Напевне, із будь-ким із нас в дитинстві траплялися різні чудернацькі історії. Кожному є про що згадати.
А яким було життя в іршавського казкаря Василя Шкірі? Що йому найбільше запам’яталося із прожитого і пережитого? Ці та інші питання найчастіше задають йому при зустрічі юні читачі. Я теж наважився розпочати з цього нашу розмову… І ось що з цього вийшло.
– Вперше подивився смерті в очі ще в двохрічному віці.
А було то так. Мама залишила мене на ліжку біля вікна, а сама пішла доїти корову. Коли повернулася, мене вже там не застала. У розпачі перехрестилася, тремтячими руками поклала на стіл глечик свіжого молока і з острахом заволала: “Ой лишенько! Васильку! Де ти?”
Вона кликала мене, наполохано озираючись довкола. Потім перелякано заглянула під вікно, згодом під стіл, а вже опісля – під телевізор…І лише коли зазирнула під ліжко, угледіла мене. Я був блідий, мов стіна, без жодного поруху, із відкритими очима. Про те, що я ще живий, нагадували хіба що сльози, які одна за одною повільно котилися змарнілим обличчям…
Мама із тривогою взяла мене на руки і настрашено вибігла на вулицю. Телефонів у селі тоді було обмаль (хіба що в медичному та освітньому закладах, сільраді, магазині та священника). Не вистачало і відповідного транспорту. Якщо і були дві-три підводи, однак і ті у цю вранішню пору знаходилися десь далеко за населеним пунктом. У селі люди звикли прокидатися до схід сонця, вдосвіта поспішали в поле, проводили невідкладні польові роботи.
По дорозі до лікарні зустріла місцевого знахаря (або як тепер модно називати – мольфара) Андрія Миндика. Він славився в селі тим, що міг від породілі прийняти пологи, допомогти хворому при переломі і вивиху руки чи ноги, лікував хвороби за допомогою трав, захищав від нечистої сили, вмів ворожити, використовував різноманітні магічні практики, включаючи замовляння. За допомогою трав та магічних ритуалів лікував різноманітні недуги. Він міг навіть впливати на погоду, наприклад, викликати або припиняти бурі. Коли оглянув мене, одразу заспокоїв маму: “Маріє, Господь із вами! Не хвилюйтеся!. Нічого страшного не сталося. Ваш Василько житиме!” І ніби між іншим, додав: “Якщо Бог дме у вітрила, в коші перепливеш і море”.
Лікарка Ганна Дмитрівна Мозгова вже чекала на нас (чутка швидко пішла селом). Оглянувши мене, покликала до себе чергову медсестру і наказала вколоти, а маму почала утішати, щоб вона не хвилювалася, все буде добре. Мовляв, нічого страшного. Я відбувся, слава Богу, всього-на-всього переляком. Хоча й ліки виписати не забула.
Коли з мамою повернувся додому, на нас уже чекали сусіди. Здавалося, що вони чекали на нас із самого ранку. Кожен намагався щось мовити до мами, сказати приємне, утихомирювальне слово. У кожного був свій погляд на те, що вранці сталося: ” То правда, що Василько мало не помер?”, “Він був на грані життя і смерті”, “Слава Богу, усе закінчилося добре”, “Хлопець залишився живий!”
Уже з часом я дізнався, що Г.Д.Мозгова все зробила для того, щоб повернути мені здоров’я. До речі, у ті часи вона вважалася чи не серед кращих лікарів нашого регіону.
Ганна Дмитрівна була родом із с.Гарбов, що на Чернігівщині. Свого часу після закінчення семирічної школи вступила до медичного технікуму м.Чернігова, який закінчила в 1945 році на “відмінно”. Навчання продовжила у Станіславському медичному інституті, який успішно закінчила в 1951 році. Того ж року вона стала головним лікарем Загатської дільничної лікарні на Закарпатті.
Юна, тендітна дівчина в білому халаті обслуговувала жителів п’яти населених пунктів – Загаття, Колодного, Климовиці, Івашковиці, Дубів. До неї приходили лікуватися хворі також із найвіддаленіших куточків Закарпаття. Спочатку кожного уважно вислухала і вже тільки після цього бралася за лікування.
Захворювання людини визначала, на відміну від теперішніх лікарів, всього за зміною кольору шкіри, очей, обличчя, язика… І майже ніколи не помилялася. В обласній лікарні завжди підтверджували діагноз, встановлений нею. А це – медичний висновок, що визначає характер хвороби і може бути виражений за допомогою стандартизованих медичних термінів. А якщо діагноз встановлено правильний, вважайте, на хворого чекає одужання. До нього повернуться сила і енергія, на його обличчі знову з’явиться радісна усмішка!
Вдруге я потрапив до Загатської дільничної лікарні вже в дев’ятому класі. Пізно восени вирішив із хлопцями скупатися в Іршавці. Річка гірська, вода холодна. Бере свій початок десь ген-ген аж під Бужори. Тільки цього разу захворів вже більш серйозно і надовго. Аналізи показали, що у мене нефрит, що небавом призвело до порушення нормальної функції нирок. Тоді я вперше пізнав, що таке дієта. А біль у попереку і набряки під очима переслідують мене до цього часу…
– Ви творите казкові оповіді. А сам вірите в нечисту силу?
– Дотепер пригадую, коли, вже працюючи в районній газеті “Нове життя”, пізно вночі повертався додому. Аби скоротити шлях, вирішив піти навпростець. Як я опинився на кладці серед швидкоплинної річки Іршавка, до сьогодні не можу збагнути. Пам’ятаю лише, що коли із-за хмари вийшов місяць й освітив усе довкола, я був посередині кладки. Один неправильний крок, і я б шубовснув у воду і поплив за течією…Тут теж смерть дивилася мені у вічі. Однак Всевишній був на моєму боці.
А було й таке. На Різдво Христове ми з другом Михайлом виготовили “звізду” і пішли колядувати. Село наше велике, у ньому проживає понад три тисячі чоловік. Ми вирішили трохи підзаробити, бо іншої нагоди, напевне, не буде, тому заходили майже до кожної хати. Не оминали оселі і вчителів, і медиків, і навіть завітали до секретаря партійної організації колгоспу “Верховина”. Скажу відверто: він не виставив нас за двері, однак гроші не дав. Обійшовся двома яблуками і кількома горіхами. Для нас і це не було зайвим, бо яблука і горіхи того року вродили слабо.
Михайло жив на околиці села із старенькою бабусею. Коли десь о другій годині ночі добралися до нього додому, бабуся запропонувала мені залишитися у них до ранку. Звісно, я погодився, бо надворі було темно. Та неспокійною була моя матуся: куди я, мовляв, подівся. Мобілок, звісно не було, і вона подалася у пошуки пішки. Слідом за нею простувала моя улюблена кішка. Якийсь час вона йшла поруч, потім почимчикувала наперед. На перехресті доріг звернула вбік Михайликового будинку…Тільки тепер мамі на серці стало легше. Коли постукала у двері, бабуся запросила її до хати. Я дуже зрадів, побачивши її і вже разом попрямували додому. За заколядовані гроші я купив мамі чоботи.
У юності мені часто доводилося опівночі проходити повз цвинтар. Але я чомусь ніколи, нічого не боявся. Мама навчила мене вірити у доброго Ангела – Хранителя. Здається, він і досі супроводжує мене, захищає від зла, негараздів, допомагає уникнути небезпеки. Ангел дарує також світло, здоров’я і силу, уберігає від всього лихого. Тільки потрібно постійно молитися, вірувати Творцю. Бо кому Бог поможе, той все переможе! Тому я й не вірю в нечисту силу. Вона проти Господа – просто безсила!
– Береженого Бог береже?!
– А хіба не так? Вже й не віриться, що за своє життя я переніс два інфаркти. Перший у 55 років, другий – у 60. І тут теж, слава Богу, обійшлося все добре. Лікування (ургентне стентування) в обох випадках проводив завідувач рентген – хірургічного відділення інтервенційної кардіології Закарпатського обласного клінічного кардіологічного диспансеру Ярослав Раточка. Він все зробив для того, щоб повернути мене до повноцінного життя, за що я йому щиро вдячний.
Заслуга Ярослава Гавриловича ще й в тому, що він як молодий фахівець і керівник подбав про придбання у рентген – хірургічне відділення нового ангіографа. А це найсучасніше обладнання експертного класу з відмінною якістю зображення, точністю позиціювання, зниженою дозою рентген – навантаження, надзвичайно зручне і швидке в роботі. Скажу більше: подбали вони й про придбання й іншого відповідного устаткування та найновішу апаратуру.
А це наводить на роздуми, що у нас не така вже й погана медицина! Скажу більше: наші лікарі найкращі в світі! Це вкотре підтверджують і військові медики. Скільки життів врятовано!
І все ж, чималого лиха нам завдала війна.. Тільки з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну загинуло вже понад 600 дітей. А ці хлопчики й дівчатка могли жити, радіти прийдешньому дню, милуватися ранковим сонцем і співом пташок. А скільки знищено медичних, освітніх і культурних закладів, дитячих містечок, транспорту, скільки людей загинуло…
Ракети не вибирають, куди летіти, кого вбивати… А позбавляють життя простих мирних людей, тих, кому б ще жити і жити. Росіяни вбивають мирних жителів, нищать інфраструктуру. І це все відбувається у ці дні, у ХХІ столітті. “Брати” зі сходу на очах у всього цивілізованого світу продовжують руйнувати наші села і міста.
На руках воєнних злочинців кров. Росія не хоче миру, вона за продовження війни.
Та так тривати довго не може! Протягом всієї історії людства загарбник ніколи не вигравав. Канули в минуле гітлери, садами хусейни, каддафі, чаушески… Віриться, що й путін небавом піде за ними…
Найближчим часом все це має закінчитися. Нашою перемогою. Настане мир! Нові покоління житимуть без страху, у мирній, незалежній і демократичній Україні!
Розмовляв Василь КУЗАН
Leave a Reply