«До Стефаника». Новицький повертається…

Маємо повертатися (хто ще не повернувся – тим паче!), маємо звертатися до усього сущого, що є направду українське. З чого пішло, чим жило, чим виживало і завдяки чому вижило. До Шевченка, до Лесі Українки… До Стефаника.

Новицький повертається. У властивій йому манері «голосувати проти». Його тексти не лягають відшліфованою, вишколеною, класичною канвою, а обурюють, збурюють, дістають аж на дні, де замулено і тихо, заставляють ламати голову і байдужість. Заставляють вірити (або не вірити) важливому, вічному. Але заставляють… Те ж і щодо Стефаника:
«…ще
у цьому часі
на цій
землі
не вічній
пізнаємо Стефаника…».
Новицький, може, взяв на себе непосильну ношу, намагаючись відтворити в нинішній нашій реальності і в своїй особливій манері письменництва Стефаника-реаліста своїх часів, Стефаника-психолога, Стефаника-еспресіоніста. Чи досяг мети? Скажуть… Але взяв. І цього вже чимало, щоб сказати –
«і
пісню
його
душі
слухайте
без
сповідань
перед
самим
собою
чи перед
іншими…».
Бо «Поезія мужицької розпуки» Стефаника на те заслуговує, будучи нашою історією, щоб «пісню його душі слухали». Щоб знали, а понад те – дбали. За своє… Чи допоможе це комусь, чи допоможе нам? Впевнений – саме так. І за це Станіслав Новицький, як поет і як воїн, потерпає. Чи не занадто?! Час розсудить.

Петро Мельник,
член НСПУ, заслужений журналіст України.

P.S. А якщо – ні? Якщо пізнання – лише форма статичного існування, пошарове накладання неважливого на неважливе, несуттєвого на несуттєве… Тоді то не життя.