Стою на зупинці громадського транспорту. Київ. Один зі столичних районів. До зупинки підходить гурт підлітків. Їм по 10-13 років. Правим оком виглядаю з-за рогу вулиці тролейбус, лівим вухом мимоволі чую розмову підлітків. Теми явно підліткові: як задовбала вчителька математики своїми завданнями, нові персонажі улюблених відосиків в ТІК-ТОК, напряги від батьків по дому, типові дражнилки, тягання дівчат за коси, міряння сил, хто крутіший серед хлопчаків, лайка на лайці, матюк за матюком. Все чужою й ворожою мовою окупанта.
Згадав себе в ті роки. Нічого не змінилося. Що колись на початку 2000 – них моє середовище зелених засранців нав’язувало “вєлікій і магучій”, що зараз у 2025 році дітлахи спілкувалися й спілкуються цією поганючою російською мовою, цим болотяним угро-фінським діалектом, цією мовою ненависті й ворожнечі, цим московитським язиком. І чи варто їх виховувати на зупинці громадського транспорту? Так, у них же є батьки. Все закладається в сім’ї, початок мови й культури. Якщо дитина виховується в російськомовній сім’ ї, то українських слів із її вуст не вийде. Чому ж тоді ми так дивуємося, що п’яні підлітки в центрі столиці слухають москальську музику в день кривавого обстрілу? Чому таке здивування тому, що підліток зневажає власних батьків, військових і мову своїх предків? Все закономірно. Дивуватися нема чому, тут потрібні дії – не емоції. Війна змінила країну, але не до кінця — мова дітей залишилась полем нашої битви.
Школи виховують дітей української мови. На кожному уроці викладають хімію, фізику, біологію, математику, зарубіжну літературу рідною мовою, але: щойно дорогоцінне дитятко переступає поріг класу – з рота виповзає москальський язик. Це мовна шизофренія, двомовна лихоманка, двуязична свідомість. Ця хвороба тягне людей у минуле, у застійні совєцькі часи, засилля русскомірного світу й комуністичного ладу. Саме тоді всім українцям, усім народам, поневоленим цією проклятою радянською імперією зла був прищеплений вірус меншовартості, знецінення власних мов, культур і вивищення одної “великої” культури над іншими.
Ми – діти своїх батьків. А як же змінити батьків? Заморених роботами, життєвими клопотами, внутрішніми проблемами, постійними змінами клімату й урядів, президентів та голів ОСББ. І загалом, чи може бути зворотний процес? Коли діти виховують батьків, але так щоб без сварок і з’ясування відносин. Наші батьки – це також чиїсь діти, колись вилупилися з яйця, полетіли ген-ген у життєвий вир і що в них на у тому клювику…москалюцький язик. Та куди ж можна полетіти? Імперія ці крила обламає й посадить тебе в клітку своїх кліше, обмежень та дискримінації за мовною ознакою також.
Підлітки їхали в тролейбусі й наробили гамору на весь салон, на наші зауваження не сильно звертали увагу, адже зайняті вони собою, світом уласних проблем, бананами у вухах. І питання культури мовлення для них стоїть навіть не на десятому місці. Вони нарешті вийшли на своїй зупинці. Хаос моїх думок припинився, я знову поринув у медитативний стан й розумування над нерозв’язуваною проблемою тотальної русифікації українців в Києві, в Україні, в постколоніальній країні, яка потерпає від засилля ворожих цінностей, байдужості та русскоязицтва. Та коли ж це припиниться? Не припиниться ніколи, допоки існує держава під назвою московія
Ярослав Карпець
Leave a Reply