У цьому відвертому інтерв’ю письменник і ветеран Сергій Мартинюк розповідає про корені свого світогляду — дитинство на Балтщині, уроки діда та шлях, який від військової служби привід і до літератури. Його слово переплітає історію, лінгвістику та публіцистику, а головна мета творчості — пробудити в молоді гордість за своє «я» і відповідальність за державу. Мартинюк відверто говорить про націоналізм як любов до рідного й ненависть до поневолювачів, про досвід Руху і Холодного Яру, а також про необхідність захищати українську мову й культуру. Це інтерв’ю — голос людини, яка вірить у відродження нації і закликає діяти тут і зараз, не чекаючи чужих рішень.
.
Розкажіть про своє дитинство. Чи не помилюсь я, якщо скажу, що воно проходило на Одещині? Коли Ви означили для себе, ким саме хочете стати, чи ж то пошуки себе, аспектів свого «я» тривають і понині?
Згадую один випадок. В школі на уроці вчителька сказала, що в Україні жили дикі люди. А потім прийшли москалі — “русские” і зробили з нас “диких людей” нормальних. Я був маленьким і, звичайно, нічого не міг сказати або заперечити. Прийшов додому і запитав тата. Тато порадив поїхати в село і запитати діда. Я прийшов до діда і запитав. Він був здивований і розлючений таким навчанням. Але потім сказав цікаву тезу, яку я запам’ятав на все життя.
Передай вчительці, що Українці на цій землі живуть більше 10000 років. Тільки в різні часи по різному називалися. Москалі не могли нам дати того, чого вони не мали. Бо людьми їх зробили ми – Українці. Коли ми мали свою культуру, мову, традиції, устрій життя, свої гроші, своє військо, то на місті сьогоднішньої Москви було болото, і люд жив у землянках. Тому людьми зробили їх ми. А тепер ми носимо нашу стародавню назву — Українці. – Дідо посміхнувся і поклав руку мені на плече. – Хоча ні, нічого не говори вчительці, вона буде мстити і буде ставити погані оцінки. Вивчися і сам про це напишеш. Одну, дві, три книги, але про нас, творців сучасної цивілізації людства всі мають знати. А ще мають знати, з яких земель пішла ця цивілізація по світу. Добре?
– Добре, – я це говорив дуже тихенько, бо був вражений дідовими словами. Я не міг зрозуміти, які 10000 років, коли на дворі — 1974 рік?
– Дай мені слово, що напишеш про це. – Підсумував дідусь. – В нашому Роду чоловіки завжди вміють тримати слово. Ось і ти вчися цій науці.
– Даю слово. А яка наука? – запитався я.
– Наука бути справжнім чоловіком, козаком, воїном. Три вміння тримати слово, якщо його даєш: вміння не відступати, вміння боронити свою землю, свою родину, свій Рід. Це і є наука. Мартинюки — народжені перемагати!
Я мріяв вчитися на журналіста в Одеському універі, але рано помер тато, тому вступив до Одеського військового училища. Чи шкодую про це? Ні. Саме у війську навчився багато чому і, зокрема, те що «Істину треба не пізнавати, її треба створювати». Зараз я радію, що в поважному віці я втілив у життя свою дитячу мрію стати письменником. У мене і військовим позивний був «письменник».
І як заключний штришок до цього питання моя Лелечанка:
Я закоханий у балтський степ.
У кожному гнізді — свій лелека.
В чужому краї не стало серце на коліна,
І голову я не опустив.
Ми занадто довго жили на чужих орбітах і догмах чужої історії. Хто є сам собою, перед тим відчинені двері світлого майбутнього.
.
Пане Сергію, Вас на теренах малої батьківщини, та й на Київщині теж, називають націоналістом. Особисто для мене, це гідне зауваження – любов до свого, рідного і нетерпимість до тих, хто хоче його зруйнувати, має плекатися з колиски для збереження роду, нації. А як Ви розумієте націоналізм? Як Ви його бачите крізь призму своєї душі?
Слово «націоналіст» перекладається на українську мову як «народник». Народник вірить, що він живе в народі і для народу. Націоналіст дбає про своє і поважає чуже. Якщо чуже намагається знищити його народ, то націоналіст стає в оборону свого рідного «Я». Ми просто забули за своє. Ми не знаємо, що наше? Ми не знаємо, хто ми? Наведу два приклади, як на мене, цікаві:
1. 1945 рік і вільний Берлін. Берлін виглядав як справжній Вавилон. У центрі німців майже немає. Є люди зі всієї Європи. Різні мови чути на вулицях. Багато Українців. Вони на лівих рукавах мали пов’язки, на яких був намальований соняшник, а в соняшникові — Тризуб. Європейці знають, хто такі Українці, а ми забули, хто ми є.
2. До нас приїхав старий кубанець з нашого роду. Запланував переїхати до України разом з родиною. Розповідь його у мене в голові. «Москалі нас мучили, морили голодом, саджали в тюрми, висилали на різні краї. І коли до нас заїхали німецькі мотоциклісти (це роки Другої Світової війни), наші діди вітали їх хлібом і сіллю. Думаєте, вони німців вітали? Прийшли б до нас турки, африканці, англійці, вони б також їх вітали хлібом і сіллю. Бо всі вірили, що нарешті є нагода звільнитися з москвинської петлі».
Подивіться на ті міста, які московити вважають, що вони їх звільнили. Руїни, згарища, попіл, трупи людей. Маріуполь, Бахмут, Авдіївка, Часів Яр, Мар’їнка, Покровськ — колись тут вирувало життя. А зараз смерть танцює свій москвинський танок. І ця руйнація триває віками.
Тому наразі вся Україна має стати націоналісткою. Маємо зрозуміти, що московити вбивці, гвалтівники, садисти, нікчеми, виродки. Вони ніколи не були нам «братами». Ми маємо бути самими собою. Маємо створити культ Українця в світі. Ми маємо перестати боятися правди. Ми маємо перестати боятися самі себе!
Колись після Майдану 2004 року я написав таку Лелечку. Думаю, що вона тут доречна:
З чужого корита їмо
Чужі пісні співаємо
Чужою мовою розмовляємо
Чужого бога славимо
Чужим розумом думаємо
Чужинців годуємо.
І заключний риторичний штришок: Лелек менше ніж горобців, але Лелека хоче бути Лелекою. Чому Українець в світі не має бути Українцем?
.
Сергію Яковичу, Ваша творчість не схожа на творчість інших митців, зокрема тим, що художнє слово переплітається з науковою історією, лінгвістикою, публіцистикою і де в чому – з політологією. Чи саме Ви обрали такий формат своїх праць, чи так уже історично склалося?
Є гарне прислів’я «Справжня Честь і Гідність свідків не потребує». Воно підходить і до творчості, і до життя. Пишу прозу, публіцистику, вірші, п’єси. Більше віддаю перевагу прозі — аристократичній, інтелектуальній, романтичній, історичній, філосовській, гуморній. Пишу не «оповідання» і «вірші», а «лелечки» і «лелечанки». По-перше, це красиво і по-Українськи. Свої лелечки завжди закінчую «постскриптумом» і «знаковим штришком». Це мій особистий стиль. Це більше привертає увагу, і в одній лелечці ти використовуєш три різних напрями подачі тексту. Перший, це вступ — чому ти вирішив написати цей твір, друге — сам твір, третє — показуєш якийсь історичний приклад, що це вже було. Було, а ми чомусь про це забули, і знову маємо таку ж саму проблему. Намагаюся поєднувати логічність і аристократичність, історичний і філософський напрямки. Так хочу писати. Література, як і примхлива панянка, любить тих, хто її творить.
Вся моя літературна діяльність спрямована на створення нового «Я» в серцях Української молоді.
І заключний штришок:
Моя Україно!
Будуй-муруй світ
у якому немає московита
Не дай себе ошукати знову!
Нe витрачайте життя на те, щоб задовольняти чужі амбіції, відповідати чужим вимогам, виправдовувати чужі очікування, намагатися комусь сподобатись, намагатися бути кращим, ніж ви є. До біса всіх. Бути собою — це єдине правильне рішення. Нехай вас люблять, ненавидять, поважають, заздрять, ігнорують — але завжди залишайтеся собою! Намагання сподобатись всім — це шлях до поразки.
.
Пане Сергію, надзвичайно потужною є Ваша стаття в Одеській обласній газеті «Чорноморські новини» під назвою «Вистоїмо, або Встань і вбий першим!» Особисто вважаю, що ця стаття має піти межи люде. Хочу, щоб епіграфом вона була, бо ці палкі слова – це бальзам для душі і висловлення позиції українців щодо русні. Ніколи українці не були войовничими, та коли настав час подумати про виживання нації – інакших слів годі й підібрати. Чи не так?
Тут не можу погодитись з тим, що ми начебто не були войовничими. Ми завжди були вояками, сміливими і буйними. Тут я бачу таку причину, що нас роз’єднали з нами. Через церкву (їх наразі купа різних з різними назвами), через комуністичну (ліву) пропаганду (мовляв, всі люди – браття, українцем можеш не бути, а гарним інтернаціоналістом повинен бути). Московити вкладали в голову чужі думки, науку, літературу, філософію, історію. Ось і виходить, що голова – Українська, а розум у ній чужий. Добре, що вільні стародавні гени ще залишилися на місці. Наведу як приклад: «після окупації Києва більшовиками з листопада 1917 по липень 1918 року тільки духовні каліки могли стояти осторонь від бажання мститися, рубати, вбивати і рвати червоних катів». Тому я вважаю, що в сьогоденні ми маємо розуміти, що за «Україну треба вбивати, а не гинути». Як раніше – вже не буде ніколи. За своє майбутнє, своє завтра — потрібно наполегливо працювати сьогодні. І найголовніше — Україна потрібна Українцям. Всім іншим на неї наплювати.
І мій традиційний постскриптум:
Не знають, що роблять?
— Ні, не хочуть знать.
Гарно і тепло, комфортно
В болоті сидять і лежать.
Хто винен? Та винні ці…
Ні. Винні ми самі.
Що робити? Не дають ці…
Ні. Зробимо ми самі.
Слабкий духом уповає на небеса.
Не буде в Україні ладу доти,
Допоки не позбавимось страху.
Самим своє майбутнє будувати.
25.03.2017
.
Розкажіть, будь ласка, про діяльність Руху – організації, до якої Ви входили, та про Ваш візит до Холодного Яру в рамках діяльності організації. Адже саме це священне місце – колиска українського націоналізму. Там дух свободи літає між дерев, колише нюх тим, хто точно знає, чого він вартий і чого варта Ненька Україна.
Рух або Народний Рух України – легенда України. Пишаюсь тим, що належу до Руху, я і зараз діючий член Народного Руху України. В 90-х роках на рухівців дивилися, як на найбільше зло. Як тільки нас не називали? Які ви знаєте погані слова, отим всім нас і називали. В тому, що Україна незалежна держава – це заслуга Руху. В тому, що Україна утвердилась як самостійна держава в 90-х роках минулого століття — заслуга Руху. Я хочу зупинитися на створенні Спілки офіцерів України в Одеському краї. Приклад з моєї промови на науково-практичній конференції до 30-річчя Збройних Сил та Незалежності України 27 жовтня 2021 року: «В Одесі під час створення Спілки офіцерів України виникла цікава ситуація. Москвинські офіцери підійшли до нового керівництва створенної СОУ. Спитали з зухвалістю і презирством:
– Ми надіємось, що ви не з бандерівцями?
Наші відповіли просто і з гідністю:
– Звичайно, що ми не з бандерівцями. Ми – з Україною.
– Тоді ви маєте розуміти, що ми вас не підтримуємо, і нас «русских» в Одесі більшість. Ми вас задавимо.
– Так, ми розуміємо це. Але ви також маєте розуміти, що Українців більше в Сірому клині (Сибір) та в Зеленому клині (Далекій схід). Тому ви їдете туди і залишаєте свої квартири тут, а наші їдуть сюди і живуть в ваших квартирах. Проста ротація. І там дозволяємо розповідати, що Україна з вами вчинила неправильно. Тому запам’ятайте — в Україні буде по-Українськи.
Звичайно, після такої пропозиції (ввічливої!!!) московити не захотіли їхати морозити свої шмарклі в Сибір. Ситуація стала контрольованою, і це дозволило створити Україну в Одесі.
Полковник Віктор Цимбалюк у самій Одесі одним із перших зі своїм підрозділом прийняв присягу на вірність України. Зауважу, що на той момент це був подвиг в ім’я України. В сьогоденні інколи жалкую, що тих всіх москвинських офіцерів не депортували до московії, як Мешкова з Криму.»
Більшість офіцерів були членами Народного руху України.
Холодний Яр, дійсно, місце сили. Я був у Холодному Яру, ми (козаки) проводили коло по створенню козацького з’єднання «Велика Україна» в 2014 році. З’єднання мало бути інтернаціональним. Що маю на увазі? Один підрозділ — вірмени, другий — грузини, третій — чеченці, четвертий — козацький. І цей козацький підрозділ мав підпорядковуватися Міністерству Оборони України, звичайно, що це давало можливість легалізувати тих вояків з інших країн в Україні. І ці вояки вже стояли на захисті України і воювали. Спочатку Міноборони злякала назва «Велика Україна» (так нам сказали!) і потім цю ідею спустили на гальмах. Підрозділ залишився мрією, але ті вояки (інших національностей) продовжують воювати і боронити Україну. Якесь дежавю. Саме після цього випадку я подивився на Холодний Яр іншим поглядом. Чому програли УНР? Її програли, а не вона програла. І ось про це треба говорити «Чому?» і вчити цьому молоде покоління. Як на мою думку, то УНР виборола волю і не знала, що з цією волею робити. Як створювати і розбудовувати нову Україну не знали, бо не вистачало досвіду, хисту, наполегливості, сміливості, завзяття. Що треба робити в сьогоденні, щоб не повторювати помилки УНР, осмислити мою тезу «були характерниками, зараз маємо бути — державниками, або ніхто крім нас самих не розбудує нам Державу» і трансформувати її у сучасній державний підхід.
.
Пане Сергію, у своїй блискучій, як завше, я би сказала, палаючій статті у виданні «Літературна Україна» під назвою «Будуймо Україну в собі і навколо себе для прийдешніх поколінь» Ви, як завжди, влучно підмітили, що одна з ключових задач на шляху до омріяної перемоги і волі – правильно, свідомо налаштована молодь. Боротьба зрілих – це титанічна праця в поті і крові, але якщо наше юне покоління продовжить споживати руснявий контент, то чи не вважатиметься це кроком назад чи навіть ударом у спину? Ви як військовий у чому вбачаєте дійсно ефективне рішення у боротьбі за національну свідомість? Чи можна якось на офіційному рівні заборонити ворожий контент, заблокувати його? Штрафувати, можливо. Бо таке враження, що аналізувати події і фільтрувати інформацію – відходить на другий план, а це – вкрай небезпечно. Яка Ваша думка?
У нас в Україні чудова молодь. Молодь ставить собі питання — чому так? І намагається знайти відповіді. Яке наше завдання? Дуже просте. Колись у давнину говорили так: якщо плануєш на рік — посади жито, на 10 років — посади дерево, а якщо на покоління — вкладай у дітей. Наші діти в сьогоденні — діти без дитинства. Московити вкрали у наших дітей дитинство. Це і маємо розповідати дітям. Пояснювати, що російське кіно нам не брат, «маша і ведмідь» нам не підходить. Пояснювати, що не всі росіяни погані, кожен трьохсотий — півлюдини, а кожен двохсотий — взагалі красунчик. І не боятися говорити правду. Про знищені міста, про вбивства, про катування в полоні, про згвалтування жінок і дівчат, про депортацію у віддаленні регіони рф. Чому депортація? Бо там бракує білих людей і працьовитих рук. Говорити про те, що московити нелюди, вбивці, ґвалтівники, садисти, п’яниці. Говорити про те, що від усього москвинського треба відгородитися великим парканом і забути все москвинське — мова, кіно, пісні, музика, книги, література. Не зробимо цього зараз, то ваші діти будуть воювати з москалями. У нас чудові діти, і з ними треба говорити, пояснювати, переконувати. Колись у моєму дитинстві мене вчили дивитися на Україну, як на країну своїх дітей. Те ж саме говорити і сучасним дітям. Україна — держава ваших дітей. Я вірю в нашу молодь. Вона у нас пречудова.
На державному рівні має бути жорстка позиція до проявів неповаги до державної мови, освіти, навчання. Колись ще в 90-х роках минулого століття була така гарна думка. І цю думку треба було закріпити законом України. Дати всім закладам освіти, школам термін 10 років, і всі мають перейти на українську мову. Те ж саме з державними підприємствами – і не волочитися з перекладом технічної документації і документообігом. Тоді комуністи голосно кричали, що це дискримінація. Це все треба робити зараз. Зараз треба не слова, а дії.
І, звичайно, що ворожий контент треба блокувати, за перегляд накладати відповідальність.
І заключний штришок: Наведу цитату Михайла Красуцького з його праці «Древність української мови» (Одеса, 1880): «Займаючись довгий час порівнянням арійських мов, я дійшов висновку, що українська мова не тільки старша від усіх слов’янських, не виключаючи т. зв. Старослов’янської, але й санскриту, грецької, латини та інших арійських». Привертаю увагу, що це було 19 століття, і такий висновок заслуговує на повагу. І це говорити дітям. Діти мають бути гордими за стародавню Українську мову.
.
Однією з Ваших цитат, Сергію Яковичу, про які згадує Тетяна Конончук, членкиня НСПУ у статті про Вас у «Літературній Україні» є наступна: «Найкраще себе почуває той, хто є сам собою». До речі, дуже нагадує слова Сковороди і його філософію серця. А мені дуже цікава Ваша думка про те, як віднайти ідеальне співвідношення в цьому – і ось про що я… З одного боку, у нас мають бути вчителі, наставники, ті, чия думка авторитетна, в деякому плані – кумири, герої, якими ми захоплюємось і на яких рівняємось, виховуючи внутрішнє «я»; з іншого ж – маємо залишатись самими собою, індивідуальністю, неповторною особистістю і самими робити себе для своєї країни. То де ж ця тонка грань, пане Сергію, на Вашу думку?
Не треба чекати «міфічних спасителів», «майданів», «месії», свій власний вогонь серця має палати за Україну — це і є та тонка грань.
І заключний штришок. По моїй книзі «Позивний письменник або як Ірпінці русню відірпінили» знята й вже здана в прокат документальна стрічка «Позивний письменник». Сама стрічка задумувалась, ще в двадцятих числах березня 2022 року на базі Ірпінських добровольців на Новобіличах Михайлом Гайдаєм і Сергієм Мартинюком. Ми тоді вірили в нашу перемогу і знали, що стрічку ми обов’язково знімемо. Зйомки проводила компанія «Гольфстрім продакшн» Михайла Гайдая. Сценарій — Сергія Мартинюка. Режисер — Юрій Беденко. Я щасливий, що ми це зробили. Наша команда подала свій проект до Держкіно, пройшла конкурс і отримала підтримку на зйомки. Фільм не про «письменника», а про перших добровольців Ірпіня, про захист, про перші бої, про перші блок-пости, про сміливість і непоступливість. 24 жовтня прем’єрний показ стрічки «Позивний письменник» у Ірпіні.
Отже, якщо не хочеш жити в темряві, запали вогник правди про Україну і Українство.
Це і робімо, бо Історія шанує тих, хто її творить!
.
Сергію Яковичу, і у творчості, і в роботі Ви часто стикаєтеся з таким поняттям як циклічність історії. Раніше історія була з зав’язаними очима, писалася під диктовку. Нині ж у нас є змога по-новому осмислити те, що було за опущеними завісами, і зробити висновки. Об’єднатись у боротьбі проти ворога, щоб не повторилось через 20 чи 30 років страшне лихо. Як, на Вашу думку, нам засвоїти уроки історії якнайефективніше, адже ще не викорінили темінь зрадництва серед населення. Часто говорять: якщо урок життя не засвоїли – він обов’язково повториться.
Об’єднатися з чим? Або з ким? Треба розуміти, що лише 5-7 відсотків людей творять історію, а всі інші нею користуються. Саме нам треба подбати, щоб у нас було трохи більше ніж 5-7% таких творців. Щодо зрадництва, то воно відоме, як люди АТБ. Я всіх споживачів називаю люди АТБ, а споживачів у нас 70-75%. І це не тільки у нас, така ж статистика у багатьох країнах. Це звичайні люди. Вони ходять на роботу, працюють, ввечері роблять закупи в АТБ і йдуть додому подивитися «серіальчик». Все це – їхній стиль життя. Їм не треба мова, військо, віра. Це виводить їх зі звичної зони комфорту. Але незважаючи на цих споживачів, я бачив величезні черги у військкомати в 2014 році. Люди приходили боронити свою країну, коли московити ввели «зелених» чоловічків у Крим. Я бачив чергу у військкомат 24 лютого 2022 року. Тоді в Бучанському військкоматі зброю не дали, кинули якийсь зошит, сказали записатися в нього, і потім тих, хто записався, буцімто викличуть. Ті, які хотіли боронити своє місто, поїхали до Києва і там отримали зброю. Ми в Ірпіні не чекали, що скажуть в Європі або у США, ми розуміли, що себе треба захищати, свої родини, своє місто. Нас було до 200 чоловік добровольців, 200 титанів духу – і москалі так і не захопили Ірпінь.
.
Розкажіть, як Ви зазвичай працюєте: чи сідаєте і пишете відразу, чи навпаки – довго виношуєте твір у серці?
Цікавезне питання. Буває і так, і так. Інколи пишу відразу і можу не вставати із-за столу дні і ночі. Пишу кулькової ручкою на листочках (тому завжди з собою маю три-чотири ручки в запасі), перекреслюю, інколи рву на шматочки листи і беру нові. Знову рву і починаю по-новому. Коли макет готовий, я збираю все докупи і починаю набирати текст на комп’ютері. Навіть ті клапті паперу переді мною. Інколи довго виношую текст і сюжет в голові. Зараз у мене три Лелечки чекають, коли я наважусь сісти за письмовий стіл і почну писати. Не виходить довести до друку мої краєзнавчі записи, деякі Лелечки і Лелечанки з війни. Як і в кожного письменника, є своя тематика і свій стиль. В анотації до книги «Пишаюсь, що я — Українець, або Лелеки рідним гніздам не зраджують» написано: «Він — письменник з власним літературним обличчям, письменник, чиї книги хочеться читати. Книга захоплює. Читаєш і починаєш в думках сперечатися з автором. Мимоволі думаєш «що за нісенітниця?», а через сторінку погоджуєшся (а має рацію цей Мартинюк) і читаєш далі. Книга вчить, як із малоросів переродитися в Українців. Знаєте, чому? Бо малоросів і хохлів дурити легко, але з Українцями, які знають свій родовід — це неможливо. Взагалі книги Сергія Мартинюка несуть новий літературний напрям, літератури, яка вчить перемагати. Як говорить сам автор книги: «Вважаю своїм пріоритетом започаткувати нове мислення нової Української еліти, надихнути на відродження рідного «я». Хочу надихнути на головне — ми маємо створити нову націю із попелу старої — націю з розумом Переможців».
Тому вважаю, що неважливо, як я пишу. Важливо, щоб після прочитання моїх книг «Українець має зустрітися з Україною».
Я — Українець, і мене не скорити!
Українці — нескорені люди.
Я — Українець, і мене не зламати!
Українці — незламні люди.
Я — Українець, і мене не вбити!
Українці — безсмертні люди.
Я — Українець, бо Українця син,
Хай усі одвернуться,
Мертвим кричатиму до зір:
«Я — Українець всім смертям наперекір».
Не кажіть, що я нічийний:
Я — Сонце і Місяць зупиню,
Але я — Українець.
Українство — вище за любов і смерть.
У мене дух Українця,
У мене душа Українця,
У мене серце Українця,
У мене гідність Українця.
Українця народженого перемагати.
26 лютого 2022 року,
Ірпінський Будинок письменників
.
Як Ви задумали оповідання про Дзвінку? Як вдалося так боляче і водночас правдиво написати, адже його неможливо читати без сліз?
Я перший раз почув про цю легендарну жінку ще в далекому 1982 році. Розказав мені один знайомий, коли я був у Сторожинці Чернівецької області. Я буквально всмоктував у себе розповіді про Українських повстанців, збройний опір, героїзм. Саме тоді я вперше побачив повстанську криївку, її побут – і мене це вразило. Вразило те, що я цього не знав, і ми сліпо вірили в міфічний соціалізм і якесь світле майбутнє. Ми ненавиділи клятий Захід, але стояли в чергах по італійське взуття, американську гумку, слухали таємно «Голос Америки» українською мовою. Пам’ятаю, як в дитинстві ми одну американську гумку ділили на п’ять частин, щоб кожному дістався шматочок цієї клятої гумки, і спробувати її на смак. Про це багато написав у своїх книгах: «З Україною в серці», «Горжусь, что я Украинец», «Я Українець і маю розум Переможця», «Народжені перемагати, або краще загинути стоячи ніж жити на колінах», «Маю честь бути Українцем», «Того, хто йде, важко спинити», «Пишаюсь, що я Українець або Лелеки рідним гніздам не зраджують». У мене є літературний проект «Напиши спогади», де я намагаюся донести до читачів, що в українській літературі мало спогадів, мемуарів, і їх написання залежить від кожного із нас. У мене багато напрацювань про Михайла Зеленчука, і маю в подарунок його книгу «В’язень на букву «ЗЕТ», маю свідчення про повстання в Кенгірі і роль у ньому Українок. Їхні розповіді — суцільні сльози. Я не хочу писати про це тільки сам. Я хочу спонукати писати про це молоде покоління письменників. Я вважаю, що слова «письменник», «націоналіст», «народник» мають бути братами. Вони мають бути тілом і душею народу. Я не хочу бути модним і подобатися всім. Намагання подобатися всім — це шлях в нікуди. Я є я. Писав, пишу і буду писати. Вважаю своїм пріоритетом започаткувати нове мислення нової української еліти. Рідна сила, віра, гідність, мудрість, державність — це має стати дороговказом для української аристократії.
Десь так. Радію, що Вам зайшла Дзвінка.
.
Сергію Яковичу, поділіться, чим для Вас є Балта і яке місце в серці посідає Ірпінь?
Балта і Ірпінь в моєму серці, і це головне. Балта — рідне і гонорове містечко. Містечко з власним неповторним обличчям. Мій буйний край з цікавезною історією і гордими людьми. Колись у сиву давнину мої предки орали ниву, і збоку на поясі висів меч. Добро має бути з кулаками. Балта – моя Ханська Україна, ще не до кінця вивчена ця сторінка історії краю. В Балті могили моїх предків, і це для мене дуже важливо. Балтщина – це степ сріблястої ковили і козацької звитяги. Балтщина — це моє натхнення і сила, моя гордість і слава.
Лелечка про Балту:
В серці своїм ношу
Постать рідного краю.
Квітне душа сьогодні.
Нескореним їду до Балти.
Повертаюсь до мами,
До рідних і могили тата.
Пада з неба райраса
З поклоном, всім — тиша.
Так, ти нікому не клонився.
Хіба мусив?
Ні. Ти не всім до вподоби.
Воля не винна.
23.03.2017
Ірпінь. З моєї Лелечанки «Ірпінь — місто із власним обличчям»: «Коли я вперше побачив Ірпінь? У грудні 2013 року? У лютому 2014 року? Напевно, в лютому, ми тоді з побратимами їхали на Гостомель. Прийшла новина, що на летовищі стоять два літаки з московитами. І не простими, а спецпризначенцями з Псковської дивізії. Ось і туди ми вирішили навідатись, щоб пояснити, що кладовищенської землі у нас мало, і де ми будемо вас ховати. Тому не рипайтесь і їдьте до Пскова. Чи ми, чи хтось інший, але літаків не стало. Буває. Думаю, що вони трохи заблукали в просторі. Слово «Ірпінь» наше рідне слово і воно не є іранським. Наші предки сумеріяни, з берегів Дніпра понесли свою мову і культуру по світу. Повторюю, не з Ірану до нас прийшла мова, а ми її туди принесли. Слово «Ірпінь» створено з «ар» чи «ор», що означає рухати, плужити, проявляти величність, і зі слова «па», що означає — пиття, питво. Пишаємось цим. Наші предки вважали себе Богами. Боги і після смерті живуть. Спіймав себе на думці, що треба поєднати і зробити містами побратимами мою стародавню і непокірну Балту і вже мій нескорений Ірпінь». (листопад 2018 року).
.
Величезна дяка і шана Сергієві Мартинюку за щирість і можливість отримати насолоду від спілкування з гідним сином своєї Батьківщини!
З письменником і військовослужбовцем спілкувались
Діна Горбенко та Аліна Шевченко
Leave a Reply