Вибухові слова: Антологія патріотичної поезії. – Дрогобич: Коло. 2025. – 192 с.
У 2016-ому році поет Олесь Дяк з княжого Львова зініціював літературний конкурс патріотичних віршів. І стала реальністю обласна премія імені Катерини Мандрик-Куйбіди – письменниці, яка в лавах УПА боролася за волю рідної землі. Й закономірно, що за цей час немало версифікаторів з усіх кінців держави стали лавреатами регіональної відзнаки, яка здобула всеукраїнський статус. А ще тішить те, що антології дають змогу познайомити хоча б з тією частиною доробків літераторів, бо нині, як не прикро, поціновувачі красного письменства через «доблесне книгорозповсюдження» похвалитися таким не можуть.
І нинішній збірник – сьомий за рахунком – зібрав ліпше з того, що запропонували вимогливому журі переможці конкурсів 2024–2025 років. Тобто шанувальники поетичного слова завдяки цьому отримали змогу упірнути у відчуттєво-розмислову ріку громадянської лірики останнього часу.
Й, зрозуміло, що на перший план виходить тема боротьби українського народу з московитськими ординцями. «Не здригнися, мій брате, під кулею ката. Ми збудуєм дорогу – їй вічно стояти» (Богдан Чепурко). «… війна то закатовані стіни будинків у великому місті чиїсь надії теж закатовані війна забирає з собою мертву присутність надії» (Станіслав Новицький). «… тепер чорнобривці і маки стоять до останньої битви тій нитці криваво-червоній – тепер непідвладні роки» (Валентина Турчин).
Не секрет, що і в цій антології маємо інші відгалуження громадянської лірики. Скажімо, Любов Бенедишин у творі «Пам’ять» звертається до подій революції Гідності. Цікаві асоціації існують також у текстах Ірини Білінської та Мирослави Данилевської-Милян.
А хіба можна вважати таємницею те, що громадянськість тісно переплітається з філософічністю, пейзажністю та любовністю? Оскільки подібне вже стало своєрідною ознакою часу, то більш вагомими стають наголоси над виражальністю, яка не може обійтися без літературних тропів, згадок про «мешканців» віршів, кольорових екстраполяцій, богошукальницьких мотивів, слововиявів і різноформ’я.
Коли мати на увазі літературні тропи, то перш за все, мабуть, слід сказати, що вони різняться між собою за своєю суттю. Адже існують тут метафори, епітети і порівняння. А ще, безперечно, перед сприймачами написаного тяжіють й різні форми висловлення думки у межах одного підвиду тропів.
Чи не найліпше це ілюструє порівняльність. Приміром, не може залишитися поза увагою той факт, що фрази такого штибу містять вислови із сполучниками та без них. Є підстави говорити про поєднання їхньої присутності та відсутності, іменникові подвійності, де одне слово не очікувано пояснює інше з порівняльної височини.
Наприклад, частенько у різних написанках уздріваємо сполучники типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т. п. Є вони й у «Вибухових словах». «Читаю любов, як знаки» (Любов Бенедишин). «Війни пекуча, темна смуга, мов леза гострого меча» (Мирослава Данилевська-Милян). «… стояли, не чекаючи рятунку, такі вразливі, грішні та святі, вуста віддавши пісні поцілунку, немовби вперше в нашому житті» (Інна Ковальчук).
Спалахи творчих індивідуальностей через бентежні слова для висловлення думки? Безумовно! Але не менш цікавою є й безсполучниковість. «… війна – це чорна сестра смерти» (Станіслав Новицький). «Чорнобиль – Чорно – білий птах» (Богдан Чепурко). «Світ без тебе – маленьке збочення» (Ірина Білінська).
До речі, саме в останньої побачив цікавий взірець сув’язі присутності та відсутності сполучників. «Буває – мов вирвані квіти тримаємось, доки день ще?» Думаю, що цей ряд словочарівностей можуть успішно продовжити деякі фрази. «… твої вуста – як тихий сон» (Богдан Чепурко). «Без тебе, музо – як без Неба» (Мирослава Данилевська-Милян). Не менше причаровують й подвійності: «пекло – безодня», «громи – заграви», «життя – анекдот», «бійня – хуга»…
Та не тільки порівняння свідчать про виражальну різність літературних тропів. Цей мішок, образно мовлячи, завдали собі на плечі й епітети, поділившись на авторські та звичні для нашого зору. До перших, зосібна, зарахував би словосполучники на кшталт: «колір дощу», «запах весни», «нерозгадана печаль», «обвуглена душа», «таємні містерії», «сиренові сутінки», «ілюзій коловорот». На тлі таких вдатностей явно програють вислови на зразок «кохані серця», «вічні бажання», «листки календарні», «ранковий сон», «ковток надії», «перший промінь», «радісна пісня». Та пропадає бажання дорікати за них авторам, коли дивлюсь на звичності через лупу доцільності вживання.
Думка про доречність з’являється перед зором й через зблиски метафоричності. «Ми звалили тишу на плечі» (Богдан Чепурко). «… ніч виплітає вервечку із дум спокійних» (Валентина Турчин). «…пахнуть медом руки літа» (Інна Ковальчук). «…стрічатиму голос твій крізь шибку зими» (Станіслав Новицький). «Світ лиху дивиться у вічі» (Любов Бенедишин). «… загоїть рани любові музика» (Ірина Білінська). «Холодний дощ облизує вікно» (Мирослава Данилевська-Милян). Літературні тропи в тих чи інших іпостасях характеризують і згадки про «мешканців» віршів, до яких належать рослини та дерева, звірі та птахи, зорі та небесні світила. «Полин гірчить в медах утіхи» (Богдан Чепурко). «… верба в ніч коси розплела» (Мирослава Данилевська-Милян). «Тяжко гукає, як слон чорну куряву здіймає» (про сни у воєнну пору) (Любов Бенедишин). «І почуття, як білих голубів, боятись відпускати проти вітру» (Ірина Білінська). «… коли далекий вибух на підльоті замружить очі сріберним зіркам» (Інна Ковальчук). «…сонце, як м’ячик у небі» (Станіслав Новицький).
Зверну увагу на ще один момент. Інколи зір натрапляє на випадки спільного існування різних «мешканців» у «квартирі» одного рядка чи строфи. «У полях заколоситься жито, жайвороння в поля упаде» (Богдан Чепурко). «Пісня соловейка на калині в лузі» (Мирослава Данилевська-Милян). «гріє крило горобця тривожить яблуко під листком» (Станіслав Новицький).
Але сув’язні мотиви побутують не тільки в згадках про «мешканців» віршів. Пронизують вони й кольори екстраполяції: «І як шовковий срібно-білий саван на воднім плесі льодяний кришталь» (Мирослава Данилевська-Милян). «І білий лебідь заколише на синім дереві мене» (Богдан Чепурко). «Душа розривалась між чорним і білим» (Любов Бенедишин).
Ніхто, напевно, не заперечить гарноти поєднань у поетичній барвистості. Але ця думка залишається актуальною і для одиночного «плавання» кольорових екстраполяцій. «Бузкове листя щулиться зелене» (Мирослава Данилевська-Милян). «Нехай ніколи не торкнуться вас холодні пальця сивої печалі» (Ірина Білінська). «Слова ще живі, та від болю аж чорні» (Любов Бенедишин). «… сорочки у воді як непохитний човен присутності білого кольору» (Станіслав Новицький). «Цей трамвай як червона ріка розлучав нас з тобою» (Богдан Чепурко). «… ми ті, в кого волосся за ніч посивіло» (Валентина Турчин). «… і літа розкутість, і сині тумани» (Інна Ковальчук).
Не сумніваюся і у тому, що багатьох привабить і присутність богошукальницьких мотивів «ще не така старезна старість, а кличе Бог» (Богдан Чепурко). «У Бога питала, чи жах той – вчорашній лиш сон» (Валентина Турчин). «… всміхнувся з неба людям сам Отець» (Інна Ковальчук). «… земля рідніша за обличчя коханої жінки але не рідніша за Бога» (Станіслав Новицький). «І слухає Бог (і плачеться Богу) – поезію з лиха, поезію з льоху» (Любов Бенедишин). «і Бог у людській подобі самого себе впізнав» (Ірина Білінська). «І дню новому Божа сила знов креше сонячний вогонь» (Мирослава Данилевська-Милян). Тут, як на мене, маємо усе: констатацію звичності, незвичайність погляду на певний факт. Й об’єднує їх логіка висловлення думок і щирість почуттів.
Цікавинки існують й у культурологічних акцентах «Вибухових слів». Насамперед, либонь, треба згадати про епіграфність окремих віршів Любові Бенедишин, Мирослави Данилевської-Милян. До питань про вплив творчості на свідомість людей інколи звертаються Станіслав Новицький, Валентина Турчин. Про фольклорні джерела деяких написанок нагадує ідіоматичність у деяких творах.
Можу також ствердити, що антологія причаровує слововиявами. Тут чи не найчастіше перед читальницькими очима з’являються неологізми: «позакрай», «взаємотіні», «душе-рвійний», «злототканна», «сонцечола». Душа радіє, блукаючи між рідковживаностей та діалектизмів: «блукальниці», «файні», «муровиська», «гостряк», «етер». Бачу певну закономірність й у тім, що ця книга підштовхує до питання про формотворення. Адже в ній побутують римотвори та верлібри. Приміром, до останніх тяжіє Станіслав Новицький. Римована поезія розповідає про доробки Любові Бенедишин і Мирослави Данилевської-Милян. А от для віршів Інни Ковальчук та Богдана Чепурка характерним є поєднання римованих віршів та верлібрів.
…Здавалося б, що після висвітлення думкувань про формотворення можна крапкувати у нотатках про це видання. Але не можу, коли поза овидом уваги залишається ще декілька важливих питань. По-перше, уже стало традицією, що книгу починають один з віршів Катерини Мандрик-Куйбіди і чиєїсь передмови. Цього разу у ролі передслівника виступив Богдан Смоляк (Здається, що це – вже третє його переднє слово у подібних друках. Цікаво, що кожного разу йому знову вдається висловити неординарні думки. Правда, мені думається, що антологія тільки б виграла від присутності у ній віршів передмовляча – одного з переможців конкурсу у попередні роки. Але це – особиста справа укладача й автора.
По-друге, якщо вищезгадане питання слід зарахувати до неоднозначностей, то є те, що я б назвав, як мовні «покручі типу «поляна», «базару», «листати»… Інколи, на жаль, «радують» й коректорські хиби. Хоча допускаю, що коректор не насмілився зануритися в авторський текст. Але все це не відштовхує від видання, котре щоразу виразнішає.
Ігор Фарина
Селище Шумськ на Тернопіллі
Leave a Reply