Ще не так давно про ДП “Довжанське лісомисливське господарство” слава линула далеко за межами Закарпаття. Десятки років очолював його досвідчений, мудрий і здібний керівник, знавець своєї справи, новатор виробництва, заслужений лісівник України Василь Ледней. Він був напрочуд здібний, доброзичливий, життєрадісний, мав неабиякий авторитет і повагу у колективі. А ще був щедрий на добрі вчинки – від щирого серця допомагав тим, хто цього наразі потребував. Кожен його крок був спрямований на утвердження України у Європейській спільноті.
Друзі Василя Івановича вважали його щасливчиком. Доля завжди була прихильною до нього. Та даром в житті йому нічого не давалося. Він постійно був у пошуку, без угаву працював над собою, самовдосконалювався, спрямовував на це значні енергію і зусилля. Його діяльність була направлена на цілеспрямований результат.
Народився В.І.Ледней 21 січня 1961 року в с.Довге у простій родині. Після успішного закінчення місцевої Довжанської середньої школи вступив до Кіровського сільськогосподарського інституту. Навчання пройшло успішно. Додому повернувся із багажем міцних і цінних знань, навичок та умінь й одразу взявся застосовувати їх на практиці. Наразі молодому дипломованому спеціалісту запропонували роботу в Довжанському лісокомбінаті єгерем. Звісно, погодився, бо це були для нього звичні місця: тут він народився, виріс, грався із однолітками, ходив у ліс по ягоди і гриби.
Із першого дня серцем і душею припав до роботи. Набуті у виші знання уміло застосовував у роботі, показував приклад тим, хто працював поруч. Зважаючи на фінансовий стан підприємства, повсякчас виступав новатором багатьох хороших справ. Зокрема, на підприємстві позитивно сприйняли його ініціативу у вільний від основної роботи час власноруч заготовляти паливні дрова для реалізації населенню, що відчутно принесло чималий прибуток. Згодом цей досвід позитивно сприйняли на багатьох лісогосподарських підприємствах краю.
Небавом, зважаючи на його заповзяливість і талант керівника, Василя Леднея призначили лісничим Річанського лісництва Довжанського лісокомбінату. Пройшло небагато часу і цей структурний підрозділ став серед кращих не тільки на підприємстві, а й в районі та області. Виробничі показники радували. Його робота була спрямована на охорону і захист лісу, лісовідновлення, збереження та відтворення мисливської фауни, раціональне використання лісових ресурсів, збереження природних багатств, створення нових робочих місць. Прикладом для нього служив старший товариш по роботі, колишній заступник директора Довжанського лісокомбінату, а згодом – начальник Закарпатського лісомисливського господарства Іван Юрійович Федурця.
-Він був справжнім господарем лісу, – казав про свого навчителя Василь Іванович. – Повсякчас працював над втіленням в життя нових ідей. Саме довжани, з його ініціативи, щороку брали активну участь у всеукраїнській акції “Майбутнє лісу в твоїх руках”. Він ніколи не скупився на хороше слово. Водночас був відповідальним за сказане, за колектив, його долю, за кожного, хто працював під його мудрим і умілим керівництвом. Був наставником молоді.
Василь Ледней твердо йшов до своєї мети. Набувши певного досвіду, у 1996 році очолив Довжанське лісомисливське господарство. А з 1988 по 2003 рік був начальником Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства (пророкували йому навіть крісло в міністерстві лісового господарства). Доречно нагадати, що крім займаних адміністративних посад, він неодноразово обирався депутатом Закарпатської обласної ради, Іршавської районної та Довжанської сільської рад. Повсякчас воював із браконьєрами і лісопорушниками, які завдавали чималих збитків лісовому господарству краю -нахабно, без дозволу “заготовляли” ліс-кругляк, вивозили за кордон і продавали втридорога. А що вже говорити про черешні і волоські горіхи. Усе було на видноті, та липкі на руку іршавчани заради наживи рубали все підряд і набивали свої кишені зеленими.
У розмові Василь Іванович часто зізнавався, що не може без лісу. Ліс був для нього джерелом життя, домівкою, місцем сили та натхнення. Він добре знав майже кожен мальовничий куточок Іршавщини, в якому неодмінно побував, милувався його красою. Здавалося, що він знає про навколишні краєвиди все. Майже як у Ліни Костенко:
Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Разом із усіма, ростив деревцята. Його руками посаджено тисячі саджанців. Цього навчав і юних односільчан-школярів, які брали активну участь у різних акціях, які проводив держлісгосп. Хіба забути слова, мовлені ним свого часу юним хлопчикам і дівчаткам:
– Любі діти! Пройде небагато часу і ви станете дорослими. І ці деревцята виростуть, стануть лісом і ви зможете прийти сюди вже із своїми дітьми і показати справу, зроблену своїми руками.
Не віриться, що В.І.Ледней найвищою нагородою за свій повсякденний труд завжди вважав добре слово. Й сам був благодійником. Не скупився на фінансову і матеріальну підтримку нужденним. Охоче долучався до проведення різних благодійних мистецьких заходів, робив пожертву на будівництво храмів, видання книг, допомагав юним співакам і художникам.
Ось що про нього розповідає друг, журналіст Михайло Ісак:
– Працюючи на високих керівних посадах, Василь Іванович чи не на рівні з лісом любив і рідне село. Знав його історію, генеалогію корінних родин, з повагою ставився до порядних людей, не дивлячись на їх статки, посади чи деякі інші соціальні аспекти. Його авторитет відкривав перед ним двері найвищих посадовців не тільки в Ужгороді, але і в Києві. Проте і двері його кабінету не були зачиненими ні для кого. І не тільки з обов’язку керівника. Аби перелічити всі добрі справи Василя Івановича, знадобився б не один фоліант!
І до цього додав: якщо його мудрість і талант безроздільно належали справам – професійним і громадським, – то серце сповна було віддане рідним – дружині Марії Василівні, дочці Олесі, сину Василю і онукам.
Він був палким патріотом Срібної Землі. Його мала батьківщина розташована у мальовничій долині річки Боржава (притока Тиси). Свого часу тут проходила вузькоколійка Берегове – Кушниця, якою доставляли ліс.
Засноване село в середині ХІV століття у підніжжі гори Свинка. Воно знаходиться на перехресті доріг до Хуста, Сваляви і Мукачева. А де ще таке можна побачити, щоб на одній вулиці знаходилися чотири храми трьох конфесій: греко-католицький, римо-католицький і православний.
У селі красується палац-фортеця Телекі, який є прикладом архітектури бароко. За радянських часів там діяв туберкульозний санаторій, який недавно, під натиском громадськості, було закрито.
Довге відоме й тим, що тут свого часу жила і працювала письменниця Марійка Підгірнянка, яка виховувала онуків Івана Франка. Тут свого часу побували відомі українські письменники, критики і літературознавці Андрій Курков, Сергій Жадан, Іван Андрусяк, Євген Баран, Ярослав Ткачівський, Дмитро Стус, Мирослав Дочинець, Петро Мідянка… Щоразу приходив на зустріч із відомими особистостями Василь Ледней, ділився з ними своїми роздумами про природні багатства Карпатського регіону.
У Довгому народився відомий український поет Василь Кузан, автор пісні “Золото Карпат”, яка вже стала шлягером. Із Василем Леднеєм вони були вірні і щирі друзі. У цьому селі десятки літ творив автор гімну Закарпаття “Верховино, мати моя” Михайло Машкін та неперевершені майстри пензля – Василь Бердар, Юрій Боднар, Юлій Мошак, відомий мовознавець Василь Німчук. Із ними теж Василь Іванович впродовж усього свого життя підтримував хороші відносини. У нього вдома є навіть їх картини.
Василь Іванович щороку приходив на Красне поле в Хуст, де 15 березня 1939 року відбулася остання битва Карпатської України з угорськими фашистами. У цьому бою брали участь добровольці та частини Карпатської України. Цю битву часто називають “закарпатськими Крутами” через героїчний опір українських молодих патріотів. Про ті славнозвісні події він часто розповідав школярам, бо свого часу й самому доводилося спілкуватися із карпатськими січовиками.
Поволі відходила в минуле стара радянська комуністична система, а разом із нею – і виробничо-господарська структура. А нове, звісно, завжди важко відвойовує собі місце під сонцем. Та Василь Іванович умів переборювати труднощі. Разом із очолюваним колективом вчився працювати в нових економічних умовах.
На його долю випали чималі випробування. Згадаймо лише паводок 1998 року. Крім того, що небачена стихія завдала лиха – були підтоплені об’єкти соціальної сфери, житло селян, сільськогосподарські угіддя, знищені шляхи сполучення, мости, споруди берегоукріплення окремі політичні сили на вістрі передвиборних баталій намагалися “повісити” нанесені збитки на лісівників. До цього навіть були залучені компетентні органи. Та наразі нічого з того не вийшло, бо працівники лісу спрацювали просто на відмінно. А на адресу Василя Леднея та очолюваний ним колектив надходили тільки хороші відгуки.
Не меншим випробуванням долі вважав і те, що йому довелося працювати із чотирма головами облдержадміністрацій. А це теж свого роду було випробуванням. Зірки завжди були на його боці. Все було добре.
Та В.І.Ледней жив не тільки роботою в лісомисливському господарстві. Не менші іспити на нього чекали вдома. Він плекав сад і виноград, мав власну пасіку, займався будівництвом. Йому звично було взяти в руки сокиру, пилку чи лопату, на власному городі разом із дружиною вирощували картоплю, помідори, часник, цибулю. Він не цурався ніякої роботи, добре володів комп’ютером. А ще любив багато читати. Це ніби про нього написала Ліна Костенко:
Малі озерця блискають незлісно,
Колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я зможу із людьми.
Травневої пори 1921 року Василя Леднея не стало. Він пішов у вічність на 61 році життя. Назавжди. Залишилися тільки добрі спогади про нього. А ще деревцята, посаджені його натрудженими руками. Правда, вони вже підвелися, сягають неба.
Рівно через рік на фасаді адмінбудівлі “ДП “Довжанське лісомисливське господарство” В.І. Леднею було встановлено меморіальну Дошку. Панахиду на могилі Василя Івановича відслужив настоятель Довжанського православного храму Успіння Пресвятої Богородиці отець Василь Сливка. Над меморіальною Дошкою чаклував талановитий скульптор, лауреат премії імені Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі в жанрі монументального мистецтва Василь Білей із сусіднього села Суха, де в Річанському лісництві лісничим розпочинав свою кар’єру Василь Ледней.
…Із гір долинає симфонія осіннього лісу. Повільно опадає жовто-багряне листя. Боржавські краєвиди просто заворожують своєю неповторною красою. У таку пору любив ходити в ліс по гриби Василь Іванович. Жаль, що він вже ніколи не милуватиметься цією диво-красою.
Василь ШКІРЯ,
м.Іршава
Leave a Reply