Василь Клічак. ДОРОГА ДО РУДНИК. Вірші про найрідніше. – Київ: «Український письменник», 2025. – 208 с.
У сучасній українській поезії, надто за умов окупації частини наших земель московитами й кривавого збройного протистояння з державою-терористом, актуалізуються патріотичні мотиви, зображення героїчної боротьби воїнів світла й добра із силами зла, темряви. В цьому контексті набувають високої цінності й вірші про найрідніше: про батька-матір, рідне село, рідний край, Україну. Хтось пише про це з пафосом, бравим ритмом і дзвінкою римою; хтось висловлює інтимне точним, не гучним добірним словом.
Василь Клічак не належить до поетів-трубадурів барабанно-публіцистичного штибу. Його манера письма, заявлена в перших збірках «Дощовий годинник» (1989), «Пелена» (2003), залишилася органічною – ліро-епічною розповіддю про наболіле, хіба що в книжках останніх десяти літ «Копана гора» (2017), «Сорочка Геракла» (2021) набула глибшого ліричного звучання, стала щемливішим прихистком душі. Це властиве й щойно опублікованій збірці «Дорога до Рудник». Сповідальний біографізм, коли авторське мало не ототожнюється (або й ототожнюється) з ліричним героєм, – так можна означити суть віршувального доробку Василя Клічака.
У юності, молодості від рідної хати багато доріг у світ, а додому – лише одна… Яка ця дорога чи стежка? Коли й навіщо людина повертається, щоб припасти до рідного джерела? Згадаймо крилаті слова: «І стежечка, де ми ходили, колючим терням заросла…» (Тарас Шевченко), «…Ота стежина в ріднім краї одним-одна біля воріт» (Андрій Малишко), «Дороги іншої не треба…» (Тарас Петриненко)… Поетове серце завше в дорозі…
Назва книжки Василя Клічака «Дорога до Рудник» проста й філософська водночас налаштовує на роздуми. Дорога до рідного дому… А що таке дім? Яке його значення й призначення? Дім (хата) як матеріальний об’єкт посідає особливе місце у світобудові: це той локус, що освоєний людиною, одухотворений, організований (упорядкований), гармонійний, самодостатній. Дім – це фіксований внутрішній простір, який протиставляється простору зовнішньому. Це символ достатку («Дім – повна чаша»), сімейного благополуччя.
Дім наділений різними функціями: утилітарною (практичною), магічною, обереговою, естетичною, статусно-майновою, етнічно-ідентифікаційною тощо. Він став мірилом культури людини, рівня її духовності, розуму й пам’яті, добра і зла, правди і кривди, альфою й омегою. Тут народжувались, проживали («вікували»), вмирали. Поняття рідного дому передбачає поняття його залишення, виходу поза межі освоєного простору – у поле, в ліс, у гори, у невідомість. Так матеріально зафіксоване, впорядковане, своє, стабільне, затишне, тепле, внутрішнє, відоме доторкалося до зовнішнього – безмежного, хаотичного, холодного, невідомого, чужого, ворожого. Тяжіння до рідного в традиційній культурі було тотальним, домінантним, саме тому категорія транзитності в народній свідомості завжди передбачала повернення до дому – профанного, тимчасового, земного чи в сакралізований вимір – до вічного (потойбічного: небесного, райського чи пекельного).
Образ дороги логічно пов’язаний із концептом дому. Дім – своєрідна точка відліку, той пункт, з якого виходять і куди повертаються. Міф про вічне повернення передбачає і дім (народження, життя, смерть), і дорогу (життя, смерть), і повернення (життя, смерть – «вічний дім»). Фундаментальність дому як певного фіксованого і зрозумілого обмеженого простору протиставляється невідомості необмеженого, відкритого простору:
дорога від рідного порогу йде за обрій, у світ (часто-густо: у світ заочі, у світи). Дорогою називають означений простір за певним напрямком переміщення – переходу, переїзду. Іноді дорога має відому довжину: від одного фіксованого об’єкта до іншого (від дому до лісу; від села до села); загалом же дорога невідома й безмежна (наявність останньої своєрідно метафоризується в уявлення дороги як долі, життєвого шляху, дороги на той світ тощо).
Три образи – дім, дорога, доля – між собою органічно пов’язані, взаємозалежні: дім передбачає дорогу, дорога – долю. У народній свідомості ці категорії підносяться до висот ідеалу: нема щастя-долі без дому, без сім’ї, родини, рідного краю, Батьківщини. Для усвідомлення або набуття такого розуміння без образу дороги не обійтися: у дорозі шукають щастя-долі, стають героями, гартуються, здобувають волю і долю.
Ліричний герой Клічакових віршів повертається дорогою до рідного села на Прикарпатті збагачений життєвим досвідом («І виринають в памʼяті сліди /із початків життєвої орбіти…»). Рудники в його думках, у спогадах, у сновидіннях. Простими словами зображено те довкілля, що назавше залишило слід у нетлінній душі:
Картина зрима – Рибниця біжить.
І зморшки хвиль звучать безперебійно.
А далі за горою ліс шумить…
(«Рудники»)
У селі рідний куток – Заріка. Дедалі частіше «відвідує згадка день-крізь-день про той кут Заріку. /Бачу, як там хитається кладка /Через Рибницю пінну й швидку». Та не лише уявне повернення ліричного героя до рідного, де «ніхто не одягає на обличчя масок», де «діляться насіннями квіток», де «чуття родинності природне», де живе памʼять про відчайдушну боротьбу воїнів УПА й збереглися криївки… Поет описує реалії повернення за різних житейських обставин: під час студентських канікул («Дивлюсь на тата – він працює тяжко. /Постійно в русі, нібито мурашка»); коли пішов «наївняк» на вибори – «манила мрія стати депутатом» від рідного краю, але зазнав поразки:
До залізниці хлопці провели.
Емоції із ними віддалялись…
А мама цілий рік ніде не йшли
Між люди.
Не хотілося…
Встидались…
(«І ти пішов на вибори тоді»).
А ще тоді, як відвідував рідну хату («Рідний дім руйнується потроху», «Я тиждень тому побував у рідній хаті і зазнав іще не пізнаних емоцій…»). У Рудниках, на рідному кутку Заріка, біля своєї хати відчувається справжнє місце сили, той енергетичний центр, що тримає людину на світі:
Не треба тут звірятися на карті,
Ітимеш, відчуватимеш тепло
землі, яка єдина того варта,
щоби по ній вело тебе й вело…
(«Варшава»)
Зворушливий, незабутній образ матері у багатьох віршах (зокрема, «Сповідь», «Після похорону Тараса Мельничука», «Згадуючи Дмитра Білоуса», «А де твій, сину, чупер?» та ін.). Тривала туга за матірʼю, висловлена люблячим серцем сина, з літами не втихає. Поет немовби розмовляє з ненькою, довіряє їй сокровенне: «І все на серці не тане лід… /Без Вас я, мамо, тринадцять літ». Автор знаходить такі образні констатації (порівняння, метафори), що проймають до глибини душі: «Без Вас я, мамо, як на льоду», «Згадав Вас тепло Василь Рябий. /Я просльозився, як прочитав. /І сам неначе сльозою став…».
Окрема поетова увага українській мові, рідному слову:
…Наша українська мова
Повносило має розквітати,
Хоч би як гули в степах гармати.
(«Слово»)
У вірші «Суфікси» схвильовано-тривожно йдеться про «псування мови», про «чужі суфікси», коли аж «вʼянуть вуха», як чути «Ванюша, Ксюша, Даша, а також /і Гріша, і Катюша, і Сірожа». Звідси й імператив-прохання:
Прошу тебе, земляче, не батож
Словами тими сотворіння Божі.
Бо мова наша – біле полотно.
Його не можна влегковаж бруднити.
Йому, тонкому, не усе одно,
Які для вишиття беруться ниті…
(«Суфікси»)
Автор стверджує: «Слово – основне твоє знаряддя, /Порятунок твій від безпораддя», «А без слова ти, немов без кисню».
У збірці вміщено чимало присвят рідним: мамі, татові, старшій сестрі Олесі, а також учителям, однокласникам, жителям села, чиї долі – своєрідний провідник, «маленька частка» авторової сутності й присутності. Вони, ці задокументовані герої книжки (пічник Танаско, вишивальниця Маруся, коваль Мафтей, інженер-самоук В. Олексюк, скульптор Р. Петрук, учителі В. Стефʼюк, О. Слобідник, футболіст М. Колодкевич, троїсті музики Томʼяки та інші), «ідуть через ріку», «почерез мене убрід», від чого зʼявляється відчуття вічності: «Я чую, ніби сам стаю рікою» («Почерез мене убрід»).
Такому самотворчому відчуттю віриш, тож логічно поет заявляє: «Душа знайшла багатоструння». Це той скарб, що його здобуто в дорозі-долі.
Нехай бринять ці струни й приструнки душі, відгукуються в серцях багатьох і стануть надійним прихистком світла, добра, любові.
Микола Дмитренко,
письменник, доктор філології, професор
Leave a Reply