«…Не бійся ближче підійти…» –
Сказала ти у телефонну трубку.
Михайло Саченко, «Коріння»
Слушну думку про кохання (любов) висловив Андрій Содомора: «Любов, оспівана в нашій народній пісні…– це, сказати б, любов філологічна, сердечна, через СЛОВО, у СЛОВІ: «Ой вийди, вийди, / Серце-дівчино, / Та промов до мене СЛОВО!»
У кожної мислячої людини своя стежка до пізнання СЛОВА, КОХАННЯ. Всі пишуть про одні й ті ж ціннісні речі людського життя: кохання, любов, ненависть, самотність, щастя, гармонію стосунків у родині, природу, зоряний Всесвіт із самотніми зірками (світами), яких ми не в змозі пізнати й дослідити, бо ж зіркову вись можемо відвідати лише подумки.
Не прагну досліджувати тих чи інших явищ природи, фундаментальних речей буття, а лише заохочую до роздумів, читання:
Хто з вас і досі не чув, що кохати – також мистецтво,
Хай, прочитавши цей твір, буде в коханні митцем.
Овідій, «Мистецтво кохання»
Кохання – це мистецтво, але не кожна людина володіє ним і живе згідно з цим дарунком Небес. Згадаймо Жорж Санд: «Любов (кохання – Б. Д.), це почуття, яке Бог дав для всіх, відоме лиш незначній кількості людей».
Не всі володіють мистецтвом кохання. Ми не цінуємо діаманту, подарованого Богом і Ним же на генному рівні запрограмованого мистецтва отого першого й вічного кохання. Бог наділив кожну людину майже мистецьким талантом кохати, але з досвіду знаємо про мистецькі твори – чудові, добрі й посередні. Хай там як, а мистецтво є мистецтвом, і цього ніхто не може заперечити… Але холодне серце в чоловіка, якщо його не торкнулося кохання…
Їй хотілося ніжності і теплоти розмов,
Зігріватись обіймами і торканням долонь.
Він бачив лиш холод в замерзлій сльозі,
Лід на ріці і просто лід на її щоці.
Марія Маш, «Сьогодні точно ні»
Думне слово про кохання – це те, чого неможливо описати словом, бо ж неможливо зазирнути в чужу душу: «Вони знову прощаються і знову зустрічаються». Генезис (становлення) цього почуття авторка зуміла передати духом слова правди, бо її уява здатна охопити цілий світ і стимулювати прогрес у людських стосунках:
Любити і не втрачати надії.
……………………………..
Ми змінюємо світ на краще
Для нас самих – а як інакше?
Марія Маш, «Сьогодні точно ні»
Про кохання писано-переписано, але в пам’яті збереглися зблиски життя Миколи Петренка за його молодості. Давно, дуже давно в «Літературній Україні» читав гарну історичну оповідь із небуття про оте перше, юне кохання поета за колючим дротом концтабору. Хоча згодом пан Микола одружився і зазнав у шлюбі щастя – понад 58 років вкупі… В житті було й таке:
Ця жінка так боялася мене,
Що навіть не хотіла відпускати.
Вона сказала: «Підеш – я помру!..»
…………………………………………………..
Я часом бачу обрис у вікні –
Неначе й досі жінка виглядає.
Вона не вмерла – вмерло щось в мені,
Таке, без чого щастя не буває…
Боже! «Вона не вмерла – вмерло щось в мені…» – просльозилося гіркотою моє серце…
Коли ми йшли, то сонце усміхалося нам, а вітер зупиняв свій лет і тихо-тихо, майже пошепки, співав нам вічну пісню радості кохання. Коли ж вона віддалялася, в порухах її єства я бачив незбагненне й вічне:
І неможливо зупинить
Щасливу мить, яка безмежна,
Але всього лише на мить.
Леонід Талалай, «Щаслива мить»
П’ять чи сім літер: любов, кохання – вічні вони: «Як предковічні – ми удвох з тобою» (Надія Гаврилюк, «Дольки днів»). Але ж «Numero deus impare qaudet» (Бог непарному радий рахунку. – Вегілій, «Буколіки»), бо в триєдиності щастя людського буття: тіло, кохання, Божий Дух всюди і в усьому, бо тільки в єдності з Ним можлива гармонія одного з однією…
Не спитаю цей світ, не спитаю,
Де кінець і початок його?..
Бо кохання – нема йому краю…
Микола Вінграновський, «Вибрані твори»
Академічний словник української мови подає таке визначення слова кохання: «1. Почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі; /…/ 2. Рідко. Те саме, що любов». А професор еволюційної антропології Оксфорського університету Робін Данбар у своїй книжці «Наука любові та зради» (К.: Темпора, 2014. – 346 с.) стверджує, що «Насправді нам невідомо ані що це таке, ані чому нам властиво закохуватися…».
«Любов… Кохання… Солодкі, як мед, і гіркі, як дьоготь, ці шалені й пристрасні, ніжні й трепетні почуття. Скільки мистців намагались оспівати їх. Здавалось би, знайти нову грань у блиску цього діаманта душі людської уже неможливо. Але ж знаходять її» (Віра Тороватова, «Ще є невмирущість в коханні» [Особливості інтимної лірики Володимира Вознюка]. «Буковинський журнал», № 4 (118), 2020).
Людське життя незбагненне, і пошук істини в людських стосунках, осмислення кохання, докази кохання – за твердженням Манфреда Лютца («Блеф! Фальсифікація світу» – К.: Вид-во Жупанського, 2016. – 160 с.) – такі самі, як і докази існування Бога, бо вони «…є не природничо-науковими доказами, а чимось значно більшим».«Логос, су (від грец. – слово ) – популярний термін антич. і середньовіч. філософії, що означає єдність мислення і мови, яка межує з їх повною тотожністю… Термін ввів у філос. обіг Геракліт Ефеський із значенням всезагальної світової закономірності, розумної основи світу, закону буття…»
«Не можна здогадатися, як функціонує СЛОВО. Про це можна дізнатися, лише побачивши його застосування» (Л. Вітґенштайн, «Філософські дослідження»). А Оксана Забужко стверджує: «Слово – принципово розумне та ідейне, тоді як образ і картина (на екранах електронних пристроїв. – Б. Д.) принципово споглядальні, зорові» («Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу»)… Якщо слово – розумне та ідейне, то воно володіє енергією дії. Марсель Габрієль ([1889–1973] – французький філософ, драматург та музикант) стверджував: «Сказати людині: “Я кохаю тебе” – це те саме, що сказати: “Ти будеш жити вічно, ти ніколи не помреш”». Слово – вічність…
Хочеться, щоб моє рясне цитування переконало читача, що я нічого від себе не вигадую, а просто подумки бесідую з авторами прочитаних книжок, думки яких осіли в моїй памʼяті… Тільки живе, а не мертве слово формує мову, здатність людини мислити, бо майбутнє – за мислячими людьми. Я ж роздумую над текстом, щоб заохотити й читача до мисленого прочитання: «Отож, найдорожчий мій сину, нині я навчатиму тебе, як ті звичаї маєш уладнати у своїй душі. Ти ж читай мої настанови так, щоб їх прочитувати. Бо читати й не прочитувати – то не почитати» («Дистихи Катона»).
=======================
НЕЗБАГНЕННА ТАКА НЕЗБАГНЕЖ
(Любомир Сеник. Трамонтана. С. 107–126. У кн. «Трамонтана». Львів: НВФ «Українські технології», 2003. – 224 с.)
Мої роздуми про цю новелу опубліковані у книжці автора «Ословленого світу таїна» (Львів: Растр-7, 2022. – 200 с.) і на сайті Золота Пектораль – https://zolotapektoral.te.ua/таїна-вічності-кохання-три-роки-без-л/.
Тут подаю фрагмент… Дівчина прагнула ласки і СЛОВА. «Олесь мовчав. Щедрий у пестощах, скупий на слово, він ніби забув людську мову». Марія відчула серцем, що Олесь не подарує їй мить вічності, а вона не могла з НЕЮ розминутися. Серцю не накажеш, але хай наші вчинки керуються думкою серця. Я так мислю! Думка мусить випереджати дію!
«Що з нею коїться? Звідкіля тривоги? Чому вона ТЕ робить з ним і водночас шукає доказів кохання?» Очевидно, що Марія хотіла почути: Я КОХАЮ ТЕБЕ, ТИ МОЯ ВІЧНІСТЬ. Кохання першим і останнім не буває – воно єдине і вічне: «Якщо б кохання було тільки почуттям, то не було б підстави обіцяти кохати одне одного вічно» (Еріх Фромм, «Мистецтво любові»).
Трамонтана – назва холодного північного та північно-східного вітру в Італії. В цей час рибалки в море не виходять… Купатися не можна.
«– Це не страшно. Віддайся хвилі – і ти переможеш!..
Коли нарешті Лесь побачив її на поверхні хвилі, він раптово кинувся до неї… Навіщо вона ЦЕ зробила? Навіщо?!»… Чому Марія ЦЕ зробила?.. КОХАННЯ СИЛЬНІШЕ ЗА СМЕРТЬ (за пʼєсою В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта»). Небеса дарують правдиве щастя вічності: «Адже Вічність споріднена з істиною….» (Юрій Олійник, «Живі й мертві»)…
Незбагненна така незбагнеж:
сонце в зеніті – те ж,
небо над нами – те ж,
а люди під небом інші.
Володимир Каліка, «Перепливу Дунай»
==============================
НАША АЛЕЯ ЧЕКАЄ НА ТЕБЕ
(Любомир Сеник. Каштанова алея. С. 95–108. У кн. – «Трамонтана». Львів: НВФ «Українські технології», 2003. – 224 с.)
Присвята Софії Буняк. Буняк Софія Олександрівна (30 вересня 1930, с. Грибова Тернопільської області – 1 грудня 2020, м. Москва) – українська поетка, документалістка, політувʼязнена. 1949 року закінчила Лановецьку СШ Тернопільської області та вступила на історико-філологічний факультет Львівського педагогічного інституту. Наприкінці першого курсу була заарештована органами КДБ. Після трибуналу відбувала покарання у Новосибірській області. Із 1954 року проживала в Москві.
Повертайся хоча б у сні,
Я скажу, як колись, бо знаю:
Ти одна така на землі
Й досі в Бога таких немає.
Микола Будлянський, «Любов і вирій»
Я схиляюся до думки, що в цьому житті багато речей від часу і випадку залежать. Петро пішов на прохід каштановою алеєю, задивлений у чари навколишнього світу, і коли підняв голову, побачив струнку незнайомку з її золотим волоссям і дивними світлоблакитними очима (він подумав, що «вона не може пройти повз нього мовчки, він МУСИТЬ заговорити до неї…»). Все сталося в один незвіданний момент і діалог був невимушеним, природним – ніби вони зналися з дитинства. На алеї були лише вони і це була мить вічності: «І каштанова алея була їхньою». Увесь світ засвітився в їхніх очах. Пригадалося: «Ти завжди боявся раптового дотику рук / Й торкався: очима, очима, очима…» (Ірина Фотуйма, «Повінь одкровень»).
Любомир Сеник був високодуховною людиною. Так описати події може той, хто пережив єдине і вічне кохання, живе такими почуттями в щоденні й мислить категоріями добра, любові… Я проживав подумки миті свого життя і дякував авторові за можливість доторкнутися ще раз до спогадів про єдине і вічне кохання життя, яке в моєму серці засіяв, зокрема, Маленький принц; отже, через моменти особистісного – до повноти буття читачів. Низький уклін тобі, мій дорогий друже, серце якого я побачив у слові правди. Сльоза солодка скотилася по пам’яті серця. Бог і любов-кохання вічні, а все інше – додаток до цих незбагненних істин. Як у Емілі Дікінсон: «Кохання – це все. І це все, що ми знаємо про нього», чи в Богдана Чепурка: «Коли тебе торкаюся сльозою / … / Зʼєднаємось в одне, як простір й час, / Як позачасся й позапросторовість… / І в щасті промовлятиме до нас – / Найвища правда й найсвятіша совість» («Кервавиця»).
Вони зустрічалися на їхній алеї: «Петрусю, я прийду завтра… А ЗАВТРА – це тяглість часу, існування його і її». На третю зустріч Василинка не прийшла… В інституті Петро довідався, що «Василину арештували» (звʼязкова Організації українських націоналістів).
Петро дещо купив на базарі і в хлібинку вклав малесеньку цидулку: «Люблю, я з Тобою. Тримайся. Наша алея чекає на тебе. Цілую».
Минуло декілька днів: «Ранком прийшли, забрали його…» На цидулці таїна шифрованого тесту: «Наша алея чекає на тебе». Алея – місце підпільних явок. Петра били і обливали водою, знову були… Що ж він міг сказати, якщо АЛЕЯ була їхньою з Василинкою і слідчі не здатні повірити і усвідомити це.
Василину не питали про алею – слідчі добивалися іншої інформації, але усвідомили, що «під примусом вона нічого не скаже».
Очна ставка Василини і Петра «нічого не дала: обоє вперто, затято мовчали про “алею”, знаючи її вагу більшу, ніж весь знавіснілий світ, який постав проти них». АЛЕЯ була для них сутністю про яку неможливо переповісти і зрозуміти іншим – це їхнє єдине, святе, вічне, неповторне. Не було прямих доказів і обох судило ОСО (Спеціальна нарада – адміністративний каральний орган при НКВС СРСР, а потім при МДБ СРСР).
«Минуло вісім років. Гравієвою доріжкою каштанової алеї щодня в одній і тій же годині післяобідньої пори, не поспішаючи, проходить чоловік років поза тридцять… Він виходить щодня (до останнього свого земного подиху – Б. Д.) і пильно вдивляється в простір алеї. Там неодмінно зʼявиться постать дівчини з дивними блакитними очима в світлозолотистій аурі тугих кіс. Він знає – вона легким кроком, як весняний легіт, йтиме йому назустріч і неодривно глядітиме на нього дивними очима». «Постать її, мов живу, бачитимеш повсякчас» (Овідій, «Ліки від кохання»). Не судилося Петрові оком обійняти живу постать свого єдиного і вічного кохання… Не вийшла Василинка (Софія Буняк) на зустріч. Знать не дано було їй зберегти ЄДИНЕ І ВІЧНЕ КОХАННЯ, загубилося ВОНО в крижаних лісах Сибіру. Життя… Аж сльоза проймила…
Остання моя бесіда з Любомиром Сеником відбулася через місяць після його 90-річчя. Софія (Василинка) сказала йому, що не бажала, щоб Петро її побачив не такою, якою вона була при перших зустрічах. Тут Софія злукавила. Не був для Софії Петро єдиним і вічним коханням. На засланні вона познайомилася з МОСКВИЧЕМ. Крапкую… Читаю книжку «Грецька епіграма» (в перекладах Андрія Содомори):
То не любов, коли хтось красу чиюсь поглядом ласим
Виловить – і забагне мати для себе її.
А коли гляне хтось на непримітну – і мимоволі
Серцем нараз спалахне й наче рішиться ума, –
Це є любов, це жага. Захопитися може красою
Всяк, хто про неї бодай судження має якесь.
Марк Аргентарій
Дух щемливого чекання витає над каштановою алеєю по сей день, й душа Петра голосить «Мільйонами несказаних думок» (Ірина Фотуйма, «Повінь одкровень»):
За мить на вік ми здатні полюбить,
А розлюбити і життя не стачить.
Микола Будлянський, «Любом і вирій»
Завершити свої розмисли хочеться думкою Манфреда Лютца («Блеф! Фальсифікація світу»): «Отже, численні ілюзорні світи нікого не повинні відволікати від екзистенційного життя (Екзистеційне життя – це спосіб існування, що характеризується усвідомленням унікальності, особистісної сутності, свободи волі, відповідальності за власний вибір та активним пошуком сенсу життя, навіть в умовах абсурдності буття [Вікіпедія]) і перед лицем неминучої смерті, в неповторності кожної миті та кожної людини не повинні заважати любити, вірити і захоплюватися красою, яка є передчуттям вічності».
==========================
НЕЗБАГНЕННА ТАЇНА ЕНЕРГІЇ ПОЗИРКУ ЖІНКИ
Іван Франко. Батьківщина. Том 21, с. 391–423.
Щоб побачить тебе,
Мов несуть мене ангельські руки…
Іван Франко. Другий жмуток, XVI, том. 2
Моя любов – до неба,
А вище тільки Бог!
Микола Будлянський, «Смак пізнього яблука»
Де твоя правда, людино? (Правда – це обʼєктивна реальність, що не залежить від спостерігача чи субʼєктивного сприйняття). Чим живеш, про що думаєш? Пізнання правди зробить нас вільними за умови, якщо ми будемо докладати духовних і фізичних зусиль, прагнучи пробудитися зі сну байдужості, усвідомивши свою відповідальність перед теперішнім та прийдешнім світом любові до всього сущого, для пізнання єдності малого з великим і непізнаного з очевидним. Думки пам’яті з прочитаного і повчають, і допомагають жити, бо вони таки живі й розумні істоти.
«Кожен із нас так чи інак стикався з любовними залежностями… Між юними й молодими роками я теж пережив любовну залежність… Ніхто не може достеменно пояснити, чому ми закохуємося в саме те обличчя, чого пізніше робимо іконостас із саме тих рухів і жестів, чому забуваємо все чи майже все, попередньо нам дороге, заради саме тих брів або форми черепа… Будучи закоханим у свою однокурсницю, я навіть не помічав, як навколо витворюється енергетичний капкан» («Ідолопоклонство». –У кн. Степана Процюка «Відкинуті і воскреслі»). Розмислюймо… Пригадаймо текст пісні «Якби не було тебе»: «Я б вдивлявся у сотні облич, а кожне з них було б чужим».
НІХТО НЕ В СИЛІ ДОСТЕМЕННО ПОЯСНИТИ ЦИХ РЕЧЕЙ… Якщо хтось вважає, що Іван Франко в оповіданні «Батьківщина» описує неправдиву історію, то він мислить хибно. Кохання Опанаса Маримухи – незбагненна таїна, що засвідчує істинність вічності почуття людини, котра має «в своїй душі свою “батьківщину”». Колеги по гімназії називали Опанаса «Батьківщиною»: «Він мав звичай, коли говорив про свого батька, називати його батьківщиною; так само матір позаочі називав материзниною…» Будучи студентом Львівського університету, він не часто гостював у Суберльової, але якось пізнього вечора:«Сиджу за газетою, коли підвів очі, побачив її. Витріщив очі, мов сам собі невірив… Минула година за годиною; у мене навіть не ворушилася думка, щоб іти кудись». З таких моментів життя бере початок оте загадкове, єдине і вічне кохання. Опанас не знав, куди йому йти, «коли тут був увесь світ, було сонце, було життя». Була Киценька, було щастя…
Пригадаймо «Сойчине крило» Івана Франка: «Тямиш, як ти витріщив на мене очі, побачивши мене?»
Іван Франко делікатно торкнувся правди про єдине і вічне кохання Опанаса Маримухи. Ця історія має право бути, спонукає осмислення, бо життя– це не вигадані історії, а життя таке, як є… Пригадалися роздуми Андрія Савенка про поему «Еротокрит» Віцендзоса Корнароса («Літературна Україна», ч. 16, 28 квітня 2016 року): «Герой обирає кохання як шлях пізнання себе через іншу людину, власне, як самопізнання, адже поет демонструє, наскільки загадковим та глибоким є внутрішній світ людини… Розвиток поеми показує, що внутрішня чесність із собою є головним життєвим принципом героїні…» Пізнай себе, «поверни себе – собі ж»; пізнання через кохання, а підсумок усього – «внутрішня чесність» – це чесність перед Богом; будь чесним перед собою, не зрадь себе! Якщо не зрадиш себе, то й перед Богом будеш чесним, бо «Людина лише тоді вирізняється з-поміж інших істот, коли пізнає себе» (Северин Боецій, «Розрада від філософіі»).
Киця працювала офіціанткою. Коли вона щезала з поля зору – Опанас сидів, немов приглушений. В тумані свідомості він зажадав ще і ще однієї «колійки» коньяку. Коли брав чарку з її рук, то «затремтів увесь»… Хто і як його завів додому?..
Продав годинник та інші речі, не ходив в університет. О десятій годині вже сидів у кавʼярні: «…почував невідхильну потребу щодня бачити її, так, як почуваємо потребу світла та повітря».
Опанас одержав телеграму про смерть тата («…за ним до трьох день умерла й мама») і другу, що він при свідках, нотаріально полишив усе своє майно синові. Не до тата було Опанасові. Випивка, пошуки Киці, яка звільнилася з роботи, простуда – стали причиною, що він два тижні без тями пролежав у лікарні. Про батьків і спадок були публікації в газетах. Вийшовши з лікарні, Опанас поспішив на Вірменську. Киценька ішла з ринку й запросила його до себе (вже була обізнана з історією про спадок): «…вона станула передо мною і, вдивляючися мені в лице, з таємничим усміхом запитала:
– Любиш мене?..
– Ну, скажи що. Чого тобі треба від мене?
– Нічого, – відповів я. – Я щасливий тим, що ти дивишся на мене».
Киценька оповіла, що за тиждень їде зі Львова: «Зліквідуй свої діла, продай свою спадщину, чим дорожче, тим ліпше… Хочеш закуштувати щастя зо мною, то приходь».
Через тиждень Опанас подав її гроші. Киця мовила йому, що тепер він її, і вона робить з ним, що сама захоче. Почалася їхня шлюбна подорож до Відня…
Киця подарувала Опанасові те, що могла дати повія за пʼять тисячоринських банкнотів: «У Відні… я прожив з Кицею чотири дні – чотири найсчасливіші дні мого життя… Такі речі не описуються… Киценька розсипала передо мною всі чари своєї краси, свого доброго, справді золотого серця, свого незвичайного розуму… Ані одна хмаринка, ані одно непорозуміння…»
От і постала вона, вже оголена, переді мною –
Мов бездоганна різьба – жодної вади ніде.
Бачив усе я, торкавсь усього – і плечі, й рамена,
Й перса пружні, що, здалось, так і тяглись до долонь.
Овідій, «Любовні елегії. Мистецтво кохання»
Хоча… «Було щось загадкове, таємниче в її поведінці… Я кілька разів запитував її, благав, щоб відкрила мені свою душу…
– Ну-ну, ти дурненький! Годі тобі.
А потім сяде до фортепʼяна, вдарить кілька акордів і затягне пісню… А проспівавши, кинеться до мене, цілує, пестить… Я не розумів, не хотів розуміти нічого понад те, що давала мені хвилина. Одно тільки я прочував, що таких хвилин ніякому чоловікові в світі, а тим менше мені, не могло судитися багато».
Коли Опанас збудився пʼятого дня, то не застав Киценьки в її ліжку, а в шухляді столика знайшов листа, написаного гарним жіночим почерком: «Дорогий мій Fidelio… Кінчи студії, здобувай собі життєве становище. І доки у тебе в душі не вигасне спомин про мене, не забувай хоч до року написати мені пару слів на адресу: A. Z. № 12. Wien VIII, poste restante. Як живеш, чим займаєшся, чи жонатий – чуєш, се конче – і яка твоя адреса… Цілую тебе в чоло. Твоя Киценька».
Опанас у Станіславові закінчив учительську семінарію і поїхав у гори сіяти «потроху зерно цивілізації в темнім закутку».
Пролетіло понад двадцять років, і одного вечора приїздить до Опанаса фіакер і на ньому дама: «…Я поміг її злізти з воза. Властиво я зніс її майже зовсім на руках. Була легенька, як дитина. Коли станула на землю, я почав цілувати її руки.
– Ну-ну, дай спокій! – мовила вона. – Я приїхала до тебе вмирати».
В Опанаса бризнули з очей сльози. Прожила Киця (Опанас називав її Галею) вісім місяців: «До самого кінця держалася на ногах, була веселою…» Поховав її Опанас на тихім сільськім кладовищі в тіні старої липи: «Ані хреста, ані надгробного каменя на своїй могилі не веліла класти».
Жінка… Яка сила в ній, незбагненна таїна: «Одним своїм позирком, одним, може, навіть несвідомим, рухом, одним недбало киненим словом може зіпхнути чоловіка в безодню і підняти його та попхнути до праці, до посвяти…
– Не всякого чоловіка. Опанасе… На се треба мати також певну здібність, треба мати, ще так скажу, в своїй душі свою “батьківщину”».
Не всякого чоловіка серце здатне вловити цей момент одного лиш позирку вічності – холодне, духовно мертве серце в людини, яка не пізнала таїни єдиного і вічного кохання, «бо сильне кохання, як смерть…» (Біблія, «Пісня над піснями»)…
Ця Єва – найспокусливіша з Єв,
Художниця життя, поезій, прози.
Ніхто ще не збагнув всього, що є
У жінці, бо сміється попри сльози.
Марґо Ґейко, Рудокоса Схимниця, «AdДикція»
P. S. Інформація для роздумів. Маруся (Ліна Костенко, «Маруся Чурай»)кохала Грицька, чи це була закоханість?
«Згадаємо з Вергілієвої “Енеїди”: “Зброю – лють постачає” (“Furor armaministrat”; до речі, “норов” етимологічно пов’язують з поняттям “лють”). У кожного – що під рукою…» (Андрій Содомора, «Характер», https://zbruc.eu/node/121566). Лють (ненависть) постачила те, що було під рукою – отруту зі зілля…
Лють – крайня форма гніву. З біологічної точки зору, лють – це перезбуджений стан царини мозку, котрий впливає на формування психікою негативних емоційних відчуттів у свідомості людини, обумовлених надлишком збуджуючих речовин – природною їх генерацією, внаслідок якихось фізіологічних процесів або введених у кров ззовні (Вікіпедія).
Очевидно, в дії Маруся не керувалася думкою серця. Серце змертвіло – біологія люті перемогла: «Моя любов чолом сягала неба, / а Гриць ходив ногами по землі». Чи так воно було? «Тут треба тільки серця й голови»…
=============================
Думки – живі і розумні істоти. Бездумна людина перетворюється на раба чужих думок і позбавлена осмислення сутності ВІЧНОСТІ. Правдою має думати, жити людина, правда провадить нас до вічності і допомагає збагнути НЕЗБАГНЕННУ ТАКУ НЕЗБАГНЕЖ, таїну енергії СЛОВА правди, вічності кохання… Але ж життя незвідана таїна… Осмислення сутності життя утримується на грані двох безодень: безодні нескінченності Всесвіту і безодні небуття (за Паскалем). Правдою живе людина, правдою ж вона все перемагає, правдою торує свій шлях до вічності… Будьмо чесними перед собою, то будемо чесними перед Богом і іншими людьми…
У невідоме птах летить,
За синім обрієм розтане,
За тим, за берегом незнаним,
Душа для вічности постане,
Хоч днесь – лиш незворотна мить.
Любомир Сеник, «Таїна»
Істина сильніша за можливість доказу – ми є і створені Богом. Що ще?.. «Ґедель (Ґедель Курт [1906-1978] – австрійський логік і математик. – Б.Д.) показав, що істина є сильнішою за можливість доказу, тобто не все, що є істинним, можна довести» (Марія Фюрст, Юрген Тринкс, «Філософія»).
Серця наші зболені минулим, зморені сьогоденням, та все ж зорять надією на майбуття: «Крім елементарної ймовірності, є чимало фізичних теорій, із яких випливає безсмертя людини» (Юрій Олійник, «Живі й мертві»). «Свідомість – це здатність ДУМАТИ, про що я ДУМАЮ» (Олег Кришталь, «До співу пташок»). КВАНТОВЕ БЕЗСМЕРТЯ – згідно з багатосвітовою інтерпретацією квантової механіки істоти, що мають здатність до самосвідомості (ДУМАТИ) – БЕЗСМЕРТНІ.
Порозмислюймо над текстом вірша Михайла Саченка, розшифруймо його МЕТАМОВУ («Коріння»):
В сю мить, як дід помер,
Почув,
Як голосно іде годинник.
Є моменти, коли й слова вже нічого не важать («…у нічній темноті сліз не приховуй своїх». Овідій, «Ліки від кохання») – відчуваю лише вагу гіркої й болючої думки:
Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно жити?
І де межа життя проходить в попіл смерти?..
І вечір молитовно склав долоні зір…
Богдан-Ігор Антонич, «Вибрані твори»
Ми від природи обмежені й поверхневі, до того ж самі про це не відаємо. Темну сторону Місяця важче розгледіти. Саме про ці речі роздумує Нассім Талеб у книжці «Чорний лебідь». Ми суть те, чого не розуміємо, якщо не побільшуємо наших знань… Щоб жити, людина мусить навчитися думати… Сенс буття людини, народу – примноження інтелекту, духовності на основі третьої невидимої сили, в процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом, щоб в усіх проявах її діяльності думка випереджала дію: «Бога річ божії справи творити, / А чоловіка – по-людському жити» (Менандр).
У передмові до книжки Овідія «Любовні елегії. Мистецтво кохання» Андрій Содомора застерігає: «Овідій не раз наголошував: його любовна поезія – це щось одне, а життя – щось інше: “Вір мені, вірші мої і життя моє – різні то речі: / Муза моя – до забав, я – до чесноти горнусь”… Звернемо увагу хіба ще на одну думку, таки напрямець адресовану нашому часові – багатій на винаходи, але враженій такими болячками і такій вразливій, дарма що технічно оснащеній, добі: “Хитра природо людська, ти сама себе перехитрила: / Надто вигадлива ти – тільки ж на шкоду собі!» («Грайливий світ Овідієвих “ЛЮБОЩІВ”»). Живімо так, щоб в цьому ГРАЙЛИВОМУ СВІТІ горнутись до ЧЕСНОТ… І ще така слушна думка: «Насамкінець згадаймо слова Евріпіда, чию тему, міф про Медею, ще замолоду брався опрацювати Овідій: “Дочкою часу Справедливість названо: / Вона, хай пізно, але прийде й вкаже нам, / Хто з нас лихий, хто добрий”» (Андрій Содомора. «Усміхнена муза Овідія: поважне – у грайливому». У кн. Овідій, «Ліки від кохання»)…
Богдан ДЯЧИШИН
м. Львів
Leave a Reply