Ходюк О. Там рай, де твій край: казки. – Тернопіль: Підручники і посібники. 2025. – 48 с.
Несподіванка часу, зворохобленого війною з московитською ордою. Незважаючи на цю сумноту життя, навіть радіємо, що зростає увага людності до українського книговидання. Це – явище сьогочасся, котре, безумовно, захоплює.Але водномитьз усією гостротою ставить питання про те, чи має майбутність цей процес. І, зрозуміло, що чи не кожен, хто сяк-так прив’язаний до нього, міркує над шляхами підвищення турботи про раптовість.
Як на мене, то придумування «велосипеда» тут є зайвим, бо життєплин може продиктувати тільки таку відповідь: перш за все посприяє поява неординарних творів. І, передусім, тут йдеться про твори для наймолодших читальників. Своє місце серед них спроможна зайняти книга «Там рай, де твій край!» Олени Ходюк з Шумська на Тернопіллі.
Чому? Мені здається, що все скаже про це той факт, що авторка зібрала під однією обкладинкою казки-написанки , котрі чи не найліпше сприймають діти. (Зауважу, що вона не вперше вдається до такого способу висловлення думки. Адже вище згадана книга – друге видання із серії «Живі казки», започаткованою нею).
Заглибімося сприймальницькими очима у написане. Є щось символічне у тому, що все починає твір «Волошка і Граб».Вже хоча б через те, що тут кожен знайде слова, що винесені у заголовок. Та це те, що уздріваємо з першого погляду. Але за поверхнею словосполуки таїться те, чого іноді не хочемо бачити чи вдаємо, що не пам’ятаємо.
Отже, Насінинка волошки, яка росла у полі, де дивилася в очі червоних маків серед пшеничного колосся, потрапляє на дорогу перед узліссям, де занесла її рудохвоста лисиця. Цілісінькі осінь і зиму вона пролежала там, а навесні почала рости. Якщо оцінювати цей факт з точки зору звичайності, то чогось незвичайного тут немає.
Але не забуваймо, що в даному випадку перед нами з’являється казка, при якій стають реальністю неочікуваності.Щось подібне побутує і тут. Скажімо, поважний Граб одного разу заговорив до майбутньої квітки. Бо хіба вреальному житті дерево є говірким? Це – з одного боку. Адже багатьох зацікавить те, що Граб почув Насінинку, уміючи слухати. А хіба не належить до такого твердження дерева, що Насінинка є мандрівницею, що вона врешті-решт визнає? А, може, згадаємо, що саме він допоміг пелюсткам волошки у приліску почути жайворонкову пісню, бо він запросив птаха прогнати сумноту дивовижної квітки?
По-своєму продовжить тему здивування й казка «Лісова галявина». Бо й тут знову маємо справу з перемовляннями рослин. Цього разу, правда, дійовими особами стали Конюшина і Звіробій. Ще й ситуацію маємо дещо іншу. Звіробій – високий красень із золотою короною – видивляв у травах собі подругу. Й не помітив низькорослої Конюшини неподалік, яка дивилася на нього закоханими оченятами. І так тривало до того часу, поки діти, лежачи на рядні, не прим’яли красеня. Після цього він кінець кінцем звернув увагу на Конюшину і почав говорити, що вона йому дуже подобається та жалкував зі свого недобачання. Їй, безперечно, було приємно слухати такі твердження й вона попросила Вітра «вдихнути» нове життя у Звіробій, що той і зробив. І їй вже було байдуже до того, що він дивитиметься на неї з висоти. (Спроєктуймо цю ситуацію дещо несподівано. Хіба не буває такого у реальному житті? Чи не можна сказати, що авторка подібним описуванням торкнулася теми, котра зачіпає й дітей, хоча дорослі намагаються оминати її? Можливо, все це спонукає і до «углиблення» у складне на казковому рівні?).
Звернемося також до тексту «Ввічливий їжачок», хоч тут ті, хто вдивлятиметься у літерострій, зіткнуться з дещо іншою ситуацією. Об’єднує з вищезгаданими текстами лежить те, що знову усім пропонують говоріння. Але у творах «Волошка і Граб» та «Лісова галявина» промовляють рослини й дерева, а у «Ввічливому їжачку» реальністю стає діалог двох колючих звірят. Ще один момент. У казці «Лісова галявина» своєрідними дійовими особами є діти, про яких згадано мимохідь. Цього не скажеш про «Ввічливого їжачка», де без маленьких Владика та Юрасика ситуація, про яку розповідає Олена Ходюк, взагалі була б ірреальністю.
Аби це твердження виявилося зрозумілішим, бодай побіжно оповім сюжет написаного. Літньої пори мама хлопчиків і їхня бабуся жнуть пшеницю. А хлоп’ята весело стрибають між сніпками. Ненька не хоче, аби через пустощі вони зазнали травм і звертає уваги на їжачка. Тому це не вельми сподобалося, бо в той час полював за мишею, котра раніше збирала зернята. Дуже жалкував їжачок, що вона втекла, бо через увагу дітлахів до нього був змушений зупинитися.
Що було далі? Звірятку довелося помандрувати у ліс, щоб там знайти гриби для свого сімейства. Пізніше діти дізналися, що воно знайшло собі прихисток у дровітні на їхньому подвір’ї. Потім вони принесли туди мисочку з молоком, а вранці побачили її порожньою й угледіли поряд з посудиною грибочок – один з тих. Які їжачок приніс з лісу. (Чи не можна знову ствердити, що казкарка таким чином оповіла про важливість добрих вчинків у людському житті?).
Та не тільки ця казка свідчить про олюднення казкових сюжетів. Не буде перебільшенням думка про це, коли перед зором з’являється твір «Трав’яний чай». Бо літераторка «занурює» читальницьку свідомість у момент, коли бабуся і онука босоніж блукають у ранньому лісі і збирають зіллядля трав’яного чаю. Актуальним (впевнений у цьому!) вважаю й те, що у творі авторка порушує мовне питання.
Цікаві сюжети маємо також у текстах «Пурхокрилик і Жовтокрилик, або Мандрівка метеликів», «Дощик і Сонечко». (Оскільки у них йдеться проиуже згадані проблеми, то не бачу потреби у деталізації).
Натомість поведу мову про інше. А саме про виражальність цієї книги. Не секрет, приміром, що у виданні казок інколи уздріваємо неперебутні образи: «дощові струни», «двоє чорних блискучих оченят, наче дві ягідки дикої бузини», «хатинка-кокон», «лісова галявина заплакала від зворушення». Інколи надибаєм й оригінальні слів’ята: «прилісок», «зілувати» (збирати зілля), «Пурхокрилик»…Мало? Розумію, що дехто висловить таку думку. Але подивімося на явище з іншого боку. Чи не варто ствердити, що авторка наче боїться «переборщити» у слововживанні, водночас пам’ятає, що лексичні вдатності – свідчення творчої індивідуальності.
До речі, саме це змушує сказати про продовження шукань у казкосвіті. Що буде далі? Сумніваюся, що авторка достеменно відповість. Тільки знає, що пошук триватиме. І нема на це ради, бо таку вимогу диктує життєплин.
Ігор Фарина
селище Шумськ
на Тернопіллі
Leave a Reply