Океан жде (оповідання)

Це відео на YOUTUBE раптово з’явилося вночі. Перед сном Танька знічев’я просто свайпила Інтернет на смартфоні. Екран заблікував волошковим світлом, мов океанська глибінь заглянула в її кімнату. Величезна туша кито-матері – кито-вбивці розпласталася на березі. Поряд лежало її китинчатко. Два гігантські створіння здійснили суїцид. Ведучий розказував про дивну поведінку тварин водяного царства, але Танька бачила іншу картину: розпачливу матусю, яка своєю сліпою любов’ю вбила власну дитину. Ось тоді гра й розпочалася: з повідомлення у її чаті в соціальній мережі:

«велика вода також бурлить в тобі?»

Танька вжахнулася. Підвелася з ліжка. Запереживалася. Підлітка не знала, хто їй пише і звідки. Найважливіше питання: для чого? На тому боці дівчинку вже чекали. Її руки тремтіли, голос дрижав, в голову лізли страшні думки. Після цього повідомлення не спала майже всю ніч… Кожного дня приходили нові завдання — ніхто нічого не пояснював, ніяких адрес не надавав. Спочатку — намалювати на тілі кита фломастером. Згодом – циркулем. Наступного разу — прокинутись в 4.20 ранку й довго дивитися вниз із балкона. А ще – хутко перебігти зебру перед рухом автівки. Після кожного виконаного завдання Танька відчувала: хтось невидимий стежить за нею… У школі все було нудно й передбачувано. Діти здавалися їй рибами з акваріума. Тільки в класі ходили чутки, що хтось вже був у грі й не повернувся після «гри». А де ж Колян? Ніхто не знав… Всі мовчали й відповідали на уроках. На обличчях однокласників їй увижався відблиск холодної синьої безодні. Підлітка  бачила океанські сни. Сновиддя були одноманітні: біле полотно берега, чорна каламуть води. Мертва китиха тихо промовляла людським голосом:

«Чекаємо вдома. На дні».

Ранками дівча прокидалося з відчуттям, ніби щось чи хтось тягне її за руки й ноги — тендітно, ласкаво, але безвідмовно. Одного разу потайки від усіх вилізла на дах свого будинку. Страху зовсім не відчувала. Ранковий вітрюганисько бавився її каштановими косами, місто тонуло в снах. Унизу світилися тисячі блакитних екранів — наче очі тих, хто вже пішов, виконавши всі завдання гри.

«Океан жде», — хтось написав у останньому листі в самартфоні.

Тетяна ступила вперед. Побачила внизу — геть не асфальтівку, а глибоку, теплу водицю.

Ярослав Карпець