Різдвяні свята
Звичайно, жаданими і постійно очікуваними були Різдвяні свята. До них діти, як і їхні батьки, готувались заздалегідь. Батьки старались, щоб на святковому столі було що їсти. Але моїм батькам досягти цього не удавалось. Свята проходили упроголодь. На свята мої батьки нікого з родичів не кликали (як родичі їх), застілля, як такого, ніколи не проводили. Іноді міг прийти чоловік маминої сестри Марії Шимків Михайло з Ковалевої гори. Іноді мій тато ходив до своєї сестри, що мешкала разом з дочкою і зятем Миколою (по вуличному «Никольджо») на самому краю Березини (звідти родом і мій батько). Одного разу він прийшов від них ледве тримаючись на ногах. Пити самогонку, видно, заохочували (горілка мусіла бути на столі), а от чи було що їсти – не знаю. Полегшення настало після того, як усе спожите у гостях, опинилось у тазику.
–
Релігія і мої батьки
Моя мама була набожною, старалася прищепити своїм дітям – мені і моїй сестрі Марії – віру в Бога. «Без Бога, й не до порога”, любила вона промовляти. Майже кожного вечора мовила пацєр (молилася), дякувала за прожитий день, і просила в Бога, щоб дожити до завтрашнього дня. Знала по пам’яті сім святих таїнств і любила їх нам промовляти: перше – хрещення, друге – миропомазання, третє – сповідь, четверте – причастя, п’яте – єлеоосвячення, шосте – шлюб, сьоме – священство. Мала уявлення також про божі заповіді – 1. Не знай інших Богів, крім Мене. 2. Не взивай марно імені Господа Бога твого. 3. Пам’ятай день святий святкувати. 4. Шануй батька свого й матір свою, щоб було тобі добре і щоб довго прожив ти на землі. 5. Не вбивай. 6. Не чужолож. 7. Не кради. 8. Не свідчи ложно на ближнього твого. 9. Не пожадай жінки ближнього твого. 10. Не пожадай ніякого добра, що є в твого ближнього.
На запитання, звідки Ви про це знаєте? Відповідала – за Польщі навчав ксьондз, казав що жінка, майбутня мати і ґаздиня, має знати святі таїнства і божі заповіді, навчати їх своїх дітей, бо саме жінка – берегиня. Чоловік – це таке. Привчала і нас, дітей, до молитви. Ми молилися, били поклони, але щоправда нам доволі часто нагадували що треба це робити. Не дуже часто тато і мама відвідували церкву. Якраз тоді, коли правилось, у неділю треба було гнати корівку пастися. А ще треба було бодай якусь копійчину кинути на тацу в церкві, якої не було. Потім настав період, коли церкву “зачинили” – припинилося богослужіння.
–
Церква і я
Церква мені снилася – не тому, що був свідомо віруючий чи богопокірний, а, може, тому, що відвідування храму залишало, мабуть, глибокий і незрозумілий слід у душі і серці. Вже сама церковна атмосфера, піснеспіви, колективна молитва, яскраве, ошатне і незвичне вбрання священика (у селі по-старому, на польський манер казали «ксьондза»), по – особливому впливало на дитячу уяву. Сама будова церкви, високі гострокутні вікна, баня, яка її вінчає, масивні дерев’яні вхідні двері з металевими кованими заклепками, рипучі сходи на хори, вівтар з його філігранним різьбленням, супер (як тепер сказали б) обкладинка Святого Письма – Євангелія, усіяна звіздами, яке я часто бачив у руках священика і цілував з його рук, малюнки і образи святих під вишитими рушниками – усе це вводило в інший світ, не подібний на шкільний, колгоспний і хатній. Безперечно, і під впливом церковних променів формувався мій світогляд.
–
Школа і церква
Але на іншому боці цього процесу стояли школа, учителі. Вони й самі були не проти піти до церкви, та не могли, і не тому, що школа за законом відділена від церкви, а вони гвинтики освітянської машини, а тому, що якби так зробили, то позбулися б робочого місця. Тут, як кажуть, кожному своє. Однак я не чув від своїх учителів будь-коли якогось недоброго слова щодо церкви і Христової віри (якби чув – зараз сказав би). Скоріше відчувалося переживання за нас, дитячу й учнівську необачність, можливу під час свят. Чи існувало певне протистояння між дітьми і вчителями під час великих християнських свят – Різдва і Пасхи? Як правило, вчителі старалися не появлятися на вулиці у такі святкові дні, щоб лишній раз не лякати дітвору. Самі тихцем святкували. В роки найсильнішого гоніння на Церкву, школа, виконуючи певною мірою розпорядження “зверху”, – старалась організувати для дітей якісь відволікаючі заходи. Але їх було, як правило, небагато. Чи то не вистачало вміння чи просто не було бажання і фінансових ресурсів. Я пам’ятаю один такий захід – десь у третьому чи четвертому класі (1958 – 1960 рр.) наша вчителька Овчар Степанія Петрівна (“кривенька”, бо кульгала через вроджений дефект ноги, родом з с. Язловець (тоді називалось Яблунівка)) водила нас, своїх вихованців, на екскурсію (куди б ви думали?) … до лісу. Повернувшись до школи, я з цікавістю глянув у протилежний бік, де була церква, і звернув увагу що біля неї ще не було гамірно. Гаївка почалася пізніше і я, звичайно, був її учасником. Вчителів у такі дні не було біля школи. І, природно, вони не сміли появлятися біля церкви.
–
«Перебрані» колядники
Натомість діти сходились за покликом серця. Коли навчався у 6-7 кл., то вечорами збирались у хаті батьків однокласника Миколи Масловського. Ця хата стала своєрідним осередком релігійного виховання і захисту християнських цінностей. Саме у хаті Масловських перед різдвяними святами діти проводили «пробу» – репетиції «перебраних» колядників. Хтось з його родини забезпечив кожного персонажа таких колядників «словами». Його батько, точно пам’ятаю, виготовив для них необхідний інвентар – дерев’яні мечі, а для персонажа «Смерть» відповідну дерев’яну косу. Важливим моментом у підготовці такої коляди був розподіл ролей між її учасниками. Микола, здається, був за «Ангела». Його голову вінчала власноруч виготовлена висока корона. Кому випала роль царя Ірода, не пам’ятаю. Мені випали наполовину смішні і страшні ролі – одного різдвяного року я був за «Смерть», іншого за «Жида». Ходили такі колядники від хати до хати, питаючи дозволу, чи можна колядувати. Хтось пускав до свого обійстя «перебраних», а хтось і не пускав. Але на вулиці від ходіння «перебраних» було весело і колоритно. Найбільш лякливим для перехожих особливо малолітніх був «Дідько». Одягнений у вивернутий кожух, обвішаний дзвониками і з чималим костуром у руці, він ганявся за бахурами, викликаючи бурю емоцій. Для мене коляда в одній із хат на Круглику (як вдалося з’ясувати, Івана Буряка, того що трохи шепелявив. Був жонатий на Гальці Петрунчишиній) дещо втратила первісний піднесений настрій. Мене «Жида» хатні, які сиділи за святковим столом (стіл був накритий скатертиною з домотканого полотна, а під нею застелене сіно, на столі пригашена свіча) після спілкування пригостили … самогонкою. Після цього мені було недобре і я вже не міг справно виконувати свою роль «Жида». Це приклад того, чого не слід робити дорослим щодо малолітніх. Добре запам’яталось інше за характером ставлення до персонажів коляди – усміхнене і прихильне обличчя нашої учительки української мови і літератури Катерини Лупійчук, яка сама запросила нас колядувати. Я, як «Смерть» з довгою дерев’яною косою обережно, щоб не зачепити її ніг, пройшовся повз неї, видаючи якийсь залякуючий звук на кшталт «Ш – Ш – Ш».
Іван Пендзей, с. Ліщанці
Leave a Reply