адама Горицвітовського – вихідця з подільської глибинки, котрий після придушення повстання опинився в Сибірі. (Не будемо далі деталізувати усе, що повʼязане з цим родом. А тільки скажемо, що внаслідок різних життєвих перепетій родина опинилася в Бучаї , а Павло – один з її представників – навіть став головним героєм написаного.)
Усе це постає перед читачем з першої частини твору «Коріння». А «Двобій», – як уже йшлося, наголос на долі Павла Горицвіта, з яким читачі мають змогу познайомитися в попередньому тексті. Нагадаємо хоча б про гадання на картах Фаїни, бо мати після того, як син опинився на війні, нічого не знала про його долю. Цікавою, як нам здається, є й згадка про зустріч комісованого офіцера Павла Горицвіта з головою райвиконкому у Старій Ушиці – колишнім інститутським товаришем, тим паче, що поціновувачі красного письменства ще не раз зустрінуться з ним на наступних сторінках роману.
Отже, «Двобій» починається він з того, що Павло Горицвіт стає директором дослідної станції. Працює сумлінно. Не зловживає, як це дозволяли собі владці з компартійними квитками, що обурювало селян. І вони, прогнавши з поста голови колгоспу пияка і злодія Баблинюка, обирають його своїм керівником. І він не тільки робить господарство ліпшим у районі, а вносить позитив у сумноту людського існування. Це, звісно, не подобається людям, котрі зневажають громаду і хочуть поживитися за рахунок чужого добра. Одним із таких був тодішній начальник районного НКВС Топчій. Це він чинив усілякі перешкоди чесному посадовцю, бо хотів розквитатися з ним за порядність і всадовити в керівне крісло свого сексота та пияка. Йому стиль життя сільського голови був незрозумілий, бо Топчій слухняно служив системі, котра намагалась вбити все людське.
Досить показовим у цьому плані є момент, коли очільник староушицької «контори глибокого буріння» приїжджає у Бучаю і потрапляє на похорон Павла Горицвіта, який помер від фронтових ран, та дивується, що все село пішло на цвинтар, аби віддати останню шану дорогій для Бучаї людині.
«–За що в селі так ставилися до нього? – ошелешено запитав того, хто повертався з кладовища».
Ним, до речі, виявився Іван Палагнюк, якому колись послідовник «залізного Фелікса» теж намагався допекти, коли тямковитий селянин тимчасово головував замість Горицвіта, який через погане здоровʼя опинився в лікарні.
І почув несподіване:
«–За чесність»!
Ніби й описування одного епізода (невеликий за обсягом, бо займає менше за сторінку у книзі), але звучать слова як вирок системі, яка назавжди скомпроментувала себе. А ще нагадують всім, що для кожного залишається його слід на землі.
Впевнені, що зацікавлення твором не було б, якби не вміння автора усе неординарно зобразити. Зокрема, кожному припадуть до вподоби образи , бо прозові рядки пронизує поетичність. Звернімося хоча б до таких метафор на кшталт: «Аби теплий дух не зміг через комин утекти на двір», «…лопнула надія дощовою бульбашкою». А хіба не зацікавлять порівняння на зразок: «кожна додавала щось своє, наче пришивала дратвою»,, «заїзди-заглибини»?…
Приваблюють до себе пейзажники… «Ранок тільки починав виборсуватися з темряви», «вітер завершив справу на небовиді, перейшов до земних справ, кидався на ганок, стукав у двері, наче заблуканий подорожній добивавався до тепла».
У більшості випадків натрапляємо на стислі й місткі висловлювання. Це, зокрема, стосується розповідей баби Сашки , одноосібника Герасима Яворського, панів Юзефа і Арефи Горицвітовських… Між іншим, якщо вже зайшла мова, про імена та прізвища, то помітно, що вони створюють колорит: баба Кутулиха, Василь Чаркун, Демʼян Короткий, Тонофій, Танасій Бут… Як і топоніми, які надибуємо частенько: Сокілець, Кошиківці, Фоса, Горб, Толічки, Завалля, Шелестяни…
Тут, мабуть, варто мовити про наступне: від місцевих топонімічних назв та імен рукою подати до діалектизмів, які бачимо на багатьох сторінках дилогії. Увагу багатьох, безумовно, привернула «малаштевка», «фаримник», «габелка», «лівар», «теліжитися»… Втішним є те, що романіст вдало використовує діалектизми в діалогах дійових осіб. Разом із вдалими використаннями мовленнєвих вад окремих людей ( наприклад, Фекала) , що створює неповторність.
А від думок про новий роман одного письменника перейдемо до деяких узагальнень. І передусім скажемо про таке. Доторки до національного характеризують не лише творчість Геннадія Щипківського. Адже ця тема пронизує прозові тексти Василя Врублевського, Василя Горбатюка, Мирослава Лазарука, Ігоря Павлюка, Йосипа Струцюка… Багато цікавого знаходимо також у текстах Василя Слапчука, Богдана Смоляка, Віктора Терена… Не сумніваємось, що літературний космополіт, з «поради» якого починалися ці нотатки, навіть не читав жодного твору цих письменників. Якби це не відповідало дійсності, то б заперечив. Але мовчить. Бо таки розуміє важливість національного, хоч прагне завести інших на манівці. Якщо «Бучая» перепиняє шлях до них, то письменник може вважати виконаним своє завдання. Хіба це не щастя?
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук
Ігор Фарина,
член НСПУ
м. Кременець – смт. Шумськ
Тернопільська область
Leave a Reply