Вірш поетки Галини Потопляк «Коли закінчиться війна» вібрує мільйонами голосів українців у час воєнного лихоліття. «Коли закінчиться війна, // Я розцілую всі ікони. // Присяду в хаті край вікна // І буду чуть церковні дзвони». Іще: «І я наплачусь досхочу, // Сльозами вмию всі могили…».
Календар перегортає 2025 рік, а війна не закінчується… Тому поезія Галини Потопляк захоплює все більше людей, що свідчить про розуміння ними важкої ситуації у кривавій війні, яку розпочала росія проти України.
На жаль, жоден текст Усеукраїнського радіодиктанту національної єдності з початком російсько-української війни, на мою думку, за оцінними судженнями не зрівняти із духовною силою правдивого слова цієї поезії Галини Потопляк.
–
«Реальність не пробачає фальші»
Пишаюся молодою поеткою-парамедикинею Оленою Гарасим’юк, якій належить глибока думка, – «Реальність не пробачає фальші». Мала за честь писати про неї («Отче наш! Боже України суверенної!», «Листи до приятелів», 5 травня 2024 року).
На тлі цього міркування, як і проникливої поезії Галини Потопляк, тексти диктантів – бездумні, зліплені випадковими реченнями гамузом без авторського стилю, без ваги слова і пам’яті.
Як нам бракує світлої пам’яті талановитого працелюба літератури Михайла Слабошпицького! Він «зривав маски» з тих, хто фальшував словом! Так само, як не вистачає нам мовознавиці від Бога Ірини Фаріон, вбитої нелюдами рік тому.
За цих двох велетів слова було чистішим літературне поле. Вони нещадно виполювали бур’ян графоманів і нечестивців. Упевнена, якби не вкрали ідею Михайла Федотовича про Всеукраїнський диктант, то він сьогодні був би іншим – справді національним, одухотвореним, з повнотою краси української мови, таким, яким є організований ним Міжнародний конкурс української мови імені Петра Яцика, про який добре знають у світі.
Крадене завжди гірше, що підтверджує життя. Я цілковито поділяю думки Ірини Фаріон – авторки сотень цілісних статей про мову, про величі особистостей – про «вкрадену ідею» Михайла Слабошпицького та низьку якість текстів Усеукраїнського радіодиктанту національної єдності. Професорка висловила їх у спогадах «До 40 днів відходу в засвіти душі Михайла Слабошпицького. Михайло Слабошпицький: безнадійний альтруїст, або Життя крізь долі інших», уміщених у книзі «Михайло Слабошпицький. П’ятий «дзеркальний» том. Недруковані твори. Спогади про Михайла Слабошпицького» (2023). Зі своїми суголосними міркуваннями я ділилася в статті «Жив долями інших. Штрихи до портрета: Михайло Слабошпицький» («Золота Пектораль», 27 січня 2024 року).
Уже тоді Ірина Фаріон обурювалася текстами диктантів. Ось як писала докторка філологічних наук: «За останні роки такі тексти диктантів, які краще б не озвучували взагалі: безликі, примітивні, протинаціональні одноденки. Та ще й видають Національний диктант за своє дітище».
–
Історія не терпить брехні
Я пишу Всеукраїнський радіодиктант національної єдності щороку. Проте не надсилаю його організаторові – «Українському радіо» Національної суспільної телерадіокомпанії України, а звіряю з опублікованим згодом правильним текстом. Чи роблю помилки? Звичайно. Здебільшого через авторські розділові знаки та непрофесійне диктування.
Подаю своє бачення у рамках оцінних суджень текстів диктантів у роки російсько-української війни, щоб з’ясувати, чи вони відповідають реаліям до воєнних подій, чи співзвучні тим настроям, якими живуть українці.
… 9 листопада 2022 року, в середу, в День української писемності та мови, так склалися обставини, що писала диктант, аби не пропустити, в дорозі до Львова. З усіх наступних трьох текстів у часи повномасштабної війни (за 2023–2025 рр.) – це найкраща, на мою думку, щорічна акція з української мови.
Авторка Ірина Цілик – письменниця і кінорежисерка, лавреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка (2023) за документальний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» – майстерно зуміла написати текст, який проймає за душу. Вона назвала його – «Твій дім», що є «місцем сили і пам’яті роду». Гармонійний текст зачіпає струни серця реченнями, сповненими нашого спільного болю, – «А деколи дім здатен уміститися до розмірів валізи…».
Читала написаний Іриною Цілик текст Ада Роговцева – народна артистка України, лавреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка (1981), Герой України (2007).
2022-й – останній рік, коли День української писемності та мови ми вшановували 9 листопада. Потім відбулося неоднозначне зміщення на 13 днів за церковним календарем сторічної давнини. Про необдуманість змін, радше політичних, ніж церковних, писала у статті «Облуда, що руйнує Україну зсередини» («Галичина», 11 вересня 2025 року).
Завважила, що організатор Усеукраїнського радіодиктанту національної єдності запрошує для написання текстів переважно членів Українського ПЕН. Вибір після Ірини Цілик випав на письменницю цієї ж громадської організації Катерину Калитко. Багато кому вона запам’яталася ляскотом дверима про вихід із Національної спілки письменників України, що, схоже, було відвертим піаром, щоб привернути до себе увагу. Але попри все зрозуміло, що це є правом творчої людини обирати професійну спільноту…
Який текст склала лавреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка (2023) за поетичну збірку «Орден мовчальниць» Катерина Калитко? Він мав заголовок «Дороги України». Чого в ньому тільки не «переплутано нитками любові»! Навряд чи є виправданням про якісь особливі епітети, метафори чи інші мовні засоби… Набір розрізнених речень, і не більше! «Фари вихоплюють… (письменниця ж пише з уявою про дороги! – О.Р.) вечірні збори підпільного товариства чи стрілецький картярський гурток…». Чи знає авторка диктанту про героїчних УСС, що вигадала про картярство? У її тексті – «дерева по коліна у воді», «підірвані мости лежать животами у своїх ріках – і ріки обіймають їх…». А ще, каже, що «немає нічого щемкішого, ніж летіти трасою в пітьмі, аби встигнути до комендантської…». Отака собі хвиля свідомості!
Тому не дивно, що нелегко читалося Олексію Гнатковському – народному артистові України (2024), лавреатові премії «Золота дзиґа» (2024) за найкращу чоловічу роль другого плану історичного фільму «Довбуш» (2023) режисера народного артиста України, лавреата Національної премії України імені Тараса Шевченка (2025) Олеся Саніна. Уже тоді ставало очевидним, що «Українське радіо» НСТУ позбавило вчителів української мови зайняти свою професійну нішу та не знецінювати їхню працю заміною акторами…
Уже другий рік за 13-денним зміщенням Усеукраїнський радіодиктант національної єдності відбувається в жовтні, а не в листопаді. 2023 року текст писала письменниця-феміністка Оксана Забужко – авторка відомих романів «Польові дослідження українського сексу» (1996) та «Музей покинутих секретів» (2009), лавреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка за книгу «І знов я влізаю в танк…» (2019). Твори письменниці перекладено багатьма міжнародними мовами. Її текст під назвою «Магія голосу» – теж рваний реченнями, що заледве означує тему. Та сама розхристаність думок. Щось трохи про «брехунець», про «сибірську пущу», про «київське «Динамо», про «футбольних суддів»…
Лідерка думок, якою себе позиціонує, так доліплювала текст диктанту, що видала брехню про знану пісню «Оксано, Оксано, я чую твій голос». Ось що озвучила Оксана Забужко на весь світ: «Людський голос – то взагалі матерія магічна, в нього можна закохатися, навіть не бачивши носія. «Оксано, Оксано, я чую твій голос, то вітер мені з України приніс» – під це танго й досі танцюють на весіллях, не підозрюючи, що фольклор засланчий, гулагівський – не до коханої дівчини звернений, а до легендарної співачки Оксани Петрусенко, чий спів у сталінські роки Всесоюзне радіо доносило і в сибірську пущу».
Написаний нею цей текст свідчить про незнання не лише історії пісні, але й про те, як працювало імперське радіо, яке нібито «доносило» в сибірські мерзлоти українську пісню! Звідки вона взяла, що це «танго»? Навіть у її припущеннях, що це весільна пісня, то вона аж ніяк не в ритмі танго, а вальсу…
Першим зреагував на історичну недостовірність у тексті Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності Оксани Забужко письменник і журналіст Юрій Винничук – автор відомих творів «Діви ночі» (1991), «Танго смерті» (2012) та інших, лавреат премії Івана Корсака (2020).
Знаючи дошкульний проти фальші стиль Юрія Винничука, він дуже делікатно спростував історичну неправду про відому в широких колах пісню та її автора. Письменник-дослідник розмістив свої міркування у виданні «Час» 25 жовтня 2024 року. Найперше зазначив, що пісня «Оксано, Оксано, я чую твій голос» завдяки популярності стала народною, але вона має автора. Слова й музику написав Борис Бобинський (1929–1970) – син розстріляного поета українського січового стрільця Василя Бобинського (1898 – 1938). Пісня, створена ним, не має жодної дотичності до Оксани Петрусенко (1900 – 1940). Юрій Винничук справедливо стверджує, що Борис Бобинський «не міг звертатися на «ти» до особисто незнайомої людини, старшої від нього на 30 літ, та ще й померлої понад 10 років тому». Він цитує історичний авторський текст пісні, вказує на доволі інтимні слова, що свідчать про особисте знайомство з дівчиною із Тернополя, котра в час написання журливої пісні вже вийшла заміж за іншого…
Стільки людей в Україні та за її межами обдурені неправдою, яку поширила письменниця Оксана Забужко! Поет, музикант і режисер Борис Бобинський, долю якого скалічили вороги України, заслуговує на повторну реабілітацію від заподіяної шкоди внуками тих, чиє покоління знущалося над патріотичною родиною Бобинських під час сталінського безправ’я.
В ім’я правди мій журналістський обов’язок хоча б коротко розповісти про Бориса Бобинського. Не могла авторка тексту Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності не знати, що є численні спогади про цю обдаровану й мужню людину, що збереглися його записи!
Як і батькова поета Василя Бобинського «Синя чічка», покладена на музику композитором Михайлом Гайворонським (1892 –1949), так і синова Бориса Бобинського «Оксано, Оксано, я чую твій голос» увійшли до скарбниці пісенної творчості України.
Найкращі спогади про Бориса Бобинського залишив письменник Микола Петренко (1925 – 2020) – лавреат багатьох міжнародних і всеукраїнських премій, заслужений діяч мистецтв України (2006), лицар ордена Ярослава Мудрого V ступеня (2018). 2025-го ювілейного року львів’яни шанобливо вшановують автора понад сотні книг, майже двохсот пісень, найвідомішою з яких є «Намалюй мені ніч» (1962), музику якої написав незабутній Мирослав Скорик (1938 – 2020), Герой України (2008).
Микола Петренко, який казав про себе, що «Я ріс – наче ніс до ікони свічу», в есеї «Лицарі пера і чарки» (2000) згадував Бориса Бобинського так: «… Повертаються з півночі після хрущовської амністії знаний закарпатський поет Андрій Патрус Карпатський, з ним ще хтось… Чи не син розстріляного поета? Виявилося, Василя Бобинського – от із таборів же, а вигляд, як у спадкового молодого інтелігента. Хоча які там у нього школи – з п’ятирічного віку в дитбудинку для дітей ворогів народу, потім табори, півтора роки волі, і знову дроти, і каторжна праця… ». Це син Василя Бобинського – жертви сталінського терору, який не повернувся з ГУЛАГу, а йому було лише 39 років…
Борис Бобинський десять років працював разом з Миколою Петренком на Львівському телебаченні. Для історії збережено розповіді з циклу передач-спогадів до 50-річчя Львівської обласної державної телерадіокомпанії – «Скарби Львівського телелітопису – Борис Бобинський (22 квітня 2011 року).
Стільки теплих слів на адресу талановитого професійного поета, музиканта, режисера! Цікаві спогади про зустрічі з ним майстрів пера Ірини Вільде, Миколи Вінграновського, Івана Драча…
Автор пісні «Оксано, Оксано, я чую твій голос» Борис Бобинський ніколи не забував своє минуле. Мама, яку також катували в кадебістських таборах, знайшла свого п’ятирічного сина у дитячому будинку в Курську… І він втікає з нього! Але, на жаль, недовгим було материнське й синівське щастя – невдовзі Емілія Бобинська помирає…
Життя самотиною ще сильніше нагадувало, ким він є і чиїх батьків син. Як стверджують біографи, 1950 року за виконання «антирадянських» пісень і збирання грошей під час колядування на Різдво для ОУН Бориса Бобинського заарештували і засудили до 15 років концтаборів. Відбував покарання у Воркуті та був звільнений 1955 року. У Воркуті він і написав слова та музику своєї вистражданої «Оксано, Оксано, я чую твій голос»… Устиг увічнити пам’ять про батьків. 1968 року за його сценарієм створено телевиставу «Екслібрис Поета». Журнал «Визвольний шлях» друкував його і батькові поезії. Імена Василя Бобинського та Бориса Бобинського ввійшли до «Енциклопедії сучасної України».
Автор пісні «Оксано, Оксано, я чую твій голос» похований на Личаківському цвинтарі у Львові.
… Військовий Павло Вишебаба – автор книги віршів «Тільки не пиши мені про війну» (2022), що стала бестселером, лавреат Усеукраїнської премії імені Василя Симоненка – дуже добре прочитав текст диктанту, за що йому досі дякують учасники мовної акції 2024 року.
–
Землячка Зеленського і мама Голобородька
З кожним роком усе гірше з організацією Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності. Цієї осені він геть знеславився. Стільки написано, що сама згадка про зіпсоване свято ще сильніше обурює. Як не старалися б відсмішкуватися авторка тексту письменниця Євгенія Кузнєцова й чомусь «надто схвильована» перед мікрофоном акторка Наталія Сумська разом із безтактовним ведучим Романом Колядою і насамкінець з головою правління НСТУ Миколою Чернотицьким з його «приношу вибачення…», все одно не відбілити того, що ганебно відбулося. Усе свідчить про безвідповідальність, можливо, навіть свідому, помножену зневагою до традиції, що стала національною. З усіх оцінок, а їх тисячі обурливих, найвлучнішою є від багаторазової переможниці Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності Христини Гоянюк: «За 26 років це перший диктант, який звалив мене наповал. По-перше, недобре прочитаний. Сам текст – дурнуватий. Я не знаю, хай би краще читав Павло Вишебаба, який минулого року диктував…». Велика шанувальниця рідного слова свою думку сказала в прямому етері, яку раптово обірвав ведучий Роман Коляда. Згодом на інших інформаційних платформах вона назвала диктант «не єдності, а розладом».
Зрозуміло, що на тлі звірств ворога, радіодиктант не є головною подією. І все ж з огляду на те, що трапилося, він потребує прискіпливішої уваги. Відомо, що НСТУ 21 травня 2024 року вийшла формально з телемарафону «Єдині новини», але насправді залишається їхнім пропагандистським рупором з «особливим юридичним статусом» – «Єдині новини # UAразом». У рамках щорічного звіту держав-кандидатів до Європейського Союзу відповідна його комісія в черговий раз нагадала українській владі, що та має зупинити «Єдині новини» через порушення свободи слова і прав людини.
Важко зрозуміти, якими критеріями керувалася НСТУ під час вибору авторок для написання тексту та його читання. Складається враження, що це трапилося не без рекомендацій з Банкової. Читачі мало знають Євгенію Кузнєцову, попри те, що її твір «Драбина» визнано за версією видання «BBC News Україна» книгою року (2023). Відомо, що вона народилася в Кривому Розі та є землячкою Президента України Володимира Зеленського. А ще Євгенія Кузнєцова – асоційована дослідниця Київської школи економіки (о тільки не це! – О.Р.), почесним президентом якої є Тимофій Мілованов, той самий, що запам’ятався з Трускавця під час навчань теперішніх «5–6 (де)ефективних менеджерів» з тієї ж Банкової, що є президентською командою…
А що ж текст? На мою думку, його авторка краще й далі писала б свої «кулінарні шедеври». Нікудишній. Примітивний. Лицемірний. Окремі речення не тримаються купи ні за змістом, ні за стилем. А його початок узагалі замаскований під плагіат. На запитання, як так сталося, що вона поцупила його в письменника й художника Леся Подерв’янського, докторка філософії (наукове звання здобула в Іспанії – О.Р.) Євгенія Кузнєцова в прямому етері відповіла з хитрістю типового крадія, мовляв, вона радіє, що люди знають твори Леся Подерв’янського, ще й прикрилася алюзією, тобто натяком про запозичення чужого.
Текст містить зросійщені мовні конструкції – «ходити в театр», «приносити щастя», «плакати, коли можеться» тощо. Окремі думки – взагалі нісенітниця, як наприклад: «Справжнім виявилось тільки те, за що можна схопитись руками: спогади, сміх і любов»… Отак і «хапаємося»! Без відчуттів і почуттів! А навіщо вони, якщо «Треба цілуватися, коли випадає нагода…». Останній абзац – дуже схожий на тональність вечірніх президентських звернень у тих же провладних «Єдиних новинах»: пуста бадьорість без реалій.
Цікавим є і вибір Наталії Сумської для читання Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності. Справедливі докори міністрові освіти і науки Оксенові Лісовому, який також писав диктант, за те, що мав би рекомендувати НСТУ залучати професійних філологів-учителів для і написання, і читання текстів. У медіа, соціальних мережах десятки тисяч справедливих зауваг до акторки не тільки про незвичне швидке читання, але переплутування речень, непорозуміння з літерою «б», яку озвучувала в різних місцях речення, а насправді її не було в тексті (до речі, це одна з моїх помилок під час написання диктанту – О.Р.). Не віриться, що майстриня слова зі сцени та в кадрі такого штибу не вміє читати текст з інтонацією, не кажучи вже про пунктуаційні паузи… Дивує, що після диктанту вона або не зрозуміла справедливих публічних звинувачень, або нахабно їх ігнорувала, відчуваючи, можливо, певних покровителів…
Але ж вона народна артистка України (2000), лавреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка (2008), повна лицарка ордена «За заслуги» (2016, 2020 і 2025)!
Зрозумілішою стає ситуація, коли на пам’ять спадає у біографії Наталії Сумської серіал виробництва студії «Квартал 95» «Слуга народу», який частково спонсорувало Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Як відомо, адміністрація президента США Дональда Трампа припинила його діяльність, і сьогодні триває ліквідація структури через суцільну корупцію. Також відомо, що Президент України Володимир Зеленський 6 жовтня 2022 року в Києві нагородив координаторку USAID Саманту Пауер, обрану за президенства Джозефа Байдена, орденом Княгині Ольги, що резонує з кримінальними звинуваченнями наскрізь корумпованої міжнародної інституції.
Не зайве нагадати творців політичного телесеріалу «Слуга народу» студії «Квартал 95» та їх власників – це здебільшого російські вояжери на чолі з режисером Олексієм Кирющенком. Роль сценарного президента України Василя Голобородька в «Слузі народу», що з плином часу увиразнюється із реальністю, виконав шоумен Володимир Зеленський – теперішній Президент України, соратником якого є співвласник «Кварталу 95» Тімур Міндіч. Той Тімур Міндіч, якого підозрюють у корупції, викриття якої перетворилося на відомий «міндічгейт», про що вже знають у світі.
Разом на знімальному майданчику цього телесеріалу вдосконалювала майстерність Наталія Сумська. Вона була мамою телесерійного президента – Марією Стефанівною… Тепер ніби зрозумілий вибір акторки Наталії Сумської читати текст у традиційному «слугонародному турборежимі». Чи буде продовження «Слуги народу»? Підготовка, схоже, розпочалась із… Усеукраїнського радіодиктанту національної єдності зі свідомим, на моє переконання, насміханням над українською мовою.
Прикро, що окремі політики використовують мовну акцію як піарний майданчик. У редакційній перекличці радіодиктанту засвітився чотири місяці тому призначений урядом голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров (завжди стараюся граматично правильно писати це російське прізвище – О. Р.). До студії, як сам сказав, прийшов з ручкою, відтворене якою має здатність зникати на папері. Подумалося, що цю ручку він краще використовував би для своїх «історичних досліджень», щоб за ними й сліду не залишалося! Частково про діяльність кандидата історичних наук Олександра Алфьорова розповідала вже в згаданій статті «Облуда, що руйнує Україну зсередини».
У перекличці акції взяли участь працівники постійної української антарктичної станції «Академік Вернадський», яких авдиторія зустріла оплесками. Це добрий знак. Адже той же голова УІНП хоче викреслити ім’я видатного українського вченого з нашої історії. В інтерв’ю для якогось там Максима Крапівного (мушу бути уважною під час написання і цього прізвища – О.Р.) Олександр Алфьоров заявив, що «купюра 1000 гривень має недоречний дизайн, оскільки на ній замість Володимира Вернадського мали б бути Павло Скоропадський або Симон Петлюра». На підтвердження того, що цей історик, м’яко кажучи, не працює в інтересах українськості, виникає слушне запитання: чому замість Володимира Вернадського – Павло Скоропадський (1873 – 1945) або Симон Петлюра (1879 – 1926), а не Володимир Вернадський, Павло Скоропадський і Симон Петлюра?! Задум схожий на ворожу провокацію з брехливими вигадками, що, мовляв, Володимир Вернадський (1863 – 1945) «ніколи не бачив Україну незалежною». Нагадаю, що 1000 гривень з портретом українського вченого Володимира Вернадського Національний банк України випустив 2019 року. До 30-річчя незалежності України 2021 року вийшла оновлена купюра з незмінним портретом українського академіка.
Олександр Алфьоров, мабуть, ніколи не читав статей першого президента НАН України Володимира Вернадського, зокрема «Українське питання і російська громадськість», а також виданих в Україні його щоденників та спогадів. «Я вірю у велике майбуття і України, й Української академії наук…», – написав перед смертю Володимир Вернадський. Рід Вернадських з діда-прадіда – українські науковці. Сам академік був членом Товариства імені Тараса Шевченка. З давньої української родини його дружина Наталія Старицька (1861 – 1942). Знаний учений дружив з класиками української літератури…
Україна, вважаю, винувата перед світлою пам’яттю академіка Володимира Вернадського. За погодженням родичів давно треба було перепоховати його прах у Києві з Новодівичого цвинтаря в москві.
Схоже, що цитата Володимира Вернадського, чиїм ім’ям названа Національна бібліотека України, з його щоденника (запис 30 серпня 1920 року – О.Р.) не сподобається з різних причин Олександрові Алфьорову, але вона проливає світло на постать великого українця. «Я не можу собі уявити і не можу змиритися з падінням Росії… Але, з другого боку, огидні риси ледачої, неосвіченої тварини, якою є російський народ – російська інтелігенція не менше за її рабів, хижа й продажна, те історичне «варварство», яке так яскраво відображається довкола, примушує часом зневірятися в майбутньому Росії і російського народу. Немає чесності, немає звички до праці, немає широких розумових інтересів, немає характеру й енергії, немає любові й свободи… Адже російська демократія – це царство ситих свиней». («Вибрані наукові праці академіка Володимира Івановича Вернадського. Т.9. Володимир Іванович Вернадський. Щоденники (1917 –1921)» ).
–
Післяслово
1. Найімовірніше, як не прикро, майже світовий скандал за своєю географією та значущістю навколо цьогорічного Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності організований з метою відволікання української та міжнародної спільнот від складних подій на російсько-українській війні, зокрема на Покровському напрямку. Додався ще й приїзд до України американської оскароносної акторки Анджеліни Джолі, яка недолюблює президента США Дональда Трампа. Її благородна місія на захист України неоднозначно отримала присмак «Кварталу 95».
2. Чи не вперше виникла проблема зі світлинами до статті. Обрала творчу роботу художника Нікіти Тітова – українця за духом, який народився в Естонії, а під час тимчасової ворожої окупації частини Харківшини переїхав до Івано-Франківська, – «Україна – щит Європи!» («Ukraine – the shield of Europe!»). Цей артпроєкт Київ відкрив у День Святої Покрови 14 жовтня 2022 року на території Національного музею історії Другої світової війни в рамках виставки «Україна – розп’яття». На жаль, як і правдиво зобразив художник-ілюстратор, карту України пробивають ракети з ворожим триколором, за якою ховаються географічні європейські обриси…
3. Творчість художника-плакатиста Нікіти Тітова, який плідно працює на культурний спротив України проти росії і допомагає українському фронту, за що нагороджений почесною відзнакою «За сприяння війську» колишнім головнокомандувачем ЗСУ генералом Валерієм Залужним, надихає синьо-жовтими кольорами миру, добра й світла. Натомість він означує ненависний для українців російський триколор абсолютним злом мілітарної імперської держави.
Оксана РОВЕНЧАК,
лавреатка премії НСЖУ «Золоте перо» та міжнародних літературно-мистецьких відзнак імені Пантелеймона Куліша, Олександра Довженка й Франца Кафки.
• Робота номінанта та фіналіста Національної премії України імені Тараса Шевченка (2025) Нікіти Тітова – «Україна – щит Європи».
Світлина з відкритих джерел.
Leave a Reply