Пороблено

(есе)

Жили собі чоловік і жінка. Мали вони двох діточок. Старшу донечку звати Оксанкою, молодшого синочка – Андрійком. Жили вони в мирі, злагоді і спокої. Радість, щастя і достаток ледве вміщалися у їх добротному і ошатному будинку.

Та одного разу жінка захворіла. І сталося це так раптово, несподівано, що ніхто й подумати не міг, що таке взагалі може трапитися колись в їх родині.

Засумувала дружина Марина. Затужила. З ліжка підвестися не може. І голова болить, і руки не слухаються, і ноги підводять. Правду кажуть: доки здоров’я служить, то чоловік не тужить. Бо біда не сама ходить, а з собою ще й горе водить.

– Митре, Митрику, де ти? – ледь чутно прошепотіла вона до чоловіка Дмитра.

– Я тут, сонечко, – обізвався він на кухні. – А що?

Від почутого дружина зашарілася, відчула, як на серці стало легко. Втома ніби сама відступила. Наразі почувалася на сьомому небі. За стільки літ подружнього життя він вперше назвав її «сонечком»… Аж здригнулася від несподіванки, мовляв, чого б це він раптом таким  ввічливим став?! Він ніколи так чемно і люб’язно  до неї не звертався, не говорив на її адресу такі  ласкаві і ніжні слова. Що це з ним? Його ніби підмінили. Як він гарно заспівав! І звідки взялися у нього такі напрочуд чарівні слівця? А, може, фільмів про кохання надивився?.

Вирішила його випробувати:

– Підійди до мене, любий, дай руку…

Чоловік зайшов у спальню, нахилився над нею і закляк на місці: дружина й справді виглядала кволою, втомленою і розбитою.

– Що з тобою, золотце? – запитав після короткої паузи.

Жінка завжди дбає про власну зовнішність. Наразі її обличчя сполотніло, нагадувало окраєць крейди. Очі запали, здається, трохи сльозили. Від побаченого він неабияк злякався. На душі  стало моторошно і боязко. Однак він швидко опанував себе, вдав, що  все добре. Хвилюватися нема чого.

– Хочу, Митрику, попрощатися з тобою. Догорає моя свічечка, догорає. Прожили ми з тобою понад тридцять літ, а, здається, ніби один день…Ніби вчора вперше зустрілися, познайомилися, поєднали свої долі. Життя спливло, як в Іршавці вода. Шкода мені тебе. Як будеш жити без мене? Що робитимеш? Добре, хоч діточки підросли. Поміч матимеш. Тільки честуйтеся, любіть один одного. Та й про мене не забувайте…

Дмитро наразі не міг второпати, що коїться з дружиною. Чи вона й справді захворіла, чи просто вдає, що їй зле. Авжеж, жінки на все здатні. Вони часто вдаються до різних хитрощів, аби привернути до себе увагу. Про них інколи можна таке почути… Хворів чоловік, а померла дружина. Або: болить бік дев’ятий рік, та не знаю, в котрім місці.

– Ти чого, кохана? Помирати зібралася? Зарано ще. На світанку я йшов на роботу, тобі начебто нічого не було, здавалося, усе гаразд, а тепер… Скажи, що сталося? – уже не на жарт занепокоївся чоловік. – Можливо, лікаря покликати?

– Ні, краще священника. Перед смертю хочу висповідатися.

– Е ні, – квапливо видобув з кишені мобілку чоловік. – Вмерти ніколи не пізно… За життя  потрібно боротися.

– Любий, дай мені спокій! – здається, дружина і справді вирядилася у далеку дорогу… Годинник  ніби  вистукував останні хвилини її дорогоцінного життя… Хоча, звісно, чоловік не вірив у це. Він завжди був оптимістом.

– Люба, потерпи трохи, – благав її Дмитро. – За терпіння дасть Бог  спасіння…

– Еге ж, Митрику, здоровий хворого не розуміє. Чужий біль нікому не болить. Добре тобі вчити мене терпіти. Ціну здоров’я знає лише той, хто його втратив.

– Що правда, то правда,- кивнув головою чоловік. – Здоров’я – найдорожчий скарб.

Дмитро в душі був філософом. Незважаючи на те, що попри все любив і хильнути, багато читав. У день зарплати не оминав магазин «Книги». Тому у його домашній бібліотеці  були твори відомих мислителів, з яких постійно черпав мудрість. Повсякчас занотовував думки В. Гюго, В. Шекспіра, Мольєра, Марка Твена,Ш. Алейхема, Абея Кунанбаєва, Анджело Моссо, Т. Фуллера, С. Смайльса, Плутарха, Ю. Тувіма. П’єра Буаста…

Видатний німецький педагог Дістервег повчав, що не в кількості знань полягає освіта, а в повному розумінні і вмілому використанні всього того, що знаєш. У Дмитровій голові містилися сотні українських прислів’їв і приказок. Аби все це не пропало намарно, задумав видати для своїх нащадків окремою книжкою висловлювання відомих людей, які упродовж десятки років записував у товсті загальні зошити. Таких зошитів уже назбиралося шість. До своїх нотатків він звертався постійно, переосмислюючи записане. Часто на полях зошитів з’являлися його коментарі до тієї чи іншої думки. Це ніби про нього сказав французький драматург і романіст Альфонс Доде: «Книги – кращі друзі. До них можна звернутися в найтяжчі хвилини життя. Вони ніколи не зрадять».

Коли людина збирається на той світ, кажуть, вона стає чесною, шляхетною, щедрою, душевною і милосердною. Подумки прокручує своє життя, прощається з рідними, друзями, розмірковує над тим, як буде на тому світі. Та як там насправді, звісно не знає ніхто. Сільський провидець Петро Лайдак, Царство йому Небесне, часто жартував, що там, за межею життя, повинно бути дуже добре, бо звідти ще ніхто не вертався. Марина теж, здавалося Дмитрові, йшла з життя спокійно.

– Митрику, ти чуєш мене? – ледь повела губами дружина. – Чуєш? Раз народилася, треба і померти.

– А це тут до чого?

– Так вчить Біблія.

– Е ні, – то чоловік. – За життя варто поборотися. Бо воно дається тільки один раз. І треба прожити його так, щоб людина, коли стане перед Богом, мала що йому розповісти.

Хтось із мудрих сказав: боротьба із самим собою є найважчою, але перемога над собою – найвеличніша. А хто себе пересилив, того ніхто не зможе перемогти. Дмитро вважав, що він вже давно себе пересилив. 

– Найбільша перемога – перемогти себе?! Хоча…

– Що хоча? – аж підстрибнув від почутого Дмитро. Дружина не марить, а говорить зовсім виразно. Йому наразі здалося, що вона просто прикидається.

– Хоча, – нарешті спохватилася вона, бо, напевне, почала приходити до пам’яті, – хоча вона мені залишила чар-зілля.

– Хто – вона? – вуха у Дмитра відстовбурчилися врізнобіч, як завжди, коли він переживав. – Яке ще в біса чар – зілля?

Дружина поволі почала пригадувати.

– Вранці, – неквапом почала вона, – коли ти пішов на роботу, до нас зайшла якась жінка. Назвалася знахаркою. Надією звати. Сказала, що нам усім пороблено… На нашу сім’ю чатує велика небезпека. Але її можна уникнути. І вона запропонувала мені диво-зілля, мовляв, воно чарівне. Оберігатиме наш дім від чаклунства і ворожіння. А ще я купила від неї чарівний талісман. Тепер нам ніщо не загрожує…

Чоловік від почутого зблід. Потім сердито погладив рукою вуса, в яких вже пробивалася сивина, сердито почухав потилицю і, мов навіжений, кинувся у шухляду шукати гроші і коштовності. Однак там було порожньо. Ніби корова усе язиком злизала.

– О Боже! Та це  звичайна аферистка!  Куди поділися гроші?! А золото де? – на весь будинок не своїм голосом заревів Дмитро. – Вона поцупила усі наші коштовності…

– Я віддала їй. Вона сказала, що якщо я хочу мати кращу долю, то повинна все викинути з дому, очиститися. І тільки тоді щастя усміхнеться нам!

– Дурепа! – тепер Дмитро був страшніший за розлюченого звіра. Куди й поділися його ласкаві словечка? – Вона просто ошукала тебе, пошила в дурні. Треба негайно подзвонити в поліцію…

– Сам ти дурень! – огризнулася дружина і потихеньку почала підводитися з ліжка. – Гроші – це ніщо. Що з того, коли грошей багато, а щастя мало?

– Пішли гроші на розкоші, – сердито буркнув Дмитро. Він майже похапцем набрав номер 102;

– Скоріше приїжджайте! Нас ошукали!

Коли дружина цілком оговталася, прийшла до тями, занервувала й собі кинулася до шафи, почала одну за іншою відкривати шухляди. Але там було пусто.

– О Боже! – схопилася руками за голову. – А вона здалася мені такою приємною, привітною, хвалилася, що про її унікальні здібності лине слава далеко за межами України.

– Знайшла лоха! – ще більше гнівався Дмитро.

– А ще казала, – продовжувала дружина, що здійснює обряди на зміцнення чоловічої сили і жіночої сексуальності…

– На цьому ти й купилася, дебіле! – заволав не своїм голосом чоловік.

Та дружина не слухала. Вона торочила своє:

– А ще вичитувала від прив’язки до оковитої. Я хочу, щоб ти не заглядав у чарку, щоб у нас у сім’ї було все добре. Хотіла якнайкраще, а вийшло… Що тепер буде? Ми залишилися без грошей і коштовностей, які, до речі, мені залишила ще бабуся.

– Зате – з розумом! – чоловік з буряковим від обурення лицем кричав, піднявши вгору кулаки.

– Як це? – викруглила очі дружина.

Дмитро тільки байдуже сплюнув і сердито буркнув:

– Дуже просто: біда вимучить, біда й научить.

– Правду кажеш, няньку, – звідки не взвся син Андрійко. Здається, він усе це підслуховував у сусідній кімнаті. Коли надокучило слухати перепалку батька і матері, з’явився, як ангел, серед них і почав утішати невгамовних. – Хто біди не знав, той не вміє гаразду шанувати.

– Тепер приплентався, – сердилася мати. – А де був раніше, коли циганка мені очі засліпила, обвела навколо пальця?

Загіпнозований мозок Марини почав оживати. Тепер вона почала усвідомлювати, що то була звичайна шахрайка. Вона її просто ввела в оману.

– А ти сама винна, – спокійно промовив Андрійко. – Як тільки вона переступила поріг, тобі мов розум відняло: почала гнутися перед нею, язиком теліпати сюди-туди. І те не так, і те… Чоловік п’є, син слухати не хоче. Навіть про Оксанку сказала, що вона вже третій рік на заробітках в Америці. Вона й виріщила тобі «допомогти»…

– І ти все це бачив? – спитала тремтячим голосом.

– А чому так одразу: бачив?! Здогадуюся… – продовжував зухвало син. Ти втратила пильність, а вона й скористалася цим.

За словесною перепалкою чоловік, дружина і син навіть і не помітили, як у кімнату зайшли лікар з медсестрою.

– Де хвора? – запитав чоловік у білому халаті із слухавкою в руках.

– Хвора? Не те слово, – охоплена люттю, бігала по кімнаті дружина. – У мене душа розривається. Вранці до нас завітала якась жінка і сказала, що нам усім пороблено. Якщо вона не зніме із нас закляття, то всі загинемо…  А вона зніме порчу, очистить. Її нам Бог до нас послав…

– І очистила?! – подався на кухню чоловік.

Лікар прискіпливо глянув на Марину.

– Так оце ви і є хвора? Ну ви даєте! У нас криза, грошей в лікарні на бензин нема, а ви нісенітницями займаєтеся. Можливо, у ці хвилини хтось помирає, чекає, не дочекається нашої допомоги, а тут…

Чоловік знайшов на кухні пляшку коньяку, прихопив із собою погарчики.

– Розумію, розумію, – почав вибачатися перед лікарем і медсестрою. – Хоч чоловік без грошей, як пташка без крил, однак головне, що жінка залишилася жива й здорова.

– Правду кажете, – спокійно мовила медсестра, коли побачила на столі пляшку закарпатського коньяку. – Гроші – подвійна біда: і тоді, як є, і тоді як нема. А злоров’я понад усе. Здоров’я за гроші не купиш.

Уже – як є, – розвів руками Дмитро. – Нічого не зробиш…

Із появою у оселі лікаря Марина ніби ожила. Вона й забула про болі в спині і суглобах. Швиденько накрила стіл. Усі дружно усілися і почали наминати смачні наїдки. Чоловік Марини наливав шедро, говорив, що біда вчить, на розум наводить. Коли вже усі були напідпитку, в кімнату зайшли поліцейські.

– Викликали? – не знав, до кого наразі звертатися, лейтенант. – Хто хазяїн?

Усі дружно обступили людей в погонах і почали пропонувати випити. А за що, вже й самі не могли пригадати.

Хоча й неохоче, все ж правоохоронці не були проти випити з лікарем, медсестрою і господарями будинку. Для них головне, що нема жертв. Що усі живі, здорові, а ще й не проти хильнути. За четвертою чарочкою правоохоронці нарешті спромоглися вичавити з себе, чому вони запізнилися. Мовляв, десь годину тому вони вони на гарячому затримали циганку, яка ошукала кількох жителів Іршави. А перед тим виманювала шляхом гіпнозу гроші і коштовності у жителів Мукачева і Ужгорода. Правда, нічого у неї не знайшли. Напевне, десь на дорозі викинула, а потім повернеться і забере. Таке вже траплялося у їхній практиці.

– Циганка? – нарешті схопилася Марина. – Циганка… А я думала – цілителька. Вона представилася, що з Києва. Різні хвороби виліковує.

– Ага, з Києва, – смачно закусував котлетою лейтенант. – Ми вже все вияснили: із Львівської області вона. Брехала.

– А де вона тепер? – поцікавився Дмитро.

– А де ж їй ще бути? – усміхнувся від задоволення поліцейський. – Звичайно, у поліції.

– Так що ми тут… Треба негайно подзвонити, щоб її затримали, – першим зметикував Андрійко. – Щоб не вислизнула з рук. Адже вона нас обікрала… Поцупила дороговартісні коштовності…

– То правда? – лейтенант обвів поглядом хазяїв дому.

– Правда! – майже одночасно відповіли батько і мати.

– Чиста правда! – підтвердив син. – Вона очистила нас: забрала гроші і коштовності.

– Гм… Тоді ми чого гаємо дорогоцінний час, – подивився на присутніх лейтенант.

Він узяв мобілку і кудись передзвонив. Та виявилося, щ обуло пізно і циганку вже відпустили із райвідділу внутрішніх справ. – Треба йти… Потрібно перекрити усі дороги, перевірити автовокзал…

– Пізно вже, – подивився на годинника захмелілий сержант. – Скоріше треба було думати. Вона могла сісти в таксі і поїхати в будь-якому напрямку: на Мукачево, Хуст, Берегове чи Виноградово. Хто тепер її знайде? Шукай вітра в полі…

– І то правда, – погодився лейтенант. – Однак ще не все втрачено. Надія є…

– Чорт! – ударила себе по чолу Марина. – Так її звати Надією…

Андрійко вже не слухав цю сп’янілу компанію. Він уже виношував свої плани, і якщо грошей і коштовностей у неї не знайшли, то, напевне, побачивши стражів порядку, вона просто викинула їх. Або в гіршому випадку – у неї був спільник.

Коли пляшки на столі спорожніли, а батько вже безпорадно розводив руками, що більше нема що і за що випити, усі запаси закінчилися, гості потихеньку почали розходитися. У кімнаті залишилися батько, мати і син.

– А ще кажуть, що біда вчить, – безпорадно розводила руками мама  Марина.

– Розумний вчиться на чужих прмилках, – вимовив мудро батько.

– А дурень – на своїх, – продовжив його думку Андрійко.

За всім цим дійством спостерігала сусідка Марія. Вона покрутила пальцем біля скроні і багатозначно мовила:

– Їм усім пороблено…

Над Іршавою опускався вечір.

Василь ШКІРЯ,

                                    м. Іршава,

Закарпатська область