(Гавука П., Ткачук Я., Масляник О. Що кому смакує — най здоров пакує! Гуцульські прислів’я, приказки, влучні вислови /Петро Гавука, Ярослава Ткачук, Олександр Масляник. — Брустори: ТОВ «Дискурсус», 2025. — 240 с.)
Українська мова, як відомо, має у своїй скарбниці велику кількість фразеологізмів — стійких словосполучень, які вживаються її носіями завжди у звичному, усталеному порядку. В цих виразах відтворено спостережливість та мудрість українського народу, його багатовіковий досвід у різних сферах матеріального, економічного та духовного життя.
Фразеологізми надають мові національного колориту, відтворюють її дух і нев’янучу красу. Позаяк мова, як і кожне суспільне явище, існує як живий організм, що безперервно розвивається, тому разом із нею у постійному русі перебуває і її фразеологія. Ця складова нашої мови постійно поповнюється безцінними перлами прислів’їв і приказок, влучних висловів із дотепів і каламбурів, жартів і анекдотів, примівок, замовлянь, благословінь, побажань, прокльонів і ворожінь, одним словом — з усього того, чим живе народ і що впродовж тривалого часу зберігає у своїй пам’яті.
Живомовлення — невичерпне джерело, з якого безперервно поповнюється глибока скриня народної мудрості. Важливо лише бережно леліяти ці скарби, зберігати їх для сучасників і нащадків та видавати, щоб не загубилися в плині часу.
У цьому році у видавництві «Брустури» (ТОВ «Дискурсус») з’явилася збірка гуцульських прислів’їв, приказок, влучних висловів, повір’їв під багатозначною назвою «Шо кому смакує, най здоров пакує» (багатозначною, бо хто візьме її до рук, переконається, що йдеться не лише про гастрономічні вподобання). Її впорядкували й подарували читачам знані дослідники та краєзнавці Петро Гавука — журналіст і редактор, співавтор лексикону «Гуцулскі говірки»; Ярослава Ткачук — очільниця Національного музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім.Й.Кобринського; та Олександр Масляник — письменник, журналіст, головний редактор журналів «Ґражда» та «Гуцульщина і Покуття».
Щиро тішуся цим проєктом, який продовжує серію видань, зініційованих Я.Ткачук, генеральною директоркою поважної музейної установи, яка в листопаді нинішнього 2026 року відзначатиме свій авторитетний ювілей — 100-ліття від дня заснування Музею в Коломиї. Видання цієї серії дуже важливі, оскільки вважаю, що мова і мистецтво, як форми суспільної свідомості, невіддільні одне від одного, а такий важливий лексичний пласт як гуцульська фразеологія має знайти своє важливе місце як у культурному просторі, етнології, фольклористиці, так і в інших галузях науки, зокрема в етнопсихології та психолінгвістиці.
У збірнику вміщено кілька тисяч гуцульських фразеологічних перлин малих форм — прислів’їв, приказок, стійких лексичних сполучень, єдностей, зрощень, висловів тощо — з усіх теренів самобутнього гуцульського краю: Буковини і Закарпаття, Косівщини, Верховинщини та Надвірнянщини (Івано-Франківська область), Мараморощини і Сучавщини (Румунія), зібраних упорядниками впродовж багатьох років під час творчих і журналістських відряджень, музейних експедицій, живого безпосереднього спілкування з гуцулами-українцями зі східної та західної сторін Карпат.
Книжка вельми потрібна, адже в ній — жива народна говірка, мудрість, засвоєна з правіків, поступ крок за кроком через роки, десятиліття й століття власної історії та ставлення до пережитих подій — як історичних, так і сімейно-побутових, соціальних, — ословлені у влучних, дотепних, іронічних чи й саркастичних коротких фразах.
Коли авторка статті працювала над своєю «Етнологією Гуцульщини», мені дуже бракувало такого видання, де б у широкому тематичному спектрі було зібрано народну мудрість автохтонного населення цього талановитого й колоритно-яскравого регіону. Тож нарешті бачу втіленою в книжці шановних укладачів свою інтелектуальну мрію й маю чудову можливість учитуватися у сповнені віковічного досвіду мудрослів’я горян-верховинців.
А вони, наповнені експресією та внутрішньою динамікою, мають глибокий зміст і чітко висловлену думку, прекрасно оформлену вивіреним словом: «В горах дошшю і смерти ни просют», «В горбах ґаздували — шо скалу лупати», «Аби’сте газдували на земли, а царювали на небесах», «Божа справа потребує люцкого служіння».
У кожному такому афоризмі може «вистрілити» несподівана метафора — і тоді все набуває випуклішого, актуальнішого сенсу: час, події, людські стосунки, довколишність і навіть камінь, під який «вода ни тече» чи той «йкий тримают за пазухов».
Або іще декілька добірних перлин: «Мартик (березень. — А.Г.) — змінник, а березенько (квітень) — фалько»; «Люди — як зорі: горє, мигтє і гаснут»; «Маржинка — це Божа роса»; «Пуста чєлєдина а дірявий горнец — то собі рідні».
Направду, вчитуючись у наведені сентенції, погоджуємося з думкою, що «мають гуцули щось таке, що не дає сплутати ні з ким іншим. Вони зберегли чистоту праслов’янської мови… Ні у кого більше ви не знайдете таких перлин» («Шо кому смакує — най здоров пакує», с.125).
Гуцули-верховинці яскраві етнографічні риси свого краю, звичаї, повір’я ословлюють багатством мови, лексичними діалектизмами, своєрідними дублетами до загальновживаних слів, які, проте, в час панування радянської влади різні інституції намагалися «вичистити» із живого спілкування, акцентуючи на їх «некультурності», безвартісності, непотрібності. Про ці процеси «мовної зачистки» писав у свій час в еміграції ревний прихильник гуцульської ідентичності Михайло Ломацький: «Московія, яка здавила всю нашу Україну й безщадно нищить там усе українське, нищить і нашу Гуцульщину фізично й духовно, б’є своїм важким обухом по всьому, що відрізняло гуцулів від сусідів — під тим обухом гине й загибає і гуцульський, багатий колись діалект…» («Що кому смакує — най здоров пакує», с.129).
До речі, серед зібраних упорядниками мовних самоцвітів подибуємо чимало прислів’їв, приповідок, а навіть прокльонів на адресу «маскалів», зміст яких відтворює абсолютне негативне ставлення гірського населення до них як до окупантів, ворогів і поневолювачів. Ось лише дещиця прикладів із цього тематичного пласта:
«Маскалі прийшли з брехнев, та й здохнут з нев»;
«Нима шо бавитиси з маскалем, треба ‘го добити рискалем»;
«Свєто буде на землі, як згинут маскалі»;
«Сатані москаль сі молит».
Є й новотвори в цьому ряду, які малюють уже нашу воєнну реальність:
«Маскаль хоче чужої кирви (крові. —А.Г.), але скоро у свої втопитси»;
«Маскаль здохне, як не ме (не буде. — А.Г.) ні з ким воювати»;
«Нічьо ни може так підоймити путіна, єк шибениці».
Про «непрезентабельні» риси ментальності північного сусіда гуцули висловлюються коротко і ясно: «Хто ни бреше і ни краде — той ни маскаль».
Не скупляться гуцули на емоційні вислови на адресу московських зайд й у своїх прокляттях:
«Аби’сте пропали, маскалі, аби вас виділи дідьки в скалі»; «Аби’сте, прокляті маскалі, дерлисі по скалі, аби вам ни було місці на землі».
Є серед записаних упорядниками мудрослів’їв і такі, що за своїм походженням сягають далеких правіків, мабуть, що й первіснообщинної доби. Відголоски цих давніх часів убачаються у таких прислів’ях, як «Сказав би слівце, та піч в хаті» — шанування нашими предками домашнього вогнища, коли піч уважалася місцем перебування душ померлих родичів.
Відлунням дохристиянських сакральних вірувань є й наведені у збірці закляття та примівки «Пек би вам!», «Чур тобі, пек», «Най мара би ти взєла», «На Рахманський Великдень», «Най сьи преч каже» та інші, в яких згадуються давні божества — добрий Цур (Чур) — опікун домівки та заступник родини від усяких небезпек, бог домашнього вогнища. Ось тому й піч у хаті стала святинею, родинним вівтарем, де перебувають добрі духи — прародителі сім’ї.
Злі та ворожі сили уособлював Пек — бог бійок, біди, сварок і негараздів між людьми. Син Чорнобога і страхітливої Мари, він намагається шкодити людям, чинити зло між ними, штовхати на погані вчинки, щоб потім затягнути їх у пекло. Єдиного, кого боїться Пек, — це Цур (Чур), який може проникнути в страхітливе підземне царство, викликати Пека на поєдинок і перемогти його.
«Най сьи преч каже» — такої фрази вживають, коли говорять про недугу, смерть, чорта, змію, тобто про щось лихе чи немиле. Значення її Іван Франко сформулював як «краще б не говорити», адже мовець цією фразою бажає, щоб ці явища пройшли повз або зникли назавжди. «Хай минеться», хай згине» — такі семантичні відповідники цього вислову.
Таке ж давнє значення має вислів «На Рахманський Великдень», що означає чітко окреслений час — двадцять п’ятий день після Великодня, який неодмінно припадає на середу (четверта середа, суха середа). Історію цього свята описав у своєму «Історичному нарисі про гуцулів» Софрон Витвицький, священник, етнограф, який служив на Гуцульщині й глибоко вивчив традиції й звичаї місцевого населення. Книжка вийшла у Львові 1863 року, а 2024-го була перевидана за ініціативи Я.Ткачук та О.Масляника, увійшовши в серію «Гуцульський світ».
Такі реліктові зблиски давньої міфології, як бачимо, дотепер активно вживаються в гуцульському живомовленні й відхиляють завісу часу в далекі, але не забуті світи.
Петро Гавука, Олександр Масляник, Ярослава Ткачук, укладаючи збірник, пильнували, щоб у ньому через фразеологізми було представлено всі сторони життя горян, їх розуміння світу, ставлення до суспільних подій та один до одного. Тому тут багато влучних висловів про працю, господарювання, засудження лінивства та нехлюйства:
«Хто рано встає, тому Бог дає»;
«Хто робит, тот свій хліб їст»;
Каждий кінь знає, як ʹго сідло досігає»;
«Кінец — справі вінец»;
«Коза в господарці — ни гіршя вит корови»;
«Кожен майстер своє ремесло фалит (хвалить);
«Хто ворожит, а не працює, тому Бог ни дарує»;
«Лінивий і на печи замерзне»;
«Пуста чєлєдена а діравий горнец — то собі рідні»;
«Аби шош мати, треба про свою господарку дбати та менче спати».
Роздуми про життя, безкінечність щоденної праці, застерігання від родичання з сім’єю, що не має авторитету між людьми, відчитуємо в таких афоризмах:
«Шо хатка — то іншя гадка»;
«Ше ни оден кіт всі миши ни вілапав» (виловив);
«Хто під ким єму копне, сам в ню гопне»;
«Ціп криво махає, а рівно б’є»;
«Шкода ходу до пустого роду»;
«Легше женити хлопцьи молодого, тьижче — гультяя старого»;
«У гостях Ілля, а вдома — свиня»;
«Лайдака, єк спущений з ланца пес, свої ґаздівки ни тримаєси».
Укладачі звернули увагу й на світ почуттів горян, особливо такі полярні, як любов і ненависть:
«Лють розум відбирає, а любаʹ (любов) — вбиває»;
«У люті розуму не траʹ втрачати, а любіʹ не давати єго вбивати»;
«Розум нехай лють гамує, а любОю най кєрує»;
«Розум і серце мают в згоді жити»;
«Любʹю тя єк сіль в оці, а кольку в боці»;
«Любас ни пошкодит, єк і хліб на хліб ни шкодит».
Багато із записаних фразеологізмів з’явилися не так давно й відтворюють теперішні чи недавні прикмети нашого життя:
«Кутскі жінки першими Америку відкрили» (йдеться про складні 90-ті роки, коли горяни, переважно жінки, із картатими цератовими сумками «човникували» в різні країни, продаючи й перепродуючи різний крам);
«Краще ЗАЗ («Запорожець») у гаражі, єк «Чайка» в небі»;
«Єк Бог ни дав, то й в аптиці ни купиш»;
«У колгозі (колгоспі) ни пануют, а талануют» (мучаться. — А.Г.);
«Пʹєници і тройний диколон смашний»;
«Куба — дзиґарь» (кубинська сигара);
«Я ніякий інґліш, але єєц (яєць) на пательни насмажив».
Через низку прислів’їв, приказок, порад, побажань тощо упорядникам вдалося відтворити глибину християнської віри гірського населення, його побожність, надію на Господню ласку:
«У Бога всего много»;
«Наша доля — Божа воля»;
«Роби, нибоже, і Бог тобі поможе»;
«Людина мислит, а Бог креслит»;
«Як Бог розум відбере, то коваль ни докує»;
«Нима більшої ласки, єк заслужена в Бога».
Усяку роботу чи подію гуцули супроводжують такими побажаннями:
«Най даст Бог»;
«Най Бог свєтий сокотит (береже) усіх іршєних (хрещених) від злого»;
«Най Бог простит і благословит»;
«Най Бог поможе днинку переднювати»;
«Ни зачинай тьижкої роботи без молитви Божої».
Гуцули — люди експресивні: в приязні, любові вони користуються багатим арсеналом мовних засобів, які викликають замилування слухача. Але борони Боже потрапити гуцулові під гарячу руку, чимось образити, пошкодити в господарюванні, принизити гонір — тоді тримайся, небораче: нестримний потік гнівливих проклять поллється на голову кривдника.
«А шляк би тебе трафив» (незрідка додають ще: ясний, червоний, лопухатий»); «А бола (невиліковна хвороба. — А.Г.) би на тебе впала», «А бола би ті стєла», «Най вас холєра вистинає, кілько вас си наплодило, єк мишей…», «Най мара би ті взєла», «А єк тьи, Йваню, пущу суньголов (стрімголов. — А.Г.), то нієка тьи курва не візбирає», «А брехав бис зарівно з псами (брехати тут у значенні гавкати. — А.Г.), «А днини би ти війшли» та ін. .
До ґречних, поважних людей у гуцулів інші побажання: «А дай Вам, Госпидку, абисте на лихе місце ни ступали», «Аби Бог дав Вам прожиток довгий та й долю добру», «Абисте були здорові», «Аби було таке шєсливе, як шєсливе срібло» (побажання немовляті), «Аби ви діждали многа літ», «Аби вам си коровочки ни переводили. А овечки си котили — єгнички чінили»…
Є в цій цікавій збірці чимало прикмет, повір’їв, передбачень погоди, порад як записаних укладачами під час експедицій, так із матеріалів дослідників-краєзнавців, письменників, журналістів, які використовували їх у своїх творах, зокрема, С.Витвицького, С.Вінценза, П.Шекерика-Доникового, П.Плитки-Горицвіт, Г.Хоткевича, О.Манчука, М.Влад, В.Шкургана, В.Дмитрюка та ін. Вживання в художній літературі територіальних гуцульських діалектизмів дозволяє авторам повніше характеризувати зображувані події, виразніше подавати сцени і персонажів, а водночас є й одним із продуктивних джерел оновлення, «відсвіження» лексичних ресурсів нашої мови, надання зображенню яскравого автентичного колориту. Було б гріх не скористатися таким безцінним скарбом, пишучи про гуцулів і Гуцульщину.
…Прискіпливий читач міг би закинути упорядникам друкарські огріхи, відсутність тематичного поділу або й ігнорування реєстрової подачі фразеологічних одиниць за заголовним словом.
Щодо таких зауваг дозволю собі зазначити, що, на жаль, друкарські огріхи, подибуємо практично в кожній книжці, яку беремо в руки. Так якось уже трапляється, як би ретельно автор і редактор її не вичитували. Інше стосується жанру видання: «Що кому смакує, най здоров пакує» — не словник, а збірка, тому й не намагалися її упорядники дотримуватися усталених лексикографічних вимог.
А стосовно тематичної структури — воно певно ліпше й легше було б користуватися зібраними фразеологізмами, якби подати їх за визначеною тематикою. Але упорядники розташували матеріали в абетковому порядку — і це як своєрідний маршрут гірськими плаїчками: від літери до літери, все вище і вище, коли небо вже над самою головою й орли в польоті не так і далеко, можна спробувати сягнути рукою, щоб торкнутися їх розпростертих крил…
І ти, наче губка, вбираєш у себе цю мовну мудрість верховинців, розкошуєш у ній, час від часу повторюючи особливо вдатні блискітки, що западають у душу — і так від «А» й аж до «Я». Чудове чтиво! Раджу всім, хто закоханий в рідне слово, читати й перечитувати, дарувати собі радість пізнання віковічної мудрості, яку горяни творили, творять і зберігають в безцінній діалектологічній скрині.
Аделя Григорук, письменниця,
членкиня Національної спілки письменників України,
Національної спілки журналістів України,
Національної спілки краєзнавців України,
Заслужений працівник освіти України
Leave a Reply